Страница 24 из 60
На хвилину світ затягло мороком. Та враз темну завісу перетяла блискавиця, гори зойкнули й здригнулися. Межигір’ям пронеслася хвища, гейби тисячний табун коней. Ясень зітхнув і заскрипів, у лице старому жбухнуло порохом. Він обклав себе спереду гіллям, залишивши вузьку прощілину для огляду. Вітер гнав дорогою хмиз, листя, видерті з корінням кущі, жбурляв птицями, що загаялися в польоті, здирав з валунів мох. Борвій висушував річкове русло, закочував назад течію так, що можна було перебігти з берега на берег сухим бродом. Ріка втрачала силу, душа її вмирала на мить, відтак знову верталася до тями і знову безвільно влягалася в своє ложе.
Небо розколювалося на клапті, гора сходилася з горою, викрешуючи вогняні іскри. Як із небесного решета, сипалося каміння, на землі воно оживало, вставало й бігло за вітром, розколювалося на бігу. А позаду стовп гарячого пилу демонським віником підмітав дорогу... І тоді зітхнув під ударом ліс, затріщав посіченим листом. Зелений сніг упереміш із крижаними кулями посипався на землю. Град пробив хмари - і вода застелила темною стіною світ. То був не дощ, а прямовисні потоки, що ллялися з бездонних відер, гасячи вогневиці й заглушуючи громи. Лилися й лилися, повнячи густою каламуттю межигір’я.
Ріка ожила. Ріка гоготала, сміялася, захлиналася з радості. «Тепер вона нап’ється доста, - зітхав упалим серцем старий. - Нап’ється і знавісніло рушить на береги. Метрові вали гнатимуть перед собою каміння, рівняючи перепони, згладжуючи закруги...» Він сидів у вогкому дуплі, а душа його тривожно летіла туди, до свого берегового заборола, яке він не встиг замкнути залізом. Увесь напружився, зібрався в крем’ях, ніби помагаючи тілом своєму бідолашному берегу.
Думки звітрилися з голови, а слів не знаходилося. Слів молитви, з якою дідо Микула обертався до громовиці, до бурі, до Ріки. Він тих молитов не знав. Та якби й знав, Ріка за цими гримотами не почула б його. А якби й почула, то не послухала б... після того, як він загнав у її тіло модринові коли. Тепер наспів її час. Час її сили.
Він сидів у норі, що густо пахла звіром, сидів у захопленому чужому тирлі, позбавивши якусь істоту пристановища в грізну годину І було йому досадно, що заскочена буревієм звірка мусить шукати собі інше втечище. Мудра й обачна, вона перечекає, не полізе в небезпечну оборону своєї домівлі. Так, як це жертовно чинить він. Вони такі схожі в прив’язаності до свого гнізда, тільки й різниці - що людина може боронити його від напасників. Живих і неживих. Хоча й тут поділ примарний. Як неживе може щось відбирати в живого чи щось давати йому?! Овва, все під цими небесами - живе. Все живе! І все в цьому світі нероздільне у своїх потаємних зносинах.
А Ріка - живіша від усього живого. Ріка, що стягує життя і силу з павутини джерел і потічків, мочарів і млак, лісових боліт і сирих моховищ, краплистих мрак і рясних рос. Ріка висмоктує з цицьок гір кришталеве молоко, всі їх живні соки.
Тепер старий правив вухо на її грімку бесіду, дослухався до цього несамовитого бенкету води. Огром небових хлющ виповнив межигірну розколину, і Ріка не встигала двигати ці вали в долину. Затопила заплави, прихопила в поміч дорогу, вертала води назад у ярки й зворини, била грудьми в дерева, що стояли на відвойованому проході. Ріка несла окрушини лісу, ломаччя, колоди, корчі, тушки оглушеної риби й притопленої звірини, і старому виділося, що в тому каламутному кипінні пливе і його безживне тіло. Пливе, обірвавши коріння з цими вічними берегами.
...Спочатку захлинувся вітровій, видувши з вишнього прогону подерте клоччя хмар. І злива вичахла враз. Птаство проголосило в розріджених воздухах провидень. Старий пролупився з нори в промито- зелений світ. Під ним гурчали потоки. Він зібрав ялинову устілку, аби звірові не пахло чужим, і, бокуючи слизьким спадом, поплівся назад. Підмочені в торбі гриби солодкаво пахли, як мертвий чоловік. Ріка кавовою масою йшла внизу, зімкнувши підошви двох гір. Вона зухвало кликала його, здуваючи пухирі і звабно заголюючи спідниці папоротей.
«Іди, йди, небого, - впало мимрив старий. - А я своє виходжу».
І виходив... Година платить - година тратить. За перекатом відкрилася скрушеному погляду його сторонка, його кривавиця. Відплачена Рікою сповна. Його стовпова загорода разом із кам’яним насипом були згладжені дотла. Та ще й відтятий течією новий клин берега. Ріка привільно газдувала в його дворі, замулила моріг аж під саму шопу. Лише вершок одної похиленої опори сиротливо стримів із буремного водотоку. Як сумний карб, яким Ріка позначала, скільки урвала його землі. 1 вже геть відвертим глумом лежала в іржавому шумовинні піни ціла й непорушна кладка, збираючи наноси лісового хмиззя. Цілу греблю нагатило. Бери й неси до дровітні.
Старий перейшов кладку, перечалапав болотом подвір’я і в шопі хрестом упав на сінник. Не він упав - тіло впало, зів’яло на обм’яклому хребті. А душа була десь. Чи й була? Може, стекла в долину - за тими нещасними стовпами.
Шум ріки зливався з шумом крові у його скронях: «Скелю не зрушиш, рукою колоду не переломиш, недолю на кобилі не об 'їдеш. Коли не віриш - пробуй. Пробуй раз, і вдруге, і втретє, доки стачить витримки й невіри.
А тоді скажи собі: я все зробив, що міг. Тоді сідай чи лягай і чекай. Чекай, коли скеля розсиплеться на пісок; коли колода згниє; коли доля обернеться лицем. Чекай, скільки стачить терпіння і віри. І дочекаєшся свого. Бо твоє ніколи не обмине тебе».
Так казав вуйко Тимко, даруючи йому картину з дивним деревом. То був йогО передсмертний дарунок. Дерево мало тонкий стовбур, зате він тримав на собі гору листя, котре віялом розросталося навсібіч, як хвіст жар-птиці. На кожному листкові було щось дрібненько виписано. І це перше, що тоді прошелестів знекровленими вустами вуйко. «А далі сам зчитуй собі ці листки. Бо до книжок ти неохочий, а дерева любиш. 1 це добре. Книжки можуть нашкодити, люди зраджують, доля відхиляється. А дерева - ніколи».
«Дерево, солодкий вуйцю, може впасти і зруйнувати твій дім. Може вбити рідну людину», - шепотів старий у пропасниці.
«Але це не зрада».
«Це гірше. Це - смерть».
«Ні, смерть не найгірше».
«А що найгірше, вуйку?»
«Мертве життя».
«Це як?»
«Так, що живеш і не знаєш - для чого й для кого».
«І я так живу. Живу, бо живу. Бо прив’язаний до цього берега незримим корінням».
«Неборе, якщо ти прив ’язаний до чогось, ти птиця без крил».
«Стільки би біди, вуйку. Я не про літання в небі думаю, а про те, як би глибше врости в цю землю, не випустити її з-під ніг».
«Для чого тобі стільки землі? Щоб самому швидше землею стати?»
«Не земля мені дорога, а те, що в ній і на ній - дідизна наша. Не можу я пустити за водою те, що мені залишила старина. І ви теж».
«Я не залишав нічого такого, що може забрати вода. Іти думай радше про те, що переживе тебе. Цього собі проси».
«Нічого ні в кого не прошу. Лише одного: аби додалося мені днів. Днів для праці, щоб сповнити свою обітницю».
«Голубе безкрилий, ми не можемо додати днів до свого життя, зате можемо додати життя до своїх днів. Живи серцем, а не муштрованим розумом».
«Вуйку, не залишайте мене самого».
«Ти не сам, я залишив тобі Дерево. Не легковаж ані одним листочком, то дійдеш ними й до кореня...»
Старий марив. Таки прихопив його загаяний дощ, і тепер кришило кості, кидало то в грань, то в ледову яму Хоча хто зна, чи дощ тому винен? «Застуда - це відголос тілесної втоми». Так написано на одному з листків Тимкового дерева.
Старий мучівно лежав під горою шмаття, яке нагріб на себе, ще й кінську попону- той запах був любий йому, впокорював. Час од часу з гарячого провалля непритомності його витягувала спрага. Тоді він, як кінь, тягся ротом до відра і довго ссав воду, хоча цьому й заважали зуби, що дрібно цоркотіли об бляху. За якусь годину пропасниця знову випалювала його дотла. Вода не остуджувала нутро й не смакувала, відгонила залізом. «Мабуть, і коні, - подумав він, - з вудилами в писках весь час відчувають залізний присмак води».