Найкраще в мені

— Ти не можеш справді так думати.

— Але я думаю, — відказав він.

— Тоді саме в цьому ти помиляєшся. В усіх у минулому є речі, які їм хотілося б змінити, Довсоне. Навіть у мене. І я б не сказала, що моє життя було ідеальним.

— Хочеш поговорити про це?

Колись давно Аманда могла розповісти Довсонові все, і хоч зараз вона ще не була готова, але відчувала, що з часом так станеться знову. Визнання цього факту лякало її, навіть коли вона розуміла, що Довсон пробудив у ній щось таке, чого вона не відчувала багато років.

— Ти не розсердишся, якщо я скажу, що зараз іще не готова?

— Зовсім ні.

На її обличчі відобразилося щось схоже на усмішку:

— Тоді насолоджуймось цими хвилинами, доки вони в нас є, гаразд? Як колись. Тут так тихо.

Місяць усе сходив, перетворюючи краєвид на щось неземне, і на тлі його сяйва зорі здавалися дрібненькими й тьмяними, як шпилькові голівки. Доки вони стояли поруч, Довсонові не йшла з голови думка про те, чи часто вона згадувала про нього протягом років. Рідше, аніж він про неї — в цьому він був упевнений, — але він відчував, що обидва вони були самотніми, хоч і по-різному. Він був одиноким силуетом у пустелі, а вона — обличчям у безіменному натовпі. Але хіба не було так само, коли вони були підлітками? Вони через це й були разом — і якимсь дивним чином почувалися щасливими одне з одним.

У темряві він почув, як Аманда зітхнула:

— Мабуть, треба вже їхати.

— Розумію.

Його відповідь дала їй полегшення, хоч і не без дрібки розчарування. Повертаючись до будинку, вони йшли мовчки, кожен з них оповитий власними думками. Усередині Довсон повимикав світло, доки вона зачиняла усі двері, й тоді вони разом пішли до машин. Довсон нахилився відчинити перед нею двері:

— Завтра зустрінемось в юриста, — сказав він. — Об одинадцятій.

У світлі місяця її волосся спадало срібним водоспадом, і він ледве втримався від того, аби провести по ньому рукою.

— Сьогодні було дуже хороше. Дякую за вечерю.

Стоячи перед ним, вона раптом вхопилася за дику думку, що він може спробувати поцілувати її, і вперше з часів студентства відчула, як від чийогось погляду їй перехоплює подих. Але вона відвернулася ще до того, як він встиг би спробувати.

— Рада була бачити тебе, Довсоне.

Аманда сіла за кермо й з полегшенням видихнула, коли Довсон зачинив за нею двері. Вона завела авто й дала задній хід.

Довсон махав їй рукою, доки вона задкувала, аби розвернутися, а тоді спостерігав, як вона рушила насипом. Габаритні вогні її автомобіля лишали по собі в повітрі червоні хвилі, аж доки авто не зникло за поворотом.

Неквапно він пішов назад до гаража. Клацнув вмикачем, і коли єдина лампа під стелею спалахнула, присів на купу покришок. Було тихо, й тільки нічний метелик, що звабився на світло, бився об лампу. Довсон розмірковував над тим, що Аманда таки пережила розлуку й жила собі далі. Які б лиха й прикрощі вона не приховувала — а він знав, що щось таке там ховалося — вона все-таки могла жити життям, якого завжди прагнула. У неї були діти, чоловік, дім у місті, і всі її спогади стосувалися саме їх, як і мало бути.

Самотньо сидячи в Таковому гаражі, Довсон розумів, що брехав собі, вважаючи, що теж пережив й рушив далі. Він завжди вважав, що це вона лишила його позаду, і зараз був у цьому остаточно впевнений. Десь глибоко всередині він відчував, як щось зсунулося з місця і відірвалося. Він попрощався дуже давно, та з того часу запевняв себе, що вчинив правильно, але тут і зараз, сидячи у жовтавому світлі закинутого гаража, втрачав упевненість. Колись він кохав Аманду — і кохав її зараз, і час, проведений з нею сьогодні, не вплинув на цю просту істину. Та коли він витяг ключі, то збагнув іще одне — дещо несподіване.

Довсон підвівся, вимкнув світло, пішов до машини, відчуваючи дивне виснаження. Знати, що його почуття до Аманди не змінилися — це одне. А от визнати, що вони ніколи не зміняться — це вже зовсім інше.

6

Фіранки в готелі були надто тонкими, аби не пропускати сонячних променів, і Довсон прокинувся невдовзі після світанку. Він перевернувся, сподіваючись поспати ще, але не вийшло. Тому встав з ліжка й заходився робити гімнастику. Вранці усе тіло боліло, особливо спина й плечі. Довсон не знав, скільки ще років зможе працювати на платформі: його організм накопичував втому, наслідки травм нікуди не дівалися, і кожний новий рік додавав іще.

Він витяг з торби бігову форму, вдягнувся й тихо вийшов на вулицю. Невеличкий готель виявився таким, яким він його й уявляв: чотири номери нагорі, кухня, їдальня й вітальня. Власники — і нічого дивного в тому не було — полюбляли морську тематику: мініатюрні дерев’яні вітрильники прикрашали столи, по стінах висіли зображення різноманітних суден. Над комином висіло старезне корабельне кермо, а на дверях — річкова мапа, де були позначені судноплавні протоки й канали.

Власники ще спали. Коли минулої ночі він заселявся, то його повідомили, що квіти від нью-бернського квітникаря чекають на нього в номері і що сніданок починається о восьмій. Таким чином, він мав до зустрічі ще купу часу, аби поробити усе, що збирався.

Сонце вже стояло високо. Тонкий серпанок туману висів над річкою, наче низька хмарина, але небо угорі було ядуче-синім і чистим. Повітря вже нагрілося, день мав бути спекотним. Довсон розім’яв плечі й почимчикував до дороги. За кілька хвилин, відчувши легкість у тілі, він перейшов на біг.

Дорогою до центральної частини Орієнтала майже нікого не зустрів. Він проминув дві антикварні крамниці, господарчу крамницю, декілька агентств з нерухомості. На протилежному боці вулиці кафе Ірвіна відчинило двері для відвідувачів — перед ним вже навіть стояло декілька автомобілів. За його спиною туман став сходити з річки, і, глибоко вдихаючи, чоловік вбирав у себе сосново-солонуваті аромати. Коло пришибу метушилися галасливі відвідувачі кав’ярні. Довсон оминув їх і пришвидшив біг, відчуваючи, як з нього опадають залишки вранішньої скутості. Над пришибом кружляли мартини й вигукували свої заклики, ніби звертаючись до людей, що заносили й виносили з човнів холодильники, а він біг собі далі повз крамниці з рибальським приладдям.

Довсон проминув Першу баптистську церкву, мимохідь помилувався вітражними вікнами й спробував пригадати, чи помічав їх у дитинстві, а тоді вже притишив крок і поча шукати контору Морґана Теннера. Він знав адресу й зрештою помітив вивіску на низенькій цегляній будівлі між аптекою й крамничкою нумізмата. У будівлі працював ще один юрист, але практика в них з Теннером була, начебто, окремо. Довсон замислився, чому Так обрав саме Теннера: до того дзвінка він про нього нічого не чув.

Центральна частина скінчилася, і Довсон звернув з головної вулиці у провулок, біжучи навмання.

Цієї ночі він погано спав: усе думав про Аманду й Боннерів. Колись у в’язниці Мерилін Боннер була чи не єдиною, про кого він міг думати, окрім Аманди. Вона свідчила на слуханнях, і у своїй промові наголосила, що Довсон не просто забрав у неї чоловіка, якого вона любила, й батька в її дітей, а й зруйнував їй життя. Надламаним голосом вона повідомила, що не уявляє, як тепер прогодує сім’ю і що буде з її дітьми: як виявилося, життя доктора Боннера не було застраховане.

Невдовзі Мерилін Боннер втратила будинок і перебралася до батьків, але життя її від того легшим не стало. Її батько був пенсіонером, у нього знайшли емфізему на початковій стадії. Матір її страждала на діабет, і застава на майно забирала ледве не весь заробіток, який приносив сад. Через те що батьки потребували постійного догляду, Мерилін могла працювати лише іноді, та її заробітку, навіть укупі з пенсіями батьків, вистачало лиш на найнеобхідніше, а іноді й на нього не вистачало. Старий будинок на фермі, де вони жили, розвалювався, а виплати по закладній на сад безнадійно барилися.

Коли Довсон вийшов з в’язниці, справи Боннерів були такі кепські, що вони втратили будь-яку надію. Та Довсон про це не знав, аж поки не пішов до них на ферму, щоб вибачитися перед вдовою лікаря, десь через півроку після звільнення. Коли Мерилін вийшла до нього, Довсон ледве упізнав її: вона посивіла, шкіра її пожовкла. А от вона, навпаки, одразу упізнала його, і до того, як він устиг хоч слово вимовити, з криком накинулася на нього, репетуючи, що він зруйнував її життя, що він має піти геть зараз же, що він убивця, що в неї не вистачає грошей аби полагодити дах чи найняти працівників. Вона верещала, що банк хоче забрати сад через борги і що вона зараз викличе поліцію. Мерилін Боннер наказала йому йти геть і ніколи більше не повертатися. Довсон пішов, але увечері повернувся, оглянув будинок і дерева в саду. Наступного тижня, отримавши від Така чек на платню, він пішов до банку і анонімно надіслав чеком майже усі зароблені гроші удові Боннер, а також скромні заощадження, зроблені з часу виходу з-за ґрат.