Найкраще в мені

— Для мене важливо приходити сюди щонеділі після служби в церкві. Минулої неділі їх тут не було, і вони надто свіжі як для понеділка чи вівторка. То, певно… у п’ятницю?

Довсон нервово глитнув і уточнив:

— Так, вранці.

В її погляді читалися незворушність і жорсткість:

— Ти колись частенько це робив. Після тюрми. Це ж ти був, правильно?

Довсон промовчав.

— Я так і думала, — сказала Мерилін. Вона зітхнула й зробила крок до надгробка. Довсон відступив, а Мерилін перевела очі на епітафію й промовила: — Багато хто приходив заквітчати могилу, коли Девіда не стало. Але за пару років це припинилося, ніхто більше не приходив. Тільки я. І деякий час тут були тільки мої квіти, але потім, десь через чотири роки після його смерті, квіти стали з’являтися знов. Не постійно, але й кількох разів було достатньо, аби зацікавитися, хто ж їх приносить. Бо я не уявляла, хто це може бути. Розпитувала батьків, розпитувала друзів, та вони казали, що це не їхніх рук діло. Деякий час я навіть підозрювала, що, може, за життя в Девіда була коханка, уявляєш? — вона похитала головою й глибоко вдихнула. — І от дотепер квітів не було, і я зрозуміла, що то був ти. Я знала, що тебе випустили й що ти був тут на випробувальному терміні. І я знала, що ти прожив тут рік, а тоді поїхав геть. І я була така… зла на тебе за ті квіти, — вона схрестила руки на грудях, неначе намагалася закритися від спогадів. — І раптом цим ранком я знов бачу букет. І розумію, що ти повернувся. Не була впевнена, чи саме ти сьогодні приходив… але приходив точно.

Довсон сунув руки в кишені і несподівано зрозумів, що волів би зараз опинитися де завгодно, тільки не тут.

— Я не приходитиму більше, і квітів не приноситиму, — пробурмотів він. — Слово даю.

Вона подимилася на нього:

— А ти гадаєш, що це якось виправить те, що ти взагалі сюди приходив? Зважаючи взагалі на те, що ти накоїв? Зважаючи на те, що мій чоловік тут, — вона вказала на землю під надгробком, — а не зі мною? Що він так і не побачив, як ростуть його діти?

— Ні, — відповів Довсон.

— Звісно, ні, — сказала вона. — Бо ти досі почуваєшся винним за те, що наробив. Саме тому ти надсилав ті гроші весь цей час, правильно я кажу?

Йому хотілося їй збрехати, та він не міг.

— Як давно ви зрозуміли? — натомість запитав він.

— Коли отримала перший рахунок, — відповіла Мерилін. — За пару тижнів до того ти приходив до мого дому, пам’ятаєш? Не так вже й важко було здогадатися, — вона на мить зупинилася, добираючи слова. — Ти хотів вибачитися, чи не так? Коли тоді прийшов до мене на поріг?

— Так.

— І я не дозволила. Я… багато чого наговорила тобі того дня. Такого, що, мабуть, не треба було казати.

— Ви мали повне право таке казати.

Її вустами промайнула усмішка:

— Тобі було двадцять два роки. На своєму порозі я побачила дорослого чоловіка, та що старшою я ставала, то ліпше розуміла, що люди остаточно дорослішають не раніше тридцяти. Мій син зараз старший за тебе тодішнього, проте я досі вважаю його дитиною.

— Ви зробили те, що зробив би будь-хто на вашому місці.

— Може, й так, — відповіла Мерилін, майже непомітно знизавши плечима, й зробила крок до Довсона. — Гроші, які ти надсилав, допомагали. Це була велика допомога для нас у найтяжчі роки, але більше вона не потрібна. Тому, прошу, припини їх надсилати.

— Я просто хотів…

— Я знаю, чого ти хотів, — втрутилася вона, — та навіть усі гроші світу не повернуть мені Девіда й не виправлять втрати, завданої мені його смертю. Вони не замінять дітям батька, якого вони так і не знали.

— Я розумію.

— І прощення за гроші не купити.

Довсон відчув, як його плечі опустилися в безнадії.

— Мені треба йти, — мовив він, повертаюсь у бік воріт.

— Так. Так, певно, ти маєш піти. Але перед тим я хотіла би, аби ти дещо дізнався.

Довсон повернувся обличчям до Мерилін, і та, впіймавши його погляд, промовила:

— Я розумію, що то була трагічна випадковість. Я завжди це розуміла. І також розумію, що ти ладен зробити все, аби переписати минуле — це видно з того, що і як ти робив увесь цей час. І, так, я визнаю, що коли ти приходив до мене тоді, я була зла, налякана і самотня, але я ніколи насправді не вважала, що у твоїх діях того страшного вечора був якийсь лихий намір. Це була одна з таких страшних і несправедливих речей, які часом трапляються, і коли ти приходив, я все на тебе вивалила, — вона зробила паузу, а коли заговорила знов, то в голосі її чулося щось дуже подібне на добросердечність: — Тепер усе гаразд, з дітьми все гаразд також. Ми вижили. З нами все окей.

Довсон відвернувся убік, і вона дочекалася, доки він знов зустрінеться з нею поглядами.

— Я прийшла сказати, що тобі більше не потрібне моє прощення, — чітко, по словах вимовила вона. — Але я розумію, що тобі й не про це йшлося весь цей час. Тобі йшлося не про мене чи мою сім’ю, а про тебе самого. Справа завжди була в тобі. Ти надто довго тримався за цю жахливу помилку, і якби ти був моїм сином, то я би порадила тобі відпустити її, бо тепер саме час. Тому — відпусти це, Довсоне, воно більше не твоє. Зроби це для мене.

Вона пронизливо дивилася на нього, намагаючись впевнитися, що він усе зрозумів, а тоді розвернулася й пішла геть. Віддаляючись, вона лавірувала поміж надгробків, аж доки не щезла з поля зору, й Довсон непорушно дивився їй услід.

18

Аманда керувала на автопілоті й навіть не помічала млявості недільного дорожнього руху. Родинні автомобілі й джипи — деякі з човнами на причепах — заполонили шосе, повертаючись додому після вихідних на пляжах.

Дорогою Аманда не могла уявити, як приїде додому й вдаватиме, що кількох останніх днів просто не було. Вона розуміла, що про них нікому не можна розповідати, але в той же час — і це було дивно — не відчувала провини через усе, що сталося. Якщо й непокоїло її щось, то лише жаль — вона розуміла, що варто було б все зробити інакше. Якби вона знала з самого початку, як скінчаться їхні вихідні, то лишилася би з Довсоном допізна у перший день і не відверталася би, коли зрозуміла, що він хоче її поцілувати. Вона зустрілася би з ним і в п’ятницю — і начхати, як хитро довелося би брехати матері — і все би віддала, аби всю суботу провести в його обіймах. Зрештою, якби вона віддалася почуттям швидше, то й субота могла би завершитися інакше. Можливо, вона відкинула би заборони, накладені на неї подружньою обітницею. І вона ж майже відкинула їх. Коли вони танцювали у вітальні, Аманда тільки й думала про те, щоби дозволити йому кохати її й кохатися з нею, і коли вони поцілувалися, точно знала, що буде далі. Вона жадала його так само, як колись давно.

Вона б вірила, що зможе пройти крізь це. Вона б вірила, що, коли вони перетнуть поріг спальні, її марного життя не існуватиме — хоч би й тільки на одну ніч. Навіть коли він роздягав її й ніс до ліжка, вона розмірковувала, чи зможе відмежуватися від того, що є заміжньою жінкою. Але як би їй не хотілось бути кимось іншим тієї ночі, кимось вільним від зобов’язань й обіцянок, як би вона не жадала Довсона, Аманда знала, що от-от перетне межу, повернення звідти вже не буде. Незважаючи на вимогливість його дотиків й таке бажане відчуття тілесної близькості, вона не могла остаточно віддатися на волю почуттів.

Довсон не сердився за це — натомість він тримав її якомога ближче, перебирав пальцями її волосся, цілував її щоки й шепотів, що ні до чого не зобов’яже її, що не конче зараз робити цей крок, що його ставлення до неї не зміниться, що би там не було.

І вони лежали так, доки небо не стало світлішати й втома не знесилила їх обох. У досвітню годину вона нарешті заснула, заколисана його руками. І коли вранці прокинулася, то найперше хотіла торкнутися Довсона, але тоді його вже не було поряд.

***

У барі гольф-клубу, коли раунд давно закінчився, Френк махав барменові, аби той дав йому ще одну пляшку пива; він і не помітив, якими поглядами бармен обмінявся при цьому з Роджером. Останній же знизав плечима, бо на той момент давно вже перейшов на дієтичну колу. Бармен неохоче виставив перед Френком пляшку, і Роджер нахилився ближче, аби перекричати гамір. За останню годину людей там значно побільшало — тепер і стати ніде було — і останній інінґ матчу добігав кінця.