Найкраще в мені

— То була страшна випадковість, — прошепотіла вона.

Довсон нічого не відповів, тоді посовав ногами, і Аманда задала риторичне питання:

— Нащо ти визнав провину? Ти ж не пив, не перевищував швидкості.

Коли він знизав плечима, вона зрозуміла, що сама знає відповідь. Вона була простою, як два на два.

— Пробач, — мовила вона, відчуваючи, що каже зайве.

— Я розумію. Але не жалій мене, — сказав він. — Тобі має бути прикро за доктора Боннера, його сім’ю. Через мене він так і не повернувся додому. Через мене його діти зростали без батька. Через мене його дружина лишилася сама.

— Ти про це нічого не знаєш, — заперечила вона. — Може, вона знову вийшла заміж.

— Не вийшла, — відповів він. Доки вона встигла спитати, звідки він знає, він повернувся до їжі.

— А в тебе що, — раптом спитав Довсон, відкинувши попередню тему розмови так, немов опустив заслін, і вона пожалкувала, що згадала про це. — Розкажи, як ти жила після того, як ми востаннє попрощалися.

— Не знаю навіть, із чого почати.

Він узяв пляшку й долив обом.

— Почни з коледжу, наприклад.

Аманда здалася й заходилася розповідати йому про своє життя, спочатку не вдаючися до подробиць. Довсон уважно слухав, перепитував, уточнював, розпитував. І слова полилися з неї. Вона розповіла йому про одногрупників, про заняття, викладачів, які найбільше надихали її. Вона визнала, що рік роботи вчителькою не виправдав її сподівань — найперше, через те, що вона ніяк не могла усвідомити, що більше не є студенткою. Вона розповіла, як познайомилася із Френком, хоча й відчувала провину, вимовляючи чоловікове ім’я, а тому більше не називала його. Вона розповіла Довсонові трішки про друзів, про місця, де побувала за цей час, але найбільше говорила про дітей: описувала їхні риси, характери, проблеми, намагаючись не надто хвалитися їхніми досягненнями.

Іноді, коли вона завершувала думку, то питала в Довсона про життя на платформі, як він проводив час удома, але найчастіше він звертав розмову на неї. Здавалося, його цікавість до її життя була абсолютно щирою, і вона відчувала дивовижну легкість від цієї бесіди — наче вони просто підхопили безперервну розмову, почату колись давно.

Потім вона намагалася пригадати, коли востаннє вони так розмовляли з Френком, і не могла пригадати, хоча можливості для цього бували, коли вони лишалися наодинці. Тепер Френк випивав і здебільшого говорив сам; коли йшлося про дітей, то вони радше обговорювали їхні справи у школі, чи якісь їхні проблеми і як їх найліпше вирішити. Їхні розмови зводились до результату, вони мали мету, і він майже ніколи не питався, як минув її день, що її цікавить. Почасти — і вона розуміла це — такий стан речей був типовим для будь-яких довгих шлюбних стосунків: мало нового вони могли розповісти одне одному. Та чомусь їй здавалося, що її зв’язок із Довсоном був принципово іншим, і було цікаво, чи життя з часом вчинило б з ними так само. Їй не хотілося так думати, але хіба був спосіб дізнатися напевне?

Бесіда потроху заводила їх у ніч, і зорі тьмяно блимали крізь кухонне вікно. Здійнявся вітер, і верхівки дерев колихалися, мов океанські хвилі. Пляшка спорожніла, й Аманда почувалася розслаблено й тепло. Довсон зібрав посуд до зливальниці, і вони тепер разом поралися з ним — Довсон мив, а вона витирала. Інколи вона помічала, як він роздивляється її, передаючи тарілки, і хоч упродовж стількох років вони не були разом, вона переживала дивне відчуття, що контакту одне з одним вони не втратили.

***

Коли вони закінчили поратися в кухні, Довсон рушив до задніх дверей.

— Маєш ще декілька хвилин?

Аманда глянула на годинник і, розуміючи, що вже час іти, несподівано для себе відповіла:

— Так, але лише декілька.

Довсон притримав двері, і вона прослизнула повз нього, спускаючись скрипучими дерев’яними сходами. Місяць нарешті зійшов повністю, і все навколо, сповите його сяйвом, виглядало по-екзотичному прекрасним. Срібна роса вкривала землю, і пальці її ніг у відкритих черевичках одразу ж змокли. Повітря було важким від смолистого запаху сосен. Вони йшли разом, і звук їхніх кроків губився серед сюрчання коників й шуму листя.

На березі стояв старезний дуб, величезні його гілки спускалися ледь не до води й віддзеркалювалися у плесі струмка. Вода подекуди підмила берег, до гілок неможливо було дістати, не замочивши ніг, і вони зупинилися.

— Тут ми колись сиділи з тобою, — мовив він.

— Це було наше місце, — погодилася вона, — особливо після моїх сварок із батьками.

— Чекай, ти й тоді сварилася з ними? — вдав здивування Довсон. — Не через мене, сподіваюся?

Вона легенько штовхнула його плечем:

— Дуже смішно. Так чи інакше, ми залазили туди, ти обіймав мене, і я плакала, і кричала, а ти просто давав мені виплакатися про те, як усе це несправедливо, аж доки я не заспокоювалася. Я тоді була королевою драми, правда ж?

— Я й не помічав.

Вона ледь не засміялася.

— Пам’ятаєш, як барабульки вистрибували з води? Іноді їх було стільки, що, здавалося, ніби вони це роблять для нас.

— Гадаю, вони й сьогодні стрибатимуть.

— Знаю, але так, як колись, уже не буде. Коли ми приходили сюди, я потребувала їх. Здавалося, вони відчувають, що своїм виступом принесуть мені полегшення.

— А я вважав, що це я приносив тобі полегшення.

— Ні, це точно були барабульки, — дражнилася вона.

Він посміхнувся:

— Ви з Таком колись сюди ходили?

Вона похитала головою:

— Для нього схил був застрімкий. А я-от приходила. Чи намагалася.

— Тобто?

— Гадаю, мені треба було знати, чи почуваю я себе тут так само, та жодного разу не доходила. Дорогою сюди я не бачила й не чула нічого такого, але мене не полишала думка, що в лісі хтось є, і моя уява просто… не слухалася мене. Я розуміла, що сама-самісінька тут, і якби щось трапилось, я би нічого не змогла вдіяти. Тому розверталася і йшла назад до будинку, і жодного разу не доходила сюди.

— Дотепер.

— Зараз я не сама.

Вона роздивлялася, як води струмка йдуть вихорами, сподіваючись, що вистрибне барабулька, та ніхто не вистрибував.

— Важко повірити, що все було так давно, — прошепотіла вона. — Ми були такі молоді.

— Не такі вже й молоді, — голос його був тихим та по-дивному упевненим.

— Ми були дітьми, Довсоне, просто тоді не розуміли цього. Коли маєш власних дітей, точка зору змінюється. У тому сенсі, що Лін, скажімо, сімнадцять, і я не уявляю, як вона переживає те, що колись переживала я. У неї навіть хлопця немає. І якщо раптом я дізнаюся, що вона вислизає ночами крізь вікно, то, можливо, чинитиму так само, як мої батьки.

— Це якщо той хлопець тобі не сподобається?

— Навіть якщо я вважатиму його ідеальним, — мовила вона й повернулася до нього обличчям. — Про що ми думали?

— Ми не думали, — мовив він. — Ми були закохані.

Вона витріщилася на нього, в очах її відблискував місяць.

— Пробач, що не приїздила до тебе й не писала. Коли ти був у Каледонській в’язниці.

— Нічого.

— Ні, серйозно. Але стільки думала про це… Про нас… Весь час.

Вона простягла руку, щоб торкнутися кори дерева, наче шукала силу для продовження:

— Просто щоразу, коли сідала писати, відчувала якийсь параліч. Із чого почати? Розповідати тобі про заняття? Про сусідів з гуртожитку? Чи розпитувати, чим ти займаєшся там, як минають твої дні? Щоразу, як сідала писати, то перечитувала й перечитувала, і написане здавалося мені якимсь не таким. Тому я розривала листа й обіцяла собі почати наново наступного дня. Але дні йшли одне за одним. А тоді минуло вже надто багато часу, і…

— Я не тримаю на тебе зла, — заспокоїв її Довсон. — І потім теж не сердився.

— Бо тоді вже забув мене?

— Ні, — відповів він. — Бо тоді я ледве міг дивитися на себе в дзеркалі. І знати, що ти пішла далі, було для мене усім. Я хотів, аби ти мала життя, якого я ніколи не зміг би тобі дати.