Найкраще в мені

Вони часто приходили разом, і, якщо чесно, Тед її лякав. Справа була навіть не в поїденій віспою шкірі, не в жовтих зубах, від яких її вивертало, а радше у… атмосфері, яку він створював. Коли він вишкірявся на неї, то в цьому відчувалася якась задиркувата недоброзичливість, наче він не знав, задушити її чи поцілувати, але знав, що в обох випадках можна добряче повеселитися.

Від Теда в неї з самого початку сироти виступали, та що далі вона зближувалася з Ейбі, то ліпше розуміла, що ці обоє з одного тіста ліплені. Ейбі останнім часом поводив себе трохи надто… по-власницьки, і це її лякало. Якщо глянути правді у вічі, то пора було тікати — хоч до Флориди, хоч до Віргінії. Вона б утекла хоч завтра, та заковика була в тому, що їй не вистачало грошей. Гроші в неї ніколи не затримувалися, і вона розуміла, що як добре обслужить відвідувачів бару цими вихідними й правильно скористається своїм жіночим арсеналом, то вже в неділю матиме достатньо, аби забратися звідси на фіг ще до того, як Ейбі хоч щось запідозрить.

***

Вантажівка смикнулася в бік сусіднього ряду й назад — то Алан Боннер намагався видобути з затисненої між стегон пачки сигарету тією самою рукою, в якій тримав каву. По радіо давали якийсь кантрі-хіт, де мужик співав чи то про бажання завести пса, чи то знайти загубленого пса, чи то з’їсти пса, абощо, та слова були менш важливі за ритм, а ця пісня, безумовно, мала ритм, ще й який. До того ж була п’ятниця, а це означало, що працювати лишилося усього тільки сім годин, а далі довгі, шикарні вихідні, і він уже мав на них настрій.

— А хіба можна радіо так голосно? — запитався Бастер.

Бастер Тибсон був новим стажером у компанії, і це була єдина причина, з якої Алан взагалі пустив його до кабіни: протягом усього тижня він скаржився на те й розпитував про се. Тут будь-хто дахом поїхав би.

— Чого? Пісня не подобається?

— В інструкції сказано, що радіо заважає зосередитися. Коли Рон мене наймав, то окремо на цьому наголосив.

І це була друга набридлива риса Бастера: він не міг без правил. Може, тому Рон його й найняв.

Алан таки витяг сигарету й сунув її до рота, шукаючи запальничку, яка так глибоко запала до кишені, що дістати її, не розливши каву, було не так вже й просто.

— Ти не переймайся. Сьогодні п’ятниця, подумай про це.

Здавалося, Бастера ця відповідь не вдовольнила. Коли Алан глянув на нього, то помітив, що сорочка стажера була ідеально випрасувана. Звісно, це й Рон помітив. Може, він навіть прийшов до контори з блокнотом і ручкою, щоби записати усе сказане Роном й одночасно вихваляти начальникову мудрість.

І що це за ім’я взагалі? Ще одна штука, яка дратувала Алана. Ну що це за батьки такі, як можна назвати власну дитину Бастером?

Вантажівка знов смикнулася вправо, коли Алан нарешті вивудив запальничку.

— Чуєш, а як це так вийшло, що тебе назвали Бастером? — запитав він.

— Це родинна традиція, по материній лінії, — знизав плечима Бастер. — Скільки замовлень сьогодні?

Бастер весь тиждень тільки й питав, скільки замовлень, проте Алан досі не збагнув, чому так важливо знати точне число. Вони возили горіхи, чіпси, сухофрукти і в’ялене м’ясо на заправки й у супермаркети, але хитрість була в тому, щоби не поспішати, бо тоді Рон просто докине пунктів призначення. Алан зрозумів це ще минулого року й більше такої дурні робити не збирався. Його територія й без того включала в себе всю округу Памліко, а це означало нескінченну подорож найнуднішими в історії людства дорогами. Та все одно це була найліпша робота в його житті. Набагато краща за роботу будівельника, чи землекопа, чи мийника — та за будь-що з того, чим йому випадало займатися після школи. Тут, у кабіні вантажівки, він мав свіжий вітер крізь вікно, музику якої схочеш гучності, і ніхто не дихав йому в потилицю. Та й платня була більш ніж пристойна.

Алан утримував кермо ліктями, доки підкурював, склавши долоні човником. Затягнувся, видихнув дим у прочинене вікно.

— Достатньо в нас замовлень. Пощастить, якщо по всіх устигнемо.

Бастер відвернувся до вікна й пробурмотів під носа:

— Тоді, може, не варто так довго обідати.

Малий реально дратував. І він насправді був малим, навіть якщо суто технічно був старшим за нього. Але все-таки Алан найменше хотів, аби Бастер доповів Ронові про затримки.

— Справа не в обідах, — відповів Алан, намагаючись звучати серйозно. — Справа в тому, аби обслужити всіх замовників. Не можна прибігти й побігти далі. До людей треба говорити. Наша робота полягає в тому, щоб наші замовники були задоволені. Саме тому я завжди роблю так, аби впевнитися, що все робиться за правилами.

— І паління теж? Ти знаєш, що не можна палити за кермом?

— У всіх є недоліки.

— А радіо на повну?

Ой-ой. Малий, очевидно, складає перелік, і Аланові слід міркувати швидше.

— Та я ж це для тебе. Типу відсвяткувати, ясно? Це кінець першого твого тижня, і ти був молодець. От коли сьогодні все поробимо, обов’язково Ронові дам про це знати.

Згадати про Рона такими словами було достатньо, аби Бастер замовк на пару хвилин, чого було, звісно, замало, але після тижня в його товаристві хоч якесь мовчання здавалося досягненням. День тільки почався, а наступного тижня він працюватиме сам-один. Слава Богу!

А сьогодні? Треба було зробити усе, аби вихідні розпочалися як треба, і для цього у першу чергу треба було забути про Бастера. Увечері він навідається до «Тайдвотера», барчик на околиці міста, — тільки там і можна знайти хоч якусь подобу нічного життя. Він хильне пива, пограє на більярді, і, якщо пощастить, там буде та симпатична барменка, що носить тісні джинси, які підкреслюють її стегна як треба, яка має на собі майку з глибоким вирізом і нахиляється уперед усім тілом, передаючи йому пиво, яке від цього видовища стає ще смачнішим. А потім у суботу й неділю так само, якщо тільки в матері є власні плани з тим її Лео, і вона не прийде до його вагончика, як було вчора.

Чому б їй просто не одружитися з тим Лео — Алан не міг збагнути. Може, в неї тоді були б цікавіші справи, аніж стежити за вже дорослим сином. Йому б дуже не хотілося, аби матір мала на нього плани цими днями, бо складати їй компанію він аж ніяк не збирається, ні-ні. Яка різниця, чи тяжко йому працюватиметься в понеділок зранку? Бастер тоді вже сяде у свою вантажівку, а це таки заслуговує на святкування, бо що тоді святкувати, як не це?

***

Мерилін Боннер переймалася через Алана.

Не постійно, звісно. До того ж, вона робила все можливе, аби тримати свої страхи при собі. Зрештою, він був уже дорослий, і вона розуміла, що той уже в такому віці, коли треба приймати власні рішення. Та вона була його матір’ю, і, як їй здавалося, головною його проблемою була схильність обирати найпростіший шлях, який нікуди не вів, тоді як менш прості шляхи обіцяли хоч якісь перспективи. Її хвилювало, що він ставиться до свого життя, наче підліток, а не двадцятисемирічний чоловік. Минулого вечора, коли вона зайшла до його вагончика, він грався у відеогру, і першим, про що він спитав, було «чи не хоче вона спробувати». І коли вона стояла на порозі, то не могла збагнути, як це вдалося виростити сина, який зовсім її не знає.

Утім, вона розуміла, що могло бути гірше. Набагато гірше. За великим рахунком, з Аланом усе було гаразд. Він був добрим, він мав роботу, не знаходив біди на свою голову, і це було непогано як для його віку й теперішніх часів. Можна що завгодно казати, але Мерилін читала газети й звертала увагу на чутки. Вона знала, що купа його друзів, його однолітків, яких вона знала змалечку, — і дехто з них походив із заможніших сімей — опустилися до наркотиків й пляшки, а то й втрапили за ґрати. І це було не дивно для цієї місцевості. Звісно, одноповерхова Америка породила багато героїв, і всі звикли бачити її, як на картинах Нормана Роквелла, та дійсність сильно відрізнялася від такого уявлення. За винятком лікарів і юристів, або тих, хто мав свою справу, мало хто в Орієнталі міг розраховувати на гідний заробіток — як і в інших невеликих містечках. І хоч це було ідеальне місце для виховання дітей, молодим дорослим тут було робити нічого. У містечках не було — та й не буде — вакансій для управлінців, у вихідні не було куди піти, не було нових людей, аби заводити знайомства. Вона не розуміла, чому Алан хоче лишатися тут, зрештою, якщо він щасливий і сам заробляє собі на життя, то вона готова полегшити йому шлях, навіть якщо знадобилося придбати для нього вагончика, до якого рукою подати, аби він зміг зробити перші кроки у самостійному житті.