Найкраще в мені

— Та будь-який, — відповіла вона, а тоді все-таки вибрала. — Нехай буде цезар.

Він дав їй сендвіч й пляшку води. Вона роздивилася навколо. Було тихо і якось по-мирному гарно. Тонкі димчасті хмарки повзли небом, пара білок ганялися одна за одною стовбуром дуба, порослого іспанським мохом. Вона зросла тут, але з часом ці місця стали здаватися їй на диво чужими, діаметрально відмінними від того, що оточувало її зазвичай у ці роки.

— Як тобі зустріч? Що ти про неї думаєш? — запитав він.

— Здається, цей Теннер порядна людина.

— А Такові листи? Є в тебе думки думки щодо них?

— Після того, що я почула ранком? Жодних здогадок.

Довсон кивнув, розгортаючи сендвіча, і вона зробила те саме.

— Дитячий онкоцентр, хм. Несподівано.

Вона кивнула, автоматично згадавши про Беа.

— Я ж казала, що на добровільних засадах допомагаю лікарні Університету Дюка. Серед іншого, збираю для неї кошти.

— Так, але ти не казала, в якому саме відділенні лікарні ти працюєш, — відповів Довсон, тримаючи в руках непочатий сендвіч. У його голосі вона почула запитальну нотку й знала, що він чекає на відповідь, але не могла підібрати слів. Просто взяла до рук пляшку води й відкрутила кришечку.

— У нас із Френком була ще одна дитина, маленька дівчинка, немовлятко, на три роки молодша за Лін.

Аманда зупинилася, щоби набратися сил, але одночасно відчула, що казати про це Довсонові буде не боляче, що в цьому не буде незручності — такої, як з іншими.

— Їй діагностували пухлину мозку в півтора року. Пухлина була неоперабельна, і, незважаючи на зусилля команди найліпших лікарів й інших працівників Дитячого онкоцентру, вона померла через півроку.

Аманда перевела погляд на струмок і відчула знайомий глибинний біль, ненастанну печаль, яка ніколи не минеться.

Довсон взяв її за руку.

— Як її звали? — тихо запитав він.

— Беа.

Вони довго сиділи мовчки, й лише дзюрчання струмка та шурхіт листя у кронах дерев порушували тишу. Аманда не відчувала потреби розповісти більше, та й Довсон не чекав цього від неї. Вона знала, що він повністю розуміє її почуття, і їй здавалося, що йому теж боляче — зокрема через те, що нічим не може зарадити.

***

Попоївши, вони зібрали рештки пікніку до ковдри й рушили назад до будинку. Довсон зайшов усередину слідом за Амандою, яка пішла класти на місце ковдру. Доки вона поралася, Довсон пішов до кухні, узяв пару склянок й холодний чай з холодильника. В Амандиній поведінці йому чулася якась обачливість — наче вона боялася перетнути якусь уявну, невимовну межу. Коли вона повернулася до кухні, він простягнув їй одну зі склянок із чаєм.

— З тобою все гаразд? — запитав він.

— Ага, — відповіла вона, беручи в нього склянку. — Усе добре.

— Вибач, якщо засмутив тебе.

— Ти не засмутив. Просто мені досі іноді тяжко говорити про Беа. І ці вихідні… дуже несподівані видалися.

— Для мене теж, — погодився Довсон.

Спершись на кухонну стільницю, він змінив тему:

— То як ми це робитимем?

— Що робитимем?

— Розбиратимемо речі. Щоб побачити, чи не хочеш ти чогось узяти собі.

Аманда зітхнула, сподіваючись, що її нервовість не дуже помітна:

— Не знаю. Мені чомусь здається, що це неправильно.

— Не треба, щоби так здавалося. Він хотів, аби ми пам’ятали про нього.

— Я пам’ятатиму про нього незважаючи ні на що.

— Тоді якщо от як подивитися на це: якщо він хотів бути чимось більшим за спогад? Хотів, аби ми мали часточку його і його оселі.

Вона відпила чаю і зрозуміла, що Довсон правий. Та розбирати речі зараз, аби забрати собі якийсь сувенір — у той момент це було занадто для неї.

— Вичекаймо трохи. Можна так?

— Можна, звісно. Давай, коли ти будеш готова. Не хочеш посидіти трохи надворі?

Вона кивнула й пішла слідом за ним на ґанок, де вони всілися в Такові старезні крісла-гойдалки. Сперши руку зі склянкою на коліно, Довсон мовив:

— Гадаю, Так із Кларою частенько тут сиділи. Просто сиділи надворі й спостерігали, як світ живе своїм життям.

— Можливо.

Він глянув на неї й сказав:

— Я радий, що ти приїздила до нього. Нестерпно було думати, як йому тут живеться, завжди на самоті.

Тримаючи склянку, вона відчувала, як по стінці стікає волога.

— Ти ж знаєш, що йому ввижалася Клара? Уже коли її не стало.

Довсон насупився:

— Ти це про що?

— Він божився, що бачить її, що вона досі тут.

На мить перед його внутрішнім зором промайнуло відчуття невловного руху й образи, які йому ввижалися.

— Що саме ти маєш на увазі, коли кажеш, що він її бачив?

— Те, що й сказала. Він бачив її й говорив до неї.

Довсон знервовано кліпнув очима.

— Ти хочеш сказати, що Так вважав, що бачив привида?

— Як? Він ніколи про це не розповідав?

— Він ніколи не розповідав мені про Клару. Крапка.

Аманда витріщилася на нього:

— Ніколи?!

— Єдине, що він казав, це як звали його дружину.

Тож Аманда відставила склянку й взялася розповідати дещо з того, чим з нею за ці роки устиг поділитися Так. Про те, як його, дванадцятирічного, вигнали зі школи і як він влаштувався до дядькового гаражу. Як уперше зустрів Клару у церкві, коли йому було чотирнадцять, й одразу ж зрозумів, що хоче мати її за дружину. Як уся Такова родина, включно з дядьком, поїхала на північ у пошуках роботи під час Великої депресії і не повернулася. Вона розповідала Довсонові про їхні з Кларою перші роки спільного життя, про її перший викидень, про тяжку працю на Клариного батька на родинній фермі вдень і будівництво власного будиночку вночі. Вона розповіла, як у Клари сталося ще два викидні після війни, як Так будував гараж, щоби зрештою почати реставрувати й ремонтувати автомобілі на початку 1950-х. Як він ремонтував «Кадилак» молодого й перспективного співака на ім’я Елвіс Преслі. Коли вона закінчила свою розповідь історією про Кларину смерть і про те, як Так говорив про її яви, Довсон уже допив чай і, похнюпившись, роздивлявся порожню склянку — напевне, намагаючись зібрати все почуте докупи й порівняти отриманий образ з тією людиною, яку він колись знав.

— Повірити не можу, що він нічого такого не розповідав, — дивувалася Аманда.

— Певно, він мав на те причини. Може, ти йому більше подобалася.

— Сумніваюся. Просто я з’явилася в його житті вже пізніше. Ти ж знав його, коли йому досі боліло.

— Можливо, — відповів він так, наче її слова не переконали його.

Аманда вела далі:

— Ти був потрібен йому. Як-не-як, він дозволив тобі жити в нього. І не раз — двічі.

Коли Довсон кивнув-таки, вона запитала:

— Я маю до тебе питання. Можна?

— Питай про будь-що.

— А про що ж тоді ви з ним говорили?

— Про авто. Двигуни. Коробки передач. Іноді про погоду балакали.

— Захоплюючі, мабуть, бесіди були, — пирснула вона.

— Та ти не уявляєш! Але тоді і я був не з балакучих.

Вона нахилилася в його бік і несподівано наполегливо сказала:

— Ну, добре. Тепер ми обоє знаємо про Така, ти знаєш про мене. Та я досі про тебе нічого не знаю.

— Звісно, знаєш. Я тобі вчора розповідав. Що працюю на нафтодобувній платформі. Що живу у вагончику поза містом. Маю те саме авто. Ні з ким не зустрічаюся.

Повільно, майже спокусливо, Аманда переклала пасмо волосся з плеча на плече:

— Розкажи про себе щось мені не відоме, щось, чого ніхто більше про тебе не знає. Щось, що здивує мене.

— Та нема чого розповідати, — відповів він.

— Чому я тобі не вірю? — допитувалася вона.

Бо, — подумки відповів він, — я ніколи не вмів приховувати від тебе правду.

— Я не знаю, — сказав він уголос.

Його відповідь змусила її замовкнути. Вона замислилася про щось.

— Ти дещо вчора розповів таке, що мене зацікавило.

Довсон відповів на це здивованим виразом обличчя, і вона продовжила:

— Як ти дізнався, що Мерилін Боннер не вийшла заміж удруге?