Найкраще в мені

І брехав же ж, брехав просто в лице. Тед жбурнув недобитого беника надвір, розмірковуючи про те, що пора вивести Ейбі на чисту воду, а ліпше — у кращий світ. Та починати треба з початку: Довсон має померти. Він так довго чекав на це. Через Довсона він мав потороченого носа, через Довсона йому заціплювали щелепи дротом, через Довсона той пацан глузував з нього так, що Тед йому цього не спустив, і дев’ять років його життя пішли псові під хвіст. Ніхто ще не срав йому в кашу, щоби так просто утекти. Ніхто. І ніхто не буде — ні Довсон, ні Ейбі. Ніхто. До того ж: як же довго він чекав.

Тед розвернувся і пішов усередину. Хатина була збудована наприкінці дев’яностих, і єдина лампа, що звисала зі стелі, майже не давала світла. Тіна, його трирічна мала, сиділа на подертому дивані перед телевізором й дивилася якийсь диснеївський мультик. Елла пройшла повз неї зовсім мовчки. У кухні на плитці було видно величезну пательню, вкриту товстим шаром нагорілої кіптяви й смальцю. Елла походила й повернулася до немовляти, що сиділо в кухні на високому стільці, верещало й розмазувало по обличчю щось жовте й бридке. Еллі було двадцять — вузькі стегна, ріденьке каштанове волосся, бризки ластовиння по вилицях. Її сукня ніяк не приховувала великого живота: тільки сім місяців, а вона вже втомлена. Вона завжди втомлена.

Він згріб зі столу ключі, і вона обізвалася:

— Десь ідеш?

— Не твоя срана справа, — відрізав він. Коли Елла відвернулася, він погладив немовля по голові й пішов до спальні. Там дістав з-під подушки «Ґлока», запхав його під ремінь й відчув таке полегшення й радість, наче в житті нарешті усе стало на місце.

Час із дечим порішити раз і назавжди.

7

Коли Довсон повернувся з пробіжки, кілька інших гостей готелю вже пили каву у вітальні й гортали безкоштовні примірники USA Today. З кухні пахло яєчнею й беконом, коли він піднімався сходами до своєї кімнати. Після душу він вдягся у джинси, сорочку на короткий рукав, а тоді пішов донизу снідати.

Коли він сів до столу, решта пожильців уже встигли поснідати, тож їв він на самоті. Незважаючи на пробіжку, він був не дуже голодний, проте власниця — жіночка років шістдесяти на ім’я Еліс Рассел, яка перебралася до Орієнтала на пенсію вісім років тому, — наклала йому на тарілку купу всього, й він відчув, що засмутить її, якщо все це не з’їсть: вона була такою собі бабусечкою — від зав’язок фартуха до подолу картатого домашнього плаття.

Доки він їв, Еліс пояснила, що, як і багато хто, вони з чоловіком перебралися на пенсії до Орієнтала задля вітрильництва. Однак чоловікові стало нудно, тож пару років тому вони придбали цей готель. Несподіваним було її звертання до нього — «містер Коул» — бо в ньому не чулося аніскілечки упізнавання навіть після того, як він завважив, що тут народився й виріс. Вона, очевидно, не влилася в місцеве життя.

Його родичі досі мешкали тут. Він бачив Ейбі коло крамниці і, добігши до рогу, звернув у вузенький провулок, щоб якнайшвидше повернутися до готелю, не виходячи на головну вулицю. Проблем з родичами йому зараз бажалося якнайменше, особливо з Тедом і Ейбі, хоча його не полишало відчуття, що не всі питання було вирішено.

Тим часом у нього тепер були справи. Доївши сніданок, він узяв букет, котрий замовив, перебуваючи в Луїзіані з доставкою до готелю, а тоді сів у орендоване авто. Їдучи, він уважно придивлявся до дзеркала заднього огляду, щоби переконатися, що ніхто за ним не стежить. На кладовищі швидко знайшов могилу доктора Боннера, оминувши низку вже знайомих надгробків.

Як Довсон і сподівався, на кладовищі нікого не було. Він поклав квіти коло надгробка й коротенько помолився за сім’ю померлого. Ще декілька хвилин постояв там, а тоді поїхав назад до готелю. Виходячи з автомобіля, він глянув угору. Блакить простяглася від обрію до обрію, повітря вже потеплішало. Йому спало на думку, що провести такий чудовий ранок в авто було б блюзнірством, а тому вирішив прогулятися пішки.

Сонце сліпуче виблискувало на поверхні Ньюс, і Довсон вдягнув темні окуляри. Перетинаючи вулицю, він роздивився по сторонах. Крамниці вже повідчинялися, та на тротуарах було порожньо, і він мимоволі поцікавився сам у себе, як ті торговці тримаються на плаву.

Глянувши на годинника, Довсон побачив, що має ще півгодини до призначеного часу. Далі перед собою він помітив кав’ярню, повз яку пробігав ранком, і хоч кави йому більше не хотілося, пляшка води могла би згодитися. Дивлячись у бік кав’ярні, він відчув, як здіймається бриз. Тут двері прочинилися, він побачив, хто з них виходить, і посмішка одразу з’явилася на його обличчі.

***

Аманда додала вершків й цукру до своєї ефіопської кави, стоячи на касі в «Бін». Колись ця кав’ярня була невеличким закладом, та серед її асортименту можна було знайти щонайменше два десятки сортів кави, а також смачнющі тістечка й печиво, і Аманда полюбляла навідуватися сюди щоразу, як бувала в Орієнталі. Як і в Ірвіна, місцеві збиралися тут, аби потеревенити про події в містечку. За її спиною точилася жвава розмова. Хоч вранішня година пік уже лишилася позаду, людей тут виявилося більше, ніж вона розраховувала: дівчина-бариста за прилавою не зупинилася перепочити ані на хвильку за весь час, доки Аманда була тут.

Кава була їй зараз просто необхідна. Ранкова розмова з матір’ю навалилася на неї хвилею апатії. Перед тим коли вона була в душі, на якусь мить з’явилася думка повернутися в кухню і завести справжню бесіду, але, витираючись, вона передумала. Аманда усе життя сподівалася, що врешті-решт її мати стане колись співчутливою й здатною висловлювати підтримку, яка завжди була так їй потрібна, однак уявити збентеження й розчарування на материному обличчі, коли та почує ім’я Довсона, було значно простіше. Тоді розпочнеться тирада — безсумнівно, це буде чергове повторення злостивих і принизливих лекцій, яких Аманда наслухалася в юності. Зрештою, її матір була поборником традиційних цінностей. Рішення були або розумними, або дурними, вибір був правильним чи неправильним, і певні межі перетинати заборонялось. Кодекси поведінки були прописані, оскаржувати їх зась — особливо в тому, що стосувалося сім’ї. Правила Аманді були відомі з дитинства, як і те, у що її мати свято вірить. Мати наголошувала на відповідальності, вірила в наслідки й не мала жодного бажання слухати відмовки. Аманда розуміла, що це не завжди було так уже погано: вона й собі застосовувала подібний підхід до дітей і знала, що так їм буде ліпше.

Різниця полягала в тому, що її мати завжди здавалася такою впевненою. Вона ніколи не мала сумнівів щодо себе, щодо вибору, який робила, — наче життя було піснею, і треба було лише крокувати в ритм, знаючи, що все відбудеться згідно з планом. Часто Аманді здавалося, що її матір не шкодує ні про що взагалі.

Проте Аманда була не такою. Вона ніяк не могла забути, як мати жорстко відреагувала на хворобу, а потім і смерть Беа. Звісно, вона висловила свої співчуття, навіть доглянула за Джаредом й Лін, коли Аманді часто треба було бувати в лікарні, а після похорону вона навіть декілька разів готувала їм вечерю. Але Аманда так і не осягла стоїчного прийняття, з яким її мати поставилася до ситуації, як досі не змогла перетравити лекцію, яку мати прочитала їй через три місяці після смерті Беа — про те, як Аманді треба «повернутися в сідло» й «припинити жаліти себе». Вона так це казала, наче втратити дитину — те саме, що посваритися з хлопцем. Вона досі переживала напади гніву, коли згадувала про це, і іноді не могла зрозуміти, чи її мати взагалі здатна на якесь співчуття.

Вона зітхнула й нагадала собі, що вони з матір’ю живуть у різних світах. Її мати ніколи не вчилася в коледжі, ніколи не жила за межами Орієнтала, і, може, річ була саме в цьому. Вона приймала щось, бо не мала з чим його порівняти. І власне її сім’ю важко було назвати сповненою любові, якщо зважити на ті крихти спогадів, якими мати все-таки ділилася. Але хто ж знав? Аманда напевне знала лиш те, що довіряти мамі — означало знайти на свою голову ще більше проблем, ніж воно було того варте, і просто зараз вона аж ніяк не була до цього готова.