Найкраще в мені

— Попереджаю: буде нудно. Це забере деякий час, — сказав він, намагаючись приховати неспокій.

— Не переймайся через мене. Я звикла.

— Нудитися?

Вона підтягла ноги під себе й відповіла:

— Звикла сидіти тут годину за годиною, доки ти не скінчиш роботу, щоб нарешті піти з тобою кудись, де можна розважитися.

— Ти б, може, якось давала зрозуміти тоді, що втомилася чекати?

— Коли вже не мала сили терпіти, то казала. Хоча розуміла, що коли часто відриватиму тебе від роботи, то Так не дозволить мені приходити до тебе. Саме тому я не відволікала тебе бесідами весь час.

Її обличчя частково приховувала тінь, у голосі чувся спокусливий заклик. Забагато спогадів, і вона сидить там само, де колись, і говорить так, як говорить. Він витяг карбюратор і став його роздивлятися. Відремонтований, але дуже пристойно, тож Довсон відклав його, щоби скласти в голові план роботи.

Він перейшов до капота, відкрив його й заглянув усередину. Тут вона кахикнула, і він глянув на неї.

— Що ж, оскільки Така тепер тут нема, ми можемо базікати про що завгодно, доки ти працюєш.

— Добре, — погодився він і, випроставшись, зробив крок у бік верстата. — Про що бажаєш говорити?

Вона замислилася трохи, а тоді відповіла:

— Як тобі таке: що тобі найліпше запам’яталося з того нашого першого спільного літа?

Він простягнув руку до набору ключів, зважуючи відповідь.

— Пам’ятаю, як не міг збагнути, навіщо ти витрачаєш на мене час.

— Я серйозно питаю.

— А я серйозно відповідаю. У мене не було нічого, а в тебе було все. Ти могла зустрічатися з будь-ким. І хоч ми намагалися тримати усе в таємниці, я знав, що, коли все випливе, тільки горя тобі завдам. І я не міг збагнути, як так усе вийшло.

Вона вмостила підборіддя на коліна, міцно оповивши їх руками.

— Знаєш, що я пам’ятаю? Я пам’ятаю, як ми поїхали в Атлантік-Біч на пляж. Там було повно морських зірок. Таке враження було, наче їх усіх одночасно повикидало на берег хвилями, і ми з тобою пройшли весь пляж з кінця в кінець і всіх їх позакидали назад у воду. А потім їли на двох бурґер і картоплю, і спостерігали, як сідало сонце. І говорили, говорили — мабуть, годин дванадцять поспіль.

Вона всміхнулася перш ніж продовжити — знала, що усе це він пам’ятає.

— Тому так добре було з тобою. Ми могли робити щось дуже просте — як-от вкидати морські зірки назад у хвилі, чи їсти бурґера на двох, чи просто говорити, і вже тоді я розуміла, як мені пощастило, бо ти був першим хлопцем, який не намагався справити враження. Ти приймав себе й своє життя, але й мене сприймав такою, якою я була. І ніщо більше не важило — ані моя сім’я, ані твоя, ані увесь світ навколо. Бо в нас були тільки ми, — вона на хвильку зупинилася і продовжила: — Не знаю, чи була колись в житті щасливішою, ніж того дня, але, знов-таки, так у нас завжди було, доки ми були разом. І я ніколи не хотіла, щоби це скінчилося.

Їхні погляди зустрілися.

— Може, воно й не скінчилося.

У той момент вона зрозуміла, з відстані віку й досвіду, як же сильно він любив її колись. І досі любив, — шепотіло щось у ній, і раптом у неї виникло дивне враження, наче все, що було в них у минулому, — насправді лише вступ до книги, яку ще випаде дописати.

Ця думка мала б налякати її, але так не сталося, і вона провела рукою по затертих ініціалах, нашкрябаних колись давно на стільниці верстата.

— Знаєш, я прийшла сюди, коли батько помер.

— Куди? Просто сюди?

Вона кивнула, і Довсон повернувся до карбюратора.

— Ти, здається, казала, що стала навідувати Така лише кілька років тому.

— Він не знав. Я й не казала, що приходила.

— Чому не казала?

— Не могла. Це все, що я могла зробити, аби не розпастися на частини, і мені треба було побути на самоті, — вона зробила паузу й повела далі: — Це було десь через рік після смерті Беа, і я досі боролася з горем, коли мама подзвонила і сповістила про те, що в тата був серцевий напад. Усе це в голові не влізалося. За тиждень перед тим вони удвох з мамою приїздили до нас у Дарем, а тоді одразу ця новина. І вже я збираю дітей на його похорон. Ми тоді весь ранок їхали, і коли я зайшла до їхнього будинку, мати вже стояла в передпокої, вдягнена, наче на бал, і одразу почала мене інструктувати, що і як треба організувати на похорон. Тобто було враження, наче вона нічого не відчула. Здавалося, її більше турбує, які квіти замовити для церемонії, чи потреба впевнитися, що я обдзвонила усіх родичів. Це було як страшний сон, і наприкінці дня я почувалася такою… самотньою. Тому я пішла звідти посеред ночі, сіла в авто і з якоїсь причини приїхала сюди, лишила машину на дорозі, прийшла до гаража. Не можу цього пояснити. Просто сиділа й плакала, напевне, декілька годин поспіль, — вона зітхнула від хвиль спогадів, що накочувалися на неї. — Розумію, що батько ніколи не допускав можливості дізнатися про те, який ти насправді, та він не був поганою людиною. З ним мені завжди було легше, ніж з мамою, і з роками ми ближчали. Він любив моїх малих, особливо, Беа, — вона помовчала, тоді сумно посміхнулася: — Гадаєш, у цьому є щось дивне? Що я прийшла сюди поплакати, коли він помер?

Довсон наче зважував відповідь.

— Ні, не дивно. Зовсім не дивно, мені здається. Коли я відбув свій термін, то теж прийшов сюди.

— Тобі більше не було куди йти.

Він повів бровою:

— А тобі?

Звісно, він мав рацію. Такова оселя була не тільки сховком для їхньої ідилії. Це також був її прихисток, куди вона завжди приходила виплакатися.

Аманда міцно стисла кулаки, наче вичавлюючи з себе спогади, й присіла, спостерігаючи за тим, як Довсон деталь за деталлю взявся збирати двигун. День минав, вони невимушено говорили про звичайні речі, про минуле і теперішнє, складаючи по клаптиках картини власних життів й обмінюючись думками про все, від книжок до місць, в яких вони обоє мріяли побувати. Вона була вражена несподіваним відчуттям дежавю, коли чула знайомий з юності тріск торцевого ключа, що ним він прикручував деталі. Аманда спостерігала, як він воює з прогоничем — як стискає зуби, силкуючись відкрутити його, як м’язи його обличчя розслабляються, коли прогонич став піддаватися, як він витягає його й відкладає в сторону. Просто як тоді, коли він був молодий, він періодично зупинявся, наче показуючи їй, що уважно слухає усе, що вона каже. І розуміння, що він хоче — на свій ненав’язливий манер — показати їй, яка вона важлива для нього — найважливіша за все — було для неї майже болісним. Пізніше, коли він зробив перерву й сходив за холодним чаєм до будинку, була мить — лише єдина мить — коли вона могла ясно уявити собі інше своє життя — і це могло бути її життя, життя, яке вона насправді завжди прагнула прожити.

***

Коли пізнє вечірнє сонце вже ховалося за верхівки сосен, Довсон з Амандою вийшли з гаража й повільно пішли до її машини. За останні кілька годин з ними трапилася якась зміна — крихке й тендітне відродження минулого почуття, можливо, — яка одночасно приємно хвилювала й лякала її. Довсонові ж страшенно кортіло обійняти її, коли вони йшли поряд, та, відчувши її розгубленість, він не дав собі цього зробити.

Коли вони дійшли до машини, Амандина посмішка знов набрала спокусливого виразу. Вона подивилася на нього знизу, звернула увагу на його густі вії — таким позаздрила би будь-яка жінка.

— Як же мені не хочеться їхати звідси, — зізналася вона.

Він переступив з ноги на ногу.

— Упевнений, що ви з мамою матимете чудовий вечір.

Можливо, подумала вона, а, можливо, й ні.

— Ти позачиняєш усе, коли їхатимеш?

— Звісно, — відповів він, помітивши, як сонце виграє на її прекрасній шкірі, як неслухняними пасмами її волосся грає легенький бриз.

— Як ми вчинимо завтра? Зустрінемося вже там, чи поїдемо разом, я за тобою, чи ти за мною слідом?

Вона зважила варіанти, не знаючи, який з них обрати.

— Нема сенсу їхати двома машинами, мені здається.