Страница 45 из 60
Рубці затягувалися, шкіра розгладжувалася, оживала. Його твар набула нової, виразної подоби. «Красунчик», - називала його медсестра фрау Труді. Персонал добре ставився до нього, бо Йонко був «роботою доктора Клаубера». Він подумав, що, мабуть, і Шпрінца вже не смішкувала б із нього. Тим більше, що відтепер і він мав дещицю іудейської крові.
Кошмарні сновидіння скоро минулися. Та явність була страшнішою, ніж сни. Доктор Клаубер «вирівнював людську природу», виправляв її помилки. Карликам подовжував гомілки, довготелесих укорочував, вирівнював кривих, згладжував горби, безногим і безруким пришивав кінцівки. Таких було мало, тому спочатку людям відтинали здорові, а тоді пришивали наново. За що тільки не брався цей невгамовний різник! В окремих штубах лежали діди, яких відмолоджували. Натомість дітей зістарювали - за місяць-другий їх рум’яні личка мінялися на зморщені яблука.
І був цілий блок молодих жінок, яких запліднювали так, щоб вони народжували двійнят, причому хлопчиків. Рейху потрібні були солдати. А санітарів, що доглядали жінок, стерилізували. Але ті цим не переймалися, бо тут стерпно годували й не били. Ионко не раз заглядав у шпару, коли Клаубер оперував. Обличчя його було, як мармурове, а очі горіли. На скельцях окулярів схрещувалися відбиті ножі й спиці. Доктор морщив чоло і ворушив губами, наче відчитував безмовну молитву. Це було схоже на якесь таємниче ворожіння на крові. Власне, це й було певне чаклунство, яке важко було збагнути.
«51 поправляю недоробки Бога», - гоготав він напідпитку.
«А Бог за це не карає?» - насмілився спитати Ионко.
«За що? Зате, що я виконую роботу краще за нього? Він може покарати хіба що із заздрощів. Але чим - пеклом? Таж ми з тобою давно в пеклі. Ти вимушено, а я створив собі пекло для власного користування».
1 ось одного дня Клаубер покликав Ионка і поклав перед ним нову смугасту блузу з номером, а при ній мішечок. «Одягай, не лояльний номер. Скажеш, що відбився від матері, коли вас провадили на роботу в Німеччину... А тут маєш пігулки. Заживай їх не більше однієї на день. Це підкріпить тебе в голоді. Не хочу, щоб моя робота пропала марно. Живи, Йване! Скоро табір згорнуть і тих, що зможуть іти, поженуть на нове місце.
Видобув із шафи пляшку горілки: - А це - кращі ліки для душі. Я поправив твою плоть, але душу... вибач - тут я з Господом не сперечаюся... Живи з такою душею, яку збережеш після всього...»
Пігулки були чорненькі, схожі на козячі бобальки. Вони справді врятували Йонка. Глупої ночі, під заграви і гуки зі сходу, їх погнали в сніги. Йшли ночами, щоб їх не викрили англійські літуни. Слабші тиснулися в середину колони. В руслі живої ріки легше волочитися. І тепліше. Та все одно тут-там на снігу залишалися сірі грудки тіл. Живі кидалися на них шуліками, здираючи шмаття. Конвой стріляв уже в голі мощі. Виснажені люди ледве йшли, але й так тягли на собі всяку мізерію, хапаючи ще й чуже. Йонко й раніше бачив, що обтяженість зайвиною вбиває скоріше, ніж нестача. Сам ішов у полєгші, залишивши в Аушвіці себе колишнього разом із старою личиною.
На день їх заганяли в тісні хліви. Там вони спали навстоячки в липкій холодній задусі. Не пускали ні до вітру, ні до снігу, щоб могли зачерпнути жменю замість води. Ловили ротами крижану порошу що сіялася крізь діряву стріху. Цементні копальні Ебензеє вони почули раніше, ніж побачили, - на зубах заскрипів кам’яний пил. Згодом цей пил сідав їм на голови і на вії, в’їдався в шкіру, а на легенях за ніч утворював кірку, яку ранком розбивали, гупаючи кулаками в ребра. Юшка теж була з цементною осугою замість жиру. А сіре хлібеня з висівок, куколю, тирси і камінців ділили на дев’ять частин. І сніг був сірий, і на ньому вовтузилися сірі воші з кайлами і лопатами. Знесилених тут не спалювали й не душили газом, просто скидали в забій. Вночі їх терзали вовки і лисиці, вдень - круки. На сірому тлі були чорними лише ці птиці, бо, наївшись людських потрухів, старанно чистили пір’я.
А котрогось ранку їх не розбудили копняками і лайками. Люди зі страхом вийшли на плац. Було тихо і порожньо, вишки стояли голі. Те, що німці втекли, першою зрозуміла арештантська верхівка - штубові, капо, кухарі, писарі, десятники. Вони вислизали з гурту і задкували до дротів. Збилися в сирітливу купку Тоді сіра лава здригнулася і посунула на них. Били мовчки й немилосердно, вкладаючи в цю солодку роботу останні сили. Могли взяти в поміч дрюки і ломи, але не брали. Били їх тим же інструментом, яким били їх ті дотепер, ногами. Били не до смерті - дотр, доки ті ще ворушилися, як воші, але вже не затуляли обличчя. Такий закон табору.
А потім, уже з ломами, кинулися на комори. Коли зайшли у двір армійці, стишуючи крок, на них ніхто не піднімав очей. Люди їли.
«Парнішка, у тебя ліхой апетіт!» - ляснув Йонка по спині веселий танкіст.
«Що таке апетіт?» - спитав Йонко. Він знав різні слова з різних мов, а цього ще не чув. Не було такого слова в концтаборі.
«Дуралєй, учі русскій!»
Йонко хмикнув - ще цієї біди йому не вистачало. Хоча даремно. «От суми да тюрми не зарєкайся» - ті ж руські вигадали. Вигадливий народ!
За ними одразу ж прийшли англійці. І ті, і другі навперебій сватали в’язнів до себе. Спокушали одягом і харчами, знадливими картинками їх життя. До Карпат не було ніякого руху. «їдь до Румунії, там рукою подати», радив Йонкові офіцер у червоному кашкеті. Справді, думав Йонко, няньо їздив на торговицю до Сигота... 1 поїхав.
Потяг «на Румунію» зупинився в Караганді. Один табір, другий, третій. Мало чим відмінні від німецьких. Та Йонко був уже не тим рідкозубим недоростком, мав не лише новий рот, але й новий розум. Тримався майстровитих людей, знаючи, що робота хліб знайде. Він умів знаходити іншим роботу, а собі хліб.
Клепали запчастини для суден і літаків. Всякого металу - гори. От і пристосувалися випилювати хрестики - мідні, латунні, срібні. Товар був ходовий, після війни люди верталися до Бога. А Йонко це сплавляв поза зону, а звідти приймав плату. З часом зажив такої довіри, що й золото йому передавали для особливо мистецьких поробок. Та й табірне начальство потребувало подарунків «на гору», і для дружин з коханками. І тут Бог помагав Йонкові, хоч сам він у Божі діла не потикався.
Йому таланило, бо ступнув на тому поприщі далі, ніж Мошко, збагнувши головний закон комерційного успіху: одна рука має брати, друга - давати. Тоді це ділання не всихає, як ріка, що повсякчас підживлюється золотим дощем. Та ще коли гроші тебе не засліплюють. Гроші Йонка хвилювали мало, більше - самий коловорот їх і таємнича влада, яку вони давали. Навіть за дротом, навіть над тими, що тебе гнобили й упосліджували. Бо люди - скрізь люди. І скрізь потрібна послужливість таких, як Йонко. Вони - як дріжджі для тіста, без яких не буде доброго хліба. Не буде ситного життя.
... І прийшов день, благодатний день, коли легкими ногами ступив на межигірський путівець бородатий чолов’яга в ясному кожуху і в чоботах на рипах. В руці мав шкіряний кофр, а в очах - рясну жменю гострих тернин із цілого світу. Ніхто не впізнав у ньому хирявого недоростка Йонка-жидика. Хіба що старий облізлий заєць, що здуру вискочив із-за Зрячого Каменя і випулив перестрашені очі. Чоловік радо його привітав: «Агов, братку! Ти все ще живеш, як і я? Ну-ну, бережімо свою шкуру, яка не є».
Дома всі насторожено притихли перед незнайомим прийшлим. Лише мати рушила до нього на тремтячих ногах і відтягла праве вухо - там білів задавнений рубець від серпа, ще з дитинства. «Йванко... дитина моя солодка». Вуха Клаубер залишив йому свої. Йонко засипав тоді всіх дарунками. А за місяць одружився, взяв повненьке маломовне дівча. Ще в таборах собі вимріював дівчину товстеньку, тілисту, бо довкола всі були худобні. І щоб тиха була, щоб слухала вона, а не він. Він доста всього начувся. І вгадав вибором: жона за життя не мовила йому жодного кривого слова. Хоч і було за що. Пив він, пив чорно.
А коли не пив, ставав на короткий час розважливим, промітним чоловіком. Копійка сама йшла йому в руки, хоч він і не брав до них ніякого інструменту. Так заробляв