Страница 23 из 60
За мостиком не шкодував. Так було навіть ліпше. Вузька, непевна кладка надійніше захороняла його простір. Тут закінчувалися погрози і слівця і дихав його грунт, його доля. Працював тепер босоніж, аби ступнею чути твердь колоди, щоб не зірватися з поклажею. Дерновище носив у коші на плечах. Стелив його на насипі, а клаптиковий моріжок рясно поливав, аби коріння тут же хапалося нового терену. Спочатку вростав сам у нову землю, довго трамбував дамбу ногами. Відтак, утомлений, лягав на неї, тішився тілом і думкою, що це його грунт - відвойований у Ріки, доточений, утверджений заново.
А Ріка мовчала, безвільно прислухаючись до того, що діється на берегах. Старого це непокоїло. Він любив мовчати сам, та не любив, коли це робила Ріка. Бо в мовчанні завжди щось ховається.
Бережок, який він краяв на зелені борозни, був затканий різноквітом. Цвіт весь час був перед його очима в ці дні. Навіть снився. Барвами квітки були схожі на гори, на небо, на воду, на глину, на людське тіло. Неначе це тривке сусідство позначилося на них. Тіні від дерев захищали трави від сонячної розповені. Коли проміння пробивалося через листя, старий відчував його рукою. Цей доторк веселив його, дивним чином пов’язував через нього землю і небо. Трави мліли в мудрій тиші підлісся. Щось подібне творилося в його душі. Він і сам тішився цим зачаруванням. Ніякими словами його не передати.
Якось старий різко підвівся і збив головою з ліщини порожнє гніздо. Звичайне пташине кубельце, скільки він їх бачив! А тепер держав на долоні й зосереджено розглядав це дивовижне твориво: пір’їнка до пір’їнки, пушинка до пушинки, травинка до травинки. Яку величезну потугу приклало дрібне створіння, щоб мати в дикому світі свій прихисток. І хіба не це зараз робить він?! Б’ється над тим, аби захистити своє родове гніздо ви ще.
За день босі ноги струджувалися, оббивалися об каміння й наколювалися терням. Старий парив їх у воді з Квасного кадуба. вкинувши в корито нагрітий камінь із ватри. А потім посипав рани кришивом із шипшинового кореня і обмотував чистою онучею. За ніч усе гоїлося, ноги знову були, як у молодого.
Засинав старий рано. Заплющував очі і замикав сном довгий день. Якраз тоді маленька самотня зірка, крихітка срібла, запалювалася в небі. А прокидався, коли вона, розповніла в сяйві, змагалася з місяцем. Ці два світичі заливали його долинку рівним сивим світлом. Наче спокушали до нічної праці. Намацати кладку можна й ногами, але як рубатимеш дернину у тьменних заростях? Мусив повертатися в дрімоту, чекаючи дня. Місячний посвіт просочувався аж через заплющені повіки, загадково підсвічував сни. Такого прозористого, пречистого неба він не пам’ятав уже роки.
Вивершив старий насип раніше, ніж планував. За "пенсією ще рано. Мав вільний день і взявся за драниці. Смерекові поліна якраз добре підсохли. Колов їх навпіл, тоді міряв оком товщину, прикладав лезо сокири і бив по ній обушком. Бив із чуттям, аби дощечки рівно скалилися. Він любив цю роботу, розмірену й точну, коли нараз бачиш плід старань. Немає милішого; ніж робити роботу, яку любиш, і немає г іршого, ніж коли робиш те, що не любиш. Хоча не раз буває, що’ легко призвичаюєшся до діла, яке тобі не до дяки, але окрім тебе його ніхто не зробить. Живучи в горах, стаєш мимохіть сторуким.
Старий біг уперед потішною думкою, як мінятиме зламані кроквиці, а затим візьметься зашивати драницями діри в стрісі. З часом під дощами вони посіріють і латок не буде видко. Нарізаних полін на драниці має вистачити. Якщо ні, то наріже ще сирих дощечок із вільхи. З її лусочок вода скочується, як із гусячого пера. Дідо Микула напучував, що воду треба шукати там, де вільха кинеться. То перша ознака, що мокро близько до поверхні. А от підземні джерела з вільхою не вислідиш. Тут тобі в поміч лише голова. А точніше - волосина з неї.
Дідо прив’язував її двома кінцями до роздвоєної кістки з курячої грудини. Виходило схоже на маленький смичок до скрипки. З тим смиком вони ходили околицями і в різних місцях опускали його на нитці до землі. Кістяна розсішка деінде завмирала, а десь іздригалася й починала крутитися, як паперова вертушка на вітрі. Дід Микула придивлявся до кістки, на якій перед цим наробив засічки. І чинно виголошував: «Тут жила тягнеться до Ріки на три лікті в землі... Там, під вербою, норить слабеньке чурило. Можна криничку класти, та вода добра лише для худоби. Пісна вода... А тутки й копати не треба, вивернеш валун - і вода сама булькне». Так і було. З-під каменя заточило джерело, ця криниця, з якої він тепер п’є. Ходки діда Микули з кісткою більше скидалися на бавки, ніж на пошуки води. Ріка їх смачно тоді напувала і годувала рибою та раками. Ще й дрова викидала на берег. У неділю можна було й не рубати для печі.
Треба купити кіло цвяшків із широкими шапочками, загадав старий. Правда, Матій обходився без них, дощечка в нього на покрівлі притискала дощечку, як риб’яча луска. Але ж то - майстер! Пан рукам і голові владика. Таких рукомесників уже немає. Тепер панує техніка.
Порався старий під шопою, але світ зазирав і сюди, аби щось йому донести. Високо над ближньою горою вхопив оком беркута. Звіддалік птах - як сіра комашина, але не виснув у звичній нерухомості, а тужно гріб крильми вгору. Наче від гори відривався. Та не від гори, а від рідкого хмаровиння, що підпирало його знизу. Дощових звоїв ще не було видно, та птиця вже їх чула, рятувалася небом. Сонце ще пражило, та зруб старих стін тихо поскрипував, подавався, чуючи вологу Як волосяний смик діда Микули.
«Дощ - це добрий знак, коли ти починаєш направляти дах», - сказав собі старий для заспокоєння. Але спокою на душі не було.
І тоді він почув полоза.
Із-за цвинтарця доносилися протяжні звуки, схожі на погуки коростеля, але більш наспівні. Старий одразу впізнав, кому вони належать. То плакав полоз. Аж не вірилося - так рідко давало голос це суворе й обачне створіння. Слухати полоза в дитинстві навчив його дідо Микула. Два різнозвучні кличі подає цей плазун, цар верховинного гаддя: врадуваний голос, коли жениться, і журний - коли залишає своє кубло. Тепер полоз плакав.
Старий покрадьки, безшелесною тінню подався на той крик. Змій завмирав, понижав голос. За вербовими пнями світліла латка галявини в сувоях пожухлої осоки. Такі місця люблять полози. То був грубий зміїще, трава живими габами ходила над ним. Чуючи людину, вдарив хвостом, захрипів і з тріском посунув у гущак. Полоз залишав своє гніздо і жалібно звіщав про це світу. Старий тривожно дивився йому вслід, бо здогадувався, що це означає. Не буде мудрий гад голосити безпричинно.
Спішно повернув назад. Коли минав Зрячий Камінь, той глянув на нього винуватим примруженим оком з- під наросту корчів. Вдома старий переодягся, борзо ув’язав тайстрину сухих грибів - може, коваль візьме їх за роботу, чи хоч у заставу? Може, накує скоби одним духом, може, встигне?
Мотиличив підбережжям, озираючись на густе хмаровиння, що сунуло з польського боку, зливалося чорнотою з горами. Градові хмари. «Ну то й що? - сам себе втішав. - Най буце й град, поб’є хіба квасолю «курвочку». Невелика трата. Вік мак не родив - і голоду не було». Якраз у городці дозріли ранні лопатки, а в них
чорні квасолини з білими вічками. Стара ще встигла посіяти. Шукав якусь розраду і розумів, що дурить себе. Буря ще не впала на гори, а вже бентежно шуміла в його скронях.
Сонце кріпилося, бордове, як багряниця. Рвані павісьма туч давили його зусібіч. Жовток сонця м’якнув, подавався, раптом сплющився в цеглину, а відтак роздувся, як гриб на товстій ніжці. Той гриб сяяв хижою сліпучістю. Дихнуло парким теплом, як із печі. Нищівні, колючі промені просікали грозові косми, підсвічували закамарки підлісся. При тому хмари висли вже майже над самою водою. Старий мимоволі опустив очі. Він знав, що віщує золотий гриб на небі, і тому стишЦв ходу. Спішити було марно. Озирнувся, виглядаючи якусь криївку. З берега нависав старий ясень із прогнилою серцевиною. Старий наламав ялинового віття і всівся в дупло. Страшний, смертний спокій пойняв його.