Страница 44 из 60
Можна було жити, але смерть завжди стояла за вухом. Йонко чув її холодне дихання. Видима смерть страшна, та можна звикнутися і з нею, якщо це стається не з тобою. Але смерть вістки не посилає. Одної ночі Йонко почув із-за комина, як увірвалися есесівці і вишикували під стіною палячів. Прикладали до потилиць цівки пістолетів і стріляли. Тоді вчинили трус і забрали приховані скарби. А постріляних приведені арештанти спакували в теліжки і запхали в піч.
«Вони багато бачили, такі не можуть довго жити», пояснив йому знакомитий прибиральник. І Йонко зрозумів, що від мертвих бджіл меду не чекати. Газовики теж кінчали так - у своїх «небесних купелях». Треба було прибиватися до безпечніших служб. Але до яких? У таборі «жирували» лише кухарі, штубові й проміненти, бо вони крали, об’їдали інших. Забирали собі жир, а «музульмани» їли пісну сьорбанку, пусті глевкі макарони без маргарину і цукру. Приділи хліба половинили писарі, блокові, штубові і їхні прислужники. Щось із того перепадало стригалям, замітачам, доглядачам бараку. А мужва, що чорно працювала, ниділа на нікчемній пайці.
Йонкові теж там нічого не світило, бо був недоростком, та ще й нереєстровим. Приглядався до шпиталю. Там увесь час товпилися в’язні, що мали за що купити собі лікування. Та й кухня там, казали, ситніша. Йонко сподівався там комусь чимось прислужитися чи хоча б зігрітися. Надворі вже тягло холодком.
Був прийом до лікаря. Сутулий бурмило в шовковій сорочці під смугастою блузою стояв на дверях, пропускаючи хворих на свій вибір. Хто більше давав. Докуривши, кинув чималий недопалок - нечуване марнотратство. Йонко першим кинувся йому під ноги, поки не випередили інші. Але придверник того чекав: з усієї сили затопив носком чуні Йонкові в груди і беззубо ощерився. Хлопець віддихувався, лежачи на ліктях у болоті. Він здригнувся, коли запримітив у вікні сусіднього білого блоку сухорлявого чоловічка. За тим глухими пошептами ходила чорна слава. Це був доктор Кляубер, якого називали грубим різником. Коротке руде волосся охоплювало його череп іржавим обручем. Мав відкопилену губу під кривими міцними зубами. «Цей може й дріг перекусити», - подумав Йонко, щулячись під його разливим поглядом. Офіцер, що проходив мимо, віддав доктору честь із підкресленою пошаною. А той навіть не кивнув. Зате стрілив очима в придверника і сухо скомандував: «Ком!»
Бурмило зняв шапку зламався в попереку, дрібно зашаргав до нього.
«Ти хто?» - різко запитав доктор.
«Нумеро 10457, ласкавий пане».
«Не те питаю. Хто ти був у світі і що привело тебе сюди?»
«Єстем поляк. Комуніст. Винен, пане, спокутую».
«Комуніст? А-а-а, то це вишикувався твій Інтернаціонал? - зловісно всміхнувся Кляубер, кивнувши на принишклий гурт хворих. - Ти хочеш добра і справедливості для всіх пригноблених? Добре, я тобі в цьому поможу. Скидай блузу, шапку, чуні».
Той поспіхом роздягся.
«А ти, - доктор показав кістлявим пальцем на Йонка, одягай це. І забери в нього реєстровий зошит. Комуніст вивищує тебе. Як там у вас співається: хто був нічим, той стане всім?.. Це справедливо,'хоч ви це і вкрали в Христа. Послухай, якщо спробуєш позбиткуватися з хлопця, попадеш на прийом до мене. На останній».
«Повинуюся. Але чому... за що йому така милість, пане?» - скиглив у поклоні поляк.
«Чому? Тому, що в тебе пісний писок, а в нього усміхнений. Велика Німеччина любить веселих людей».
Йонко сціпив рот, аби ненароком не згубити того виразу. Мабуть доктор не знає, що це природа його лиця така - вічно всміхатися. Та він помилявся, той знав усе.
«Форарбайтер научить тебе, що робити, а коли скінчиш вахту, зайди до мене».
Сонце скісно вдарило із-за блоку, освітивши волосся Клаубера. Воно горіло над головою, як золота підкова німбу на святих образах. «Бог цього світу. Світу за дротами», - Йонко не встиг додумати це, як той в усміху ще більше випнув свої криві зуби: «Маєш рацію, хлопче». Він читав думки.
Увечері Йонко чекав під білими стінами «різницької». Так називали господу доктора Клаубера. В Аушвіці вбивали здебільшого без крові. Лише звідси виносили сувої кривавих простирадл і мішки відходів людської плоті. Казали, що Клаубер відрізає зайве й доточує чуже. Йонко знав, що на кого «різник» поклав своє зміїне око, той не вивернеться. Та мав смутну надію, що про нього забудуть. Не забули.
«Ком!» - упало з вікна, як горіх у бур’ян.
Клаубер всадовив його на ослін під лампою. Боляче роздирав рот, як коневі на торговиці, вистукував залізком зуби, закочував ніздрі, пхав якусь лопатку в горло. І говорив розлучні, гладенькі слова не по-німецьки. Нарешті руба запитав: «Чуєш себе хворим?» - «Я здоровий», -- з острахом відповів Йонко. Доктор сипло, по-когутячому розсміявся: «Всі пожильці цього пекла готові назватися хворими, аби хоч день-другий полежати в тиші на чистому простирадлі. Ти серед них один здоровий. Це добре, здорових лікувати ще цікавіше».
Йонко мовчав, пожираючи очима колач із маком. «Бери, бери, - підштовхнув доктор блюдце. - Та скажи: а потворним себе вважаєш?» - «Не знаю. Люди кажуть. Одні сміються, інші жаліють». Клаубер наблизив свої очі до його зовсім близько і, цокаючи кривими зубами, промовив: «Себе най пожаліють. Себе... Так Ісус казав».
Простягнув пучку до книша в Йонковій руці і відщипнув кусничок: «Я зробив стільки операцій, як маку в цьому тісті. Спочатку для свого професора, відтак
для кар’єри, для власного самолюбства, для багатих пацієнтів, нарешті - для Рейху, для фюрера. Тепер я
зроблю операцію для душі. І для тебе. Чи може бідолашний Клаубер дозволити собі якісь невинні забаганки?», - запитав він суворо. - «Може», - потвердив Ионко, смокчучи булку. Ковтати її просто так він собі не міг дозволити. Це задоволення треба було розтягнути хоча б до ранку А там - хай хоч ріжуть.
Доктор теж кинув до рота крихту. «Як тебе звати? Звідки ти родом і ходом?» - «Іван. Русин із карпатських лісів». - «А-а-а, там зайців багато. Добре, карпатський зайцю, стрибай у дезінфекційну, там тобі дадуть усе, що треба, а потім нагодують... Але як це тобі вдається їсти без губів і не впустити й кришки?!»
Ионко думав, що той доктор розумніший. Впустити крихту... Треба ж таке ляпнути! Попри все, цей чоловік Йонкові подобався. І не лише тому, що виділив його, дав йому хліб і приязно з ним розмовляв. Головно за те, що не погидував узяти з його рук їжу. Це Йонка направду вразило. А може, він просто п’яний? На столі стояла напівпорожня пляшка коньяку.
Так Йонко став матеріалом великого різника, хірурга, підзвітного самому Гімлеру. Добрий тиждень він їв і спав, їв і спав. І ні про що не думав, готовий до всього. Бо знав, що свиней ситно годують перед м’ясницями. їв і спав... А потім лише спав. Бо їсти не міг. Рот був замотаний і горів жаром. Привели його до доктора, і той дав йому соломину, щоб смоктав какао з горнятка. Йонко виссав одним духом і скосив очі на почату пляшку шнапсу. «Яволь, - кивнув ствердно різник. - Ми заслужили випивку. Добре попрацювали», і націдив йому повне горня. Дивно, але пекучий трунок гасив гарячку рота. А згодом - і душі.
Розпеленали бинти, і на Йонка з дзеркала глянула рийка сома - червона, губата, з одвислими вусами ниток.
232
Знайомі були тільки очі й підборіддя з ямкою. Все інше
чуже, притулене й пришите, як латка до старої торби. Шви гнили, кровили сукровицею. Клаубер давав забарвлений чимось спирт, аби промивати, і втішно прицмокував: «Чистий Давид... Як у Мікеланджело... Недарма я так довго шукав натуру».
Ионкр тихцем спирт випивав, а рани заживали самі по собі. «Що він зі мною зробив?» - запитав якось санітара. «З тобою нічого. А з того молодого єврея злупив, як лико, півобличчя і пришив тобі. Тепер маєш чим шамкати. Було б що». - «А де той бідака?» - «Де? Здимів через комин». — «За що?» — «За те, що «морда жидівська». Та ще й без морди...» - зареготав санітар.
Йонка тоді замлоїло, вперше за табірне буття. Губи йому довго не піддавалися. Вчився чужим ротом розмовляти, сміятися, їсти. І пити. Це давалося найлегше. А спирту було вдосталь. Ним мили руки, інструменти, операційні столи. Йонко вже помалу прислуговував Клауберу. Коли випивав, снилося, що той, чиє лице він носив, шепоче йому щось сумне - його ж губами. Чужою мовою шепотів... Йонко силився зрозуміти, що він хоче йому сказати. І не розумів.