Найкраще в мені

Ні, у неї не було жодних ілюзій щодо Орієнтала. У цьому сенсі вона сильно відрізнялася від інших представників вищого світу міста, а коли втратила чоловіка і постала перед необхідністю прогодувати двох дітей, то її ставлення до речей змінилося. Приналежність до сім’ї Беннетів й диплом Університету Північної Кароліни не завадив банкові спробувати відібрати в неї сад. Та й сімейні зв’язки не допомогли у боротьбі за виживання. Навіть престижний диплом економіста не став для неї перепусткою в ліпше життя.

Урешті-решт усе зводилося до грошей, до того, що людина справді робить, а не ким вважає себе. Це була одна з причин, чому дотримання статус-кво в Орієнталі не було більше можливим. Днями вона найняла працьовитого іммігранта, що його їй порадила одна колишня університетська королева краси, яка вважала, що світ належить їй за правом народження. Людей, подібних до Евелін Кольє й Юджинії Вілкокс, вона вже давно вважала чимось на зразок динозаврів, хоча Евелін і Юджинія сприйняли б таку її думку як богохульство. Вони жили у світі, якого давно вже не існувало. Нещодавно під час зустрічі міського бомонду вона десь так їм і сказала. Раніше за такі слова її рішуче засудили б, однак тепер Мерилін була чи не єдиним підприємцем у місті, чия справа процвітала, тому заперечити їй ніхто не міг — навіть Юджинія Вілкокс і Евелін Кольє.

Після смерті Девіда минуло багато років, і за цей час вона навчилася цінувати незалежність, яка далася їй потом і кров’ю. Вона навчилася довіряти інстинктам і не могла не визнати за собою приємного відчуття, що його давав контроль над власним життям: їй більше не треба було рахуватися з чиїмись сподіванками. Мабуть, саме з цієї причини вона відхиляла численні пропозиції Лео про одруження. Він працював бухгалтером у Моред-Сіті, він був кмітливим, успішним, їй подобалося його товариство. Найважливіше — він поважав її, та й діти його обожнювали. Емілі й Алан не розуміли, чому вона відмовляє такому чоловікові.

Та Лео знав, що відповідь її завжди буде заперечною, і змирився з цим, бо насправді так усім було простіше. Завтра, можливо, вони підуть у кіно, в неділю вона сходить до церкви, потім на кладовище до Девіда — щотижня вона ходила до нього, так тривало вже майже чверть століття. Потім повечеряє з Лео. Вона любила його, по-своєму. Може, таке кохання для багатьох було б незрозумілим, та думка інших її не обходила. Те, що було в них із Лео, було добре для них обох.

***

На іншому боці міста Аманда пила вранішню каву за кухонним столом й робила усе можливе, аби ігнорувати демонстративну мовчанку своєї матері.

Минулої ночі вона приїхала, й мати чекала на неї у своєму будуарі. Не давши дочці навіть присісти, вона заходилася розпитувати.

Де ти була? А чого так пізно? А чого не подзвонила?

Дзвонила, нагадала їй Аманда і, щоби не поринати в розбір порції обвинувачень, заздалегідь підготованих матір’ю, пробурмотіла, що потерпає від головного болю й тому конче потребує піти до своєї кімнати й лягти просто зараз. Вранішня материна поведінка цілком очевидно вказувала на її невдоволення тим, що розмови увечері не вийшло. Вийшовши на кухню, вона тільки привіталася, та більше не промовила ані слова: пішла собі до тостера, підкреслила мовчанку тяжким зітханням, вбгала до тостера хліб. Доки той підсмажувався, мати ще кілька разів — тепер уже голосніше — зітхнула.

«Ну добре, добре, я бачу, що ти засмучена, — хотіла сказати Аманда, — але годі вже». Та замість того вона сьорбнула кави й ухвалила для себе рішення, що не вступатиме в суперечки, на які б ґудзики її мати не тиснула.

Тостер із дзеньканням виплюнув хліб. Мати висунула шухляду, витягла столового ножа та з гуркотом зачинила шухляду назад. Тоді вже заходилася мастити грінку.

— Тобі вже ліпше? — нарешті запиталася вона, повернувшись до Аманди обличчям.

— Так, дякую.

— Тепер можеш розповісти, що відбувається? Чи де ти була?

— Я вже казала, що пізно вирушила, — нагадала Аманда, намагаючись звучати спокійно.

— Я намагалася додзвонитися, але мене скеровували на голосову пошту.

— Телефон сів, — цю відмазку вона вигадала учора, коли нарешті вирушила до матері, бо знала, як усе буде.

Мати забрала її тарілку й поцікавилася:

— І Френкові ти саме через це не дзвонила?

— Я говорила з ним вчора, десь за годину після того, як він прийшов додому з роботи, — Аманда взяла ранкову газету й заходилася з безтурботним виглядом перегортати шпальти.

— А він і сюди дзвонив.

— І?

— Був здивований, що тебе досі нема, — чмихнула Евелін. — Казав, що наскільки йому відомо, ти вирушила о другій.

— Та я ще містом наколувалася, доки на шосе не виїхала, — брехня йшла з неї надто легко, подумалося їй, але тут вона мала велику практику.

— Він наче був не в гуморі.

Ні, просто він пив, — подумки виправила її Аманда, — і я сумніваюся, що про цю розмову він взагалі згадає. Вона підвелася з-за столу й налила собі ще кави.

— Потім йому зателефоную.

Мати присіла до столу й повідомила:

— Учора увечері мене запрошували на бридж.

То ось, у чому справа, — подумала Аманда. Ну, загалом у цьому. Її мати була запеклою картяркою: впродовж майже тридцяти років грала з групою одних і тих самих жінок.

— То й сходила б.

— Я не могла, бо знала, що ти приїдеш, і гадала, що ми разом повечеряємо. Юджинії Вілкокс довелося мене підмінити.

Юджинія Вілкокс мешкала на тій самій вулиці — також в історичній будівлі, не менш шикарній, ніж дім Кольє. І хоч ці двоє вважалися подругами — її мати й Юджинія знали одне одну усе життя — між ними завжди існувала прихована конкуренція: в кого ліпший будинок, у кого ліпший сад чи інше — скажімо, в кого смачніші пироги.

— Пробач, мамо, — сказала Аманда, знов сідаючи до столу. — Треба було раніше тебе попередити.

— Юджинія нічого не тямить у ставках, і гру було зіпсовано — Марта Енн дзвонила й жалілася. Але, що важливо, я розповіла їй, що ти нині в місті, і, слово за слово, вона запросила нас обох на вечерю сьогодні.

Аманда знизала плечима й поставила чашку на стіл:

— Ти ж не погодилася, правда?

— Звісно, погодилася.

Образ Довсона промайнув їй в голові.

— Не впевнена, що матиму на це час, — зімпровізувала вона. — Увечері можуть бути поминки.

— Можуть бути поминки? І що це значить? Поминки або призначено, або ні.

— Значить, що я не впевнена. Коли телефонував юрист, то нічого точно не сказав про похорон.

— Це дивно, чи не так? Що він нічого точно не сказав.

Може, й так, — думала Аманда. Але не дивніше, ніж те, що Так посмертно організував їм з Довсоном вечерю у себе вдома.

— Упевнена, він чинить, як заповів Так.

Від згадування Такового імені мати занервувала — стала перебирати перли намиста, яке мала на шиї. Аманда ніколи не бачила, щоби та хоч раз вийшла зі спальні без макіяжу й прикрас, і цей ранок не був винятковим. Евелін Кольє завжди уособлювала собою дух Старого Півдня і, безперечно, ніщо, окрім смерті, не спинило б її на цьому шляху.

— Досі не розумію, нащо було через це приїжджати. Не те щоб ви з ним були великими друзями.

— Ми були друзями, мамо.

— Колись давно — так. Тобто одна справа, якби ти досі тут жила. Може, тоді я би зрозуміла. Але щоб отак спеціально їхати…

— Я приїхала вшанувати його пам’ять.

— Він мав сумнівну репутацію, от що. Багато хто вважав його божевільним. І що я маю казати друзям про причини твого приїзду?

— Не уявляю, чому ти взагалі маєш щось їм казати.

— Бо вони спитаються, чого ти приїхала, — відповіла мати.

— І чого б це вони про таке питалися?

— Бо ти їм цікава.

У материних інтонаціях Аманді вчулося дещо, чого вона не спромоглася розшифрувати. Розмірковуючи над цим, вона додала до кави вершків.

— І не уявляла, що можу бути такою цікавою темою для бесіди.

— Не так уже й дивно, якщо добре подумати. Ти майже ніколи не береш із собою дітей чи Френка. І коли всім здається це дивним, то тут я вже нічого не вдію.