Найкраще в мені

А от Довсон помітив би. І з Довсоном їй було би не все одно, як вона виглядає.

Вона знов думала про нього — як і до того, — але старалася тримати емоції під контролем. Глянувши на спаковані речі, вона помітила кутик конверта, що стирчав з її сумки. Аманда витягла його, роздивилася Такові закарлючки, котрими було написане її ім’я. Вона сіла на ліжко, зламала печатку й витягла листа — дивно, але вона сподівалася, що там знайде Такові відповіді на всі свої запитання.

Люба Амандо!

Коли ти читатимеш цього листа, то, певно, стоятимеш перед найважчим вибором у своєму житті, і тобі, безсумнівно, здаватиметься, що світ навколо тебе вийшов з ладу й валиться в руїнах.

Якщо тебе дивує моя обізнаність, то я просто скажу, що ми з тобою дуже близько познайомилися в останні роки. Я завжди хвилювався за тебе, Амандо. Та писатиму не про це. Не можу порадити, що тобі робити, — сумніваюся, що взагалі можна тобі щось порадити, аби якось полегшити тобі життя. Замість порад пропоную тобі історію, свою й Кларину, — ти ніколи не чула її від мене, бо я не міг добрати слів, аби розповісти її. Мені було соромно і, гадаю, страшно — я боявся, що ти більше не приїздитимеш до мене, бо вважатимеш, що я тобі весь час брехав.

Клара не була привидом чи духом. Так, я ясно бачив її і чув теж. Не скажу, що тих речей ніколи не траплялося, бо вони траплялися. Усе, що я написав у листі до тебе й Довсона, щира правда. Я бачив її того дня, коли повернувся з Вандміра, і що ліпше я доглядав за квітником, то ліпше бачив її. Я бачив, бо хотів бачити, чув, бо сумував за нею. Напевне, я намагаюся тут сказати, що вона була витвором моєї уяви, не більше, навіть якщо мені приємно було вважати, що це не так.

Певно, тобі цікаво, нащо я це пишу тепер, тому перейду до суті. Я одружився з Кларою, коли нам було по сімнадцять років, і ми прожили сорок два роки разом, і наші життя — ми самі — злилися у щось таке цілісне, що неможливо було розбити — так я вважав. Коли її не стало, то наступні двадцять вісім років мені боліло так, що більшість оточуючих — та і сам я — вважали, що я з’їхав з глузду.

Амандо, ти досі молода. Ти можеш не відчувати цього, але ти ще дитина і в тебе попереду велике й довге життя. Прислухайся до мене: я жив з реальною Кларою, а потім із Клариним духом, і якщо перша наповнювала моє життя щастям, то другий був лише тьмяним уявленням про її образ. Якщо ти відвернешся від Довсона, то все життя проживеш із привидом того, що могло б бути насправді твоїм. Я розумію, що в житті часто буває так, що безневинні люди страждають від наших рішень. Можеш вважати мене старим егоїстом, та мені ніколи не хотілося, аби ти була одною з них.

Так

Аманда поклала листа назад до сумки. Вона розуміла, що Так має рацію. Вона відчувала правдивість його слів глибоко як ніколи, і їй стало важко дихати.

З нервовістю, джерела якої не розуміла, вона зібрала речі й понесла їх донизу. Зазвичай вона складала валізи й сумки коло дверей, аж доки не була остаточно готова їхати. Але тепер вона повернула ручку й пішла просто до машини.

Вона закинула речі до багажника, обійшла авто. І лише тоді помітила, що мати спостерігає за нею з ґанку.

Аманда нічого не сказала — як і мати. Вони просто дивилися одна на одну. В Аманди було відчуття, що мати точно знає, куди вона зібралася, але слова Така досі звучали в її голові, і їй було вже все одно. Треба знайти Довсона — от і все, про що вона була здатна думати.

Він може досі бути в Така, та вона сумнівалася, бо авто мити не так вже й довго, та й брати блукають неподалік, тож у місті він би не лишався.

Але було ще місце, куди він мав поїхати, він казав їй…

Слова зазвучали в її голові несподівано, несвідомо, і вона стрибнула за кермо, точно знаючи, де його шукати.

***

Діставшись до цвинтаря, Довсон вийшов з машини й пройшовся до надгробка Девіда Боннера.

У минулому він приїздив сюди у незручні години, коли нікого не було, бо старався триматися непомітно й лишатися інкогніто.

Та сьогодні це було неможливо. У вихідні на цвинтарі була купа людей — вони групами пересувалися між надгробків. Здавалося, ніхто не звертав уваги на нього, та він все одно дорогою не підводив очей і людям в обличчя не дивився.

Коли він дійшов до потрібного місця, то помітив, що квіти, які він приніс у п’ятницю, досі були там, хоч і відсунуті вбік. Може, наглядач посунув, коли траву косив. Довсон сів навпочіпки й вискубнув кілька довших пагонів коло самого надгробка, які пропустила косарка.

Думками він линув до Аманди, його душило нестерпне, гостре відчуття самотності. Він знав, що від початку був проклятий, і, заплющивши очі, взявся промовляти останню молитву за Девіда Боннера й не помітив, як до його тіні долучилася ще одна тінь. Не помітив, як хтось зупинився й став просто позаду нього.

***

Аманда зупинилася на перехресті з головною вулицею Орієнтала. Якщо поїхати наліво, то дорога йтиме повз приплав, а тоді приведе до Такового дому. Якщо поїхати направо, то вона виїде з міста й опиниться на шосе, яке приведе її додому. Якщо ж поїхати вперед і не звертати, то вона виїде до кладовища за високим кованим парканом. Воно було найбільшим в Орієнталі, там знайшов вічний спочинок доктор Боннер. Вона пам’ятала, що Довсон згадував про намір заїхати туди дорогою з міста.

Ворота кладовища були відчинені. Аманда роздивилася п’ятірко машин на паркінгу в пошуках його орендованого авто, і їй перехопило подих, коли таки побачила його. Три дні тому він ставив його поряд з її машиною, коли вони зустрілися в Така. А ранком вони стояли коло нього, й він цілував її востаннє.

Довсон був тут.

«Ми ще молоді, — казав він їй. — У нас досі є час зробити все правильно».

Вона тримала ногу на гальмах. Повз неї головною дорогою у бік центру прогримів мінівен й на мить затулив собою все. Більше на дорозі не було нікого.

Якщо зараз перетнути дорогу й зупинитися, то можна знайти його — вона знала це. Згадка про Такового листа, про довгі роки його скорботи за Кларою знов промайнула в її голові, і Аманда зрозуміла, що прийняла неправильне рішення. Вона не могла уявити життя без Довсона.

Перед її внутрішнім зором розгорталася уявна сцена: коло могили доктора Боннера вона знаходить Довсона, той дивується її несподіваній появі, вона говорить йому — вона майже чула, як робитиме це — що не треба було їй їхати від нього. Аманда майже відчувала уже щастя від того, що опинилася знов у його обіймах, бо розуміла, що вони створені одне для одного.

Якщо вона піде до нього, то — і вона знала це напевне — поїде за ним світ за очі. Чи він за нею. Але тоді її зобов’язання все одно тиснули б на неї, і поволі — дуже й дуже поволі, як ніколи в житті ще — вона відпустила гальма. Вона не поїхала уперед — натомість автоматично, мимохіть повернула кермо і, стримуючи схлипування, виїхала на головне шосе — у напрямку дому.

Аманда набирала швидкість, вкотре намагаючись переконати себе, що її рішення було правильним, єдиним реалістичним з усіх, які вона могла ухвалити. Кладовище віддалялося, а тоді зовсім зникло з виднокола.

— Пробач мені, Довсоне, — прошепотіла вона, наче сподіваючись, що він якось почує її. Вона воліла би, щоби ніколи так і не довелося промовляти цих слів.

***

Шурхіт трави за спиною перервав Довсонові роздуми, і він хутко схопився на ноги. Вражений, він одразу ж впізнав її, але виявив, що й слова вимовити не може.

— То ти таки тут, — ствердно промовила Мерилін Боннер. — На могилі мого чоловіка.

— Пробачте, — пробурмотів він, дивлячись у землю. — Не треба було мені приходити.

— Але ж прийшов, — відповіла Мерилін. — І нещодавно теж приходив.

Коли Довсон нічого на це не сказав, вона кивнула на квіти: