Страница 25 из 64
Він посунув скриньку ближче до них, і стало ясно, що в ній Таків попіл.
Аманда зблідла:
— Але ж ми тільки вчора приїхали.
— Знаю. Він просив, аби я подбав про це до вашої появи в місті.
— Він не хотів нашої присутності?
— Він нічиєї не хотів.
— Але чому?
— Усе, що я можу сказати, це те, що так він хотів. Але якби мене спитали, то я би припустив, що йому здавалося, що будь-яка необхідність щось організовувати могла б засмутити вас, — Теннер взяв перший аркуш з теки й підняв його перед очі. — Він казав — і тут я цитую його слово в слово — що «ні в якому разі моя смерть не повинна якось обтяжити когось із них».
Теннер зняв окуляри й відхилився на спинку крісла, намагаючись оцінити їхню реакцію.
— Іншими словами, ніякого похорону? — запитала Аманда.
— У традиційному розумінні — ніякого.
Аманда глянула на Теннера, а тоді на Довсона:
— То чому він хотів, аби ми приїхали?
— Він просив, аби я зв’язався із вами, бо сподівався, що ви зможете зробити для нього дещо інше, дещо важливіше за кремацію. По суті, він хотів, аби ви удвох розвіяли його попіл у місці, яке посідало особливе місце в його житті — таке місце, де жоден з вас і не бував.
Лише мить, і Аманда здогадалася:
— Його садиба у Вандмірі?
Теннер кивнув:
— Саме так. Завтра було би те, що треба, в будь-який зручний для вас час. Звісно, якщо вам ця ідея не близька, то я подбаю про це сам. Все одно маю туди поїхати.
— Ні, завтра буде зручно, — запевнила його Аманда.
Теннер узяв до рук клаптик паперу:
— Ось адреса, і я також дозволив собі роздрукувати маршрут. Садиба трохи подалі від в’їжджених доріг, як ви, мабуть, самі зрозуміли. І ще одна річ: він просив, щоб я вам передав оце, — сказав він, виймаючи з теки три конверти з печатками. — Ви побачите свої імена на двох з них, та він хотів, аби ви спершу удвох уголос прочитали того листа, що в непідписаному конверті, за деякий час до церемонії.
— Церемонії? — перепитала Аманда.
— Розвіювання праху, я маю на увазі, — уточнив він, передаючи їм конверти й маршрутні вказівки. — І, звичайно ж, не соромтеся додати щось, що відчуватимете за необхідне сказати.
— Дякую, — відповіла вона, беручи до рук конверти, — несподівано важкі, набиті таємницями. — А що з іншими двома робити?
— Гадаю, ви маєте відкрити їх потім.
— Гадаєте?
— Так про це нічого до пуття не сказав, тільки що після першого листа ви самі зрозумієте, коли читати наступні.
Аманда узяла конверти й поклала до сумочки, перетравлюючи все, що сказав їм Теннер. Довсон здавався так само спантеличеним і задуманим.
Теннер знов заглянув до теки:
— Маєте питання?
— Він не казав, де саме в садибі треба розвіяти попіл?
— Ні.
— То як ми знатимемо? Ми ж ніколи там не були.
— Те саме я питав у нього, та він, здавалося, був упевнений, що ви зрозумієте, як вчинити.
— Він не мав на увазі якийсь певний проміжок часу?
— Знов-таки, він залишив цей вибір вам. Однак він чітко дав зрозуміти, що це цілком приватна справа. Він прохав мене впевнитися, скажімо, що в газетах не буде згадки про його смерть, навіть якщо це просто некролог. Я так зрозумів, що йому б не хотілося, щоби хтось, окрім нас трьох, знав про те, що він помер. І я всіляко дотримувався його вказівок, наскільки було можливо. Звісно, чутки ширилися, незважаючи на мої зусилля, та хочу, щоби ви знали, що я зробив усе від себе залежне.
— Він не пояснював, чому так?
— Ні, — відповів Теннер, — та я й не питав. На той час я вже зрозумів, що якщо він не хоче пояснити, то й не пояснюватиме.
Юрист поглянув на Аманду й Довсона, чекаючи на наступні запитання. Та вони мовчали, і він закрив теку.
— Тепер про його майно. Ви обоє знаєте, що живих родичів Так не мав. Я розумію, що ця тема може здаватися вам неприйнятною в таку скорботну хвилину, та він наголосив на тому, що я повинен повідомити вам його останню волю, доки ви тут. Тож ви не проти?
Обоє кивнули, і Теннер повів далі:
— Так був небагатою людиною. У нього була зовсім невеличка ділянка землі, а також кошти на декількох рахунках. Я досі підбиваю підсумки, але вам слід знати таке: він казав, аби ви на свій розсуд розпорядилися його особистими речами й взяли собі те, що вважатимете за потрібне, навіть якщо це щось одне. Він просто сказав, що якщо ви не дійдете згоди щодо чогось, то маєте вирішити усе тут, особисто. Протягом наступних місяців я займатимуся затвердженням заповіту, та по суті рештки його майна буде продано, а вилучені кошти передано Дитячому онкоцентрові лікарні Університету Дюка, — тут Теннер посміхнувся Аманді. — Гадаю, вам приємно це чути.
— Не знаю, що й сказати, — вона відчувала Довсонове напруження, — це так щедро з його боку.
Вона на мить замовкла, вражена сильніше, ніж хотіла б виявити.
— Гадаю, він знав, що це означатиме для мене.
Теннер кивнув, тоді порозкладав аркуші й відклав їх убік.
— Гадаю, це все, якщо у вас немає зауважень.
Зауважень у них не було, і, попрощавшись, Аманда підвелася з крісла, а Довсон узяв зі столу горіхову скриньку. Теннер теж підвівся, та проводжати їх не пішов. Аманда пішла до дверей разом з Довсоном і помітила, як він насупився. Перед дверима він зупинився й розвернувся:
— Містере Теннер?
— Так?
— Ви обмовилися про дещо, що зацікавило мене.
— Невже?
— Ви казали, що завтра було б найліпше. Я так розумію, що справа в тому, щоб це було не сьогодні?
— Саме так.
— А ви не скажете, чому?
Теннер посунув теку на край столу:
— Вибачте, але не скажу, бо не маю права.
***
— Що це таке було? — запитала Аманда.
Вони йшли до її машини, яку вона лишила коло кав’ярні. У відповідь Довсон сунув руку в кишеню й запитав:
— Маєш плани на обід?
— А відповісти на моє питання ти спершу не хочеш?
— Я не знаю, що на нього відповісти. Теннер мені не відповів.
— Але нащо взагалі було запитувати?
— Бо я такий, мені цікаво. Мені завжди усе було цікаво.
Вона перейшла вулицю.
— Ні. Я не згодна. Ти жив своїм життям і стоїчно приймав усе, що з тобою коїлося, коли вже на те пішло. Але я дуже добре розумію, що ти робиш просто зараз.
— І що ж я роблю?
— Намагаєшся змінити тему.
Він нічого не сказав на заперечення, просто поправив скриньку, яку тримав під пахвою.
— А ти на моє запитання не відповіла теж.
— Яке?
— Я запитав, які в тебе плани на обід. Бо якщо ти вільна, то я знаю чудове місце.
Вона вичекала, розмірковуючи про швидкість поширення чуток у малому містечку, та Довсон, як завжди, сам усе зрозумів.
— Повір мені, — запевнив він, — я знаю, куди саме нам слід піти.
***
Через півгодини вони знов були в Така: сиділи на березі струмка на ковдрі, яку Аманда знайшла в Таковій коморі. Дорогою Довсон узяв у ресторані «Брантліз Віледж» два сендвічі й декілька пляшок води.
— Як ти здогадався? — запитала вона, повертаюсь до тієї особливості їхнього спілкування, коли для цілковитого порозуміння було достатньо просто опинитися поряд: з Довсоном колись так було, і тепер він знов нагадав їй, що знає її думки ще до того, як вона їх озвучить. В юності найменшого жесту, найнепомітнішого вигуку було достатньо, аби позначити цілий світ думок та переживань.
— Твоя мама та всі її знайомі досі живуть у місті. Ти заміжня жінка, а я людина з минулого. Не треба бути надто розумним, аби зрозуміти, що проводити день у місті — не найліпша ідея в нашому випадку.
Їй було приємно, що той усе розуміє, та коли він витяг з пакета два сендвічі, вона все одно відчула приплив провини. Вона заспокоювала себе, що це лише обід, проте це була не вся правда, і вона це теж розуміла.
Довсон, здавалося, не помітив її вагань.
— Індичка чи цезар? — запитав він, простягши їй обидва згортки.