Страница 23 из 64
Накриваючи горнятко кришкою, Аманда відчула, як задзвонив її мобільний. Побачивши, що це Лін, вона вийшла на ґаночок відповісти і наступні декілька хвилин провела за бесідою з донькою. Після того Аманда зателефонувала Джаредові на мобільний, розбудила його й послухала його сонне бурмотіння. Перед тим як покласти слухавку, він обмовився, що дуже чекатиме на неї в неділю. Їй дуже хотілося подзвонити й Анет також, але заспокоїлася думкою, що мала й без неї чудово проводить час у таборі.
Подумавши трохи, вона подзвонила Френкові на роботу. До того їй не випало поговорити з ним — хоч що вона там казала про це мамі. Як завжди, їй довелося чекати, доки він матиме вільну хвилинку між пацієнтами.
— Привіт-привіт! — привітався він, взявши слухавку. Поговоривши з чоловіком, вона зрозуміла, що він не пам’ятає, чи телефонував її матері вчора. Проте він, здавалося, був радий її чути: розпитував про маму, і Аманда розповіла, що увечері вони вдвох запрошені на вечерю. Тоді він повідомив, що має на неділю плани — спочатку гольф з приятелем, Роджером, а тоді трансляція матчу «Брейвз» у тому ж клубі. Досвід підказував їй, що ці заняття неодмінно закінчаться пиятикою, але приборкала напад люті, розуміючи, що допити ні до чого хорошого не призведуть. Френк запитав про похорон і про її плани в місті. І хоч Аманда чесно відповіла на всі питання — бо й сама ще нічого до пуття не знала — вона відчувала, як важко їй умовити себе згадати про Довсона. Френк, здавалося, нічого не помітив, але коли вони попрощалися, в Аманди лишилося виразне й неприємне відчуття провини. Вкупі з люттю це відчуття було достатньою причиною, аби на серці їй було дуже неспокійно.
***
Довсон чекав у тіні магнолії, доки Аманда заховає телефон у сумочці. Йому здалося, наче її обличчям промайнув смуток, та коли вона поправила ремінь на плечі, вираз обличчя знову стало важко прочитати.
Як і він, вона була вдягнена у джинси, і коли він вирушив їй назустріч, то помітив, як бірюзова блуза підкреслює колір її очей. Замислена, вона привіталася лише упізнавши його:
— Здоров, — мовила вона й широко посміхнулася. — Не чекала тебе тут зустріти.
Довсон ступив на ґанок, спостерігаючи, як вона провела рукою по волоссю, зібраному в охайний кінський хвіст.
— Хотів трішки води купити перед зустріччю.
— Не кави? Дарма, тут кава найліпша в усьому місті.
— Я вже поснідав.
— А був у Ірвіна? Так туди колись ходив, як додому.
— Ні, просто поснідав там, де зупинився. Сніданок входить у вартість номера, та й в Еліс усе було готове.
— Еліс?
— Та просто одна супермодель, яка зовсім випадково володіє готелем. Вона не варта ревнощів.
Аманда розсміялася:
— Ага, звісно. Як минув твій ранок?
— Добре. Добре пробігся, роздивився, що тут змінилося і як.
— І?
— Та наче з машини часу вийшов. Почуваюся, як Майкл Фокс у «Назад у майбутнє».
— Це одна з принад Орієнтала. Коли ти тут, легко вдавати, що за межами міста немає нічого, і всі проблеми просто розчиняються в повітрі.
— Ти звучиш так, наче з реклами Торгової палати зістрибнула.
— А це одна з моїх принад.
— Одна з багатьох, я певний.
Коли він сказав це, вона знов була вражена пильністю його погляду. Вона не звикла до того, щоби її так уважно роздивлялися — навпаки, часто почувала себе невидимкою, займаючись своїми нескінченними звичними справами. Та перш ніж вона встигла прийти до тями, він кивнув у бік дверей:
— Я все-таки заскочу за водою, якщо ти не проти.
Він зайшов усередину, й зі свого пункту спостереження Аманда побачила, як та двадцяти-з-чимось-літня бариста щосили намагалася не витріщатися на нього, ідучи до холодильника. Коли Довсон наблизився до каси, дівчина швиденько оглянула себе в дзеркалі, а тоді по-товариськи посміхнулася йому на касі. Аманда швидко відвернулася, щоби ніхто не упіймав її на підгляданні.
За хвилину Довсон повернувся, досі розмовляючи з дівчиною за касою. Аманда доклала усіх можливих зусиль, щоби не видати себе, і вони удвох мовчки, не домовляючись, пішли з ґанку кав’ярні навмання, зрештою опинившись на березі, звідки можна було ліпше розгледіти пришиб.
— Та дівчина за касою загравала до тебе, — поділилася вона спостереженням.
— Вона просто повелася по-дружньому, — знизав плечима Довсон й відкрутив пляшку. — Я й не помітив нічого такого.
— Як можна було не помітити?
— Голова була зайнята дечим іншим.
Його інтонація передбачала якесь продовження, і Аманда чекала, що він скаже далі. Довсон перевів погляд на човни, що вишикувалися уздовж пришибу, заколисані річковими хвилями.
— Бачив Ейбі ранком, — нарешті вимовив він. — Коли вийшов на пробіжку.
Від згадки про Довсонового брата в Аманди похололо серце.
— Ти певний, що це був він?
— Він же мій кузен.
— І що трапилося?
— Нічого.
— Це ж добре, правда?
— У цьому я поки що не впевнений.
Аманда напружилася:
— Тобто?
Довсон відповів не одразу — натомість відпив води з таким виразом, що Аманда майже почула, як в його голові обертаються коліщатка думок.
— Тобто мені треба якнайменше світитися, доки я в місті. Якщо не вийде, то доведеться діяти відповідно до обставин.
— Може, вони нічого й не робитимуть.
— Може. Поки що все добре, еге ж? — він закрутив пляшку й змінив тему. — Як гадаєш, що нам скаже містер Теннер? Він говорив дуже загадково, коли телефонував. Нічого не розказав про похорон.
— Мені теж нічого не сказав. Ми з мамою саме про це сьогодні говорили.
— Правда? Як у неї справи, до речі?
— Вона була трохи засмучена, бо пропустила бридж минулого вечора. Але задля компенсації була така ласкава змусити мене піти з нею на вечерю до її подруги сьогодні увечері.
Довсон посміхнувся:
— То… це означає, що до вечері ти вільна?
— А що? Ти щось задумав?
— Не знаю. Дізнаймося спочатку, що для нас приготував містер Теннер. До речі, час уже йти. До його контори десь квартал.
Аманда щільно закрила горнятко кришкою, і вони рушили вулицею, намагаючись триматися тіні.
— Пам’ятаєш, ти запитав дозволу пригостити мене морозивом? — запитала вона. — Тоді, коли ти вперше заговорив до мене.
— Пам’ятаю, як здивувався, коли ти погодилася.
На цю репліку вона не відреагувала і повела собі далі:
— Ти повів мене до кав’ярні при аптеці, до тієї, де старомодний фонтан і довжелезна прилава, і ми обоє з’їли по коктейлю з морозива й гарячого шоколаду. Морозиво, яке там готували, було найліпшим з усіх, що мені випало скуштувати. Досі не віриться, що тієї аптеки більше нема.
— А коли її закрили, до речі?
— Не пам’ятаю. Може, років п’ять чи шість тому. Просто якось я приїхала і помітила, що її більше немає. І я трохи той, засмутилася. Колись, коли діти були малі, водила їх туди, і вони завжди були від того щасливі.
Він спробував уявити, як Аманда з дітьми сидить у старій аптеці, але не міг добрати, як би вони виглядали. Чи схожі вони на неї, чи, може, успадкували батькові риси? Чи вони такі ж пристрасні, як вона, чи такі ж щирі й щедрі?
— Як гадаєш, твої діти були б тут щасливі? — запитав він.
— Доки були б малі — так. Це гарне місто, тут купа місцин, щоби гратися й блукати. Та коли виросли б, то усвідомили, як Орієнтал їх обмежує.
— Так само, як ти?
— Ага, — погодилася Аманда, — так само, як я. Не могла дочекатися переїзду. Не знаю, чи ти пам’ятаєш, але я подавала документи до Нью-Йоркського університету й до Бостонського коледжу — просто, щоб побачити великі міста.
— Як я міг забути? Вони були так далеко…
— Так, ну і… мій батько вчився в Університеті Дюка, і я зростала на його історіях про ті часи, дивилася матчі їхньої команди по телевізору. Гадаю, якби вступила до декількох коледжів, окрім цього, то навчатися б все одно пішла туди, інакше й бути не могло. І виявилося, що я вчинила правильно, бо отримувати знання там одне задоволення, я знайшла там купу друзів і подорослішала за час навчання. Крім того, не впевнена, що мені сподобалося б в Нью-Йорку чи Бостоні. Усе-таки у серці я дівчинка з маленького містечка. Мені подобається засинати під співи цвіркунів.