Страница 13 из 60
«І на серце класти? - питав малий. - Бо няня серце болить».
«Треба жити так, аби серце не надірвати. Бо серцю ніякий камінь не поможе. Серцю помагають лише вода,спокій, піст і молитва. Та твоєму вітцеві це неприйнятне. Бо водку він любить більше, ніж воду».
Що правда, то правда. Та все ж, коли п’яний тато засинав, малий крадькома підкладав під нього камінці, відкришені з Буркуна. Але це не помагало. Може тому, що батько в серці носив якийсь важчий камінь?
Від Зрячого Каменя старий повертався через цвинтарець. Цього разу теж довелося продиратися крізь терновий живопліт. І чому ці кущі так гінко женуть на гробах? Терновий вінок останнього клаптя земної юдолі... Старий вийшов на задні могили. Бабин хрест підточили мурахи, і він похилився чисто як і вона в останні роки. Чеберяла переломлена в попереку, як вербова ключка для відра. На тих, що стояли збоку, дивилася з-під руки. І це чомусь найбільше страшило його, малого.
А дорослих лякало інше: як будуть горбату бабу ховати? До останнього дня не знали, яку замовляти домовину. Невже коротку й широку, як собача буда? Коли вже достругували дошки, вуйко Тимко, понурий і мовчазний до того часу, коротко відрубав: «Збивайте деревище як на її дівочий зріст». Ті знизали плечима, але скорилися. Тимка мали за чудного, але слухали його. Надто за родинних знегод і непевних ситуацій, коли ніхто не знав чого держатися. Тоді Тимко виринав зі свого притишку і кидав знічев’я два-три слова, неначе на вітер. І той розказ усі приймали за непохитний закон, і керувалися ним, знову забувши про блаженного Тимка з соломою у волоссі. І все влагоджувалося, знову триб їх родинного життя плинув рівно і мирно.
Так і тоді було, з бабою. Як тільки затихла вона з копійками на повіках, поклали її в свіжий смерековий гріб. І сталося диво: вутлий стан розпрямився й видовжився, розгладилося лице, досі втуплене в землю. На ньому відбилися полегша і спокій, легкий, аж по- дівочому радісний. Хтось із далеких родаків сміхотливо встромив: «Правду кажуть: горбатого могила виправить». Та нараз прикусив язик, бо Тимко сіканув його очима, як шомполами. І того дня, і другого він гірко мовчав. Гіркота стікала йому сивими шнурочками з очей...
Мурашки геть під’їли бабин криж, запевне мали під ним гніздо. Треба буде сіллю сипнути. Але солі старий не мав уже й для страви. Коли всідався на перекуску, перевертав кепку догори дном. І поки готував якусь замішку, на вогкому околиші проступала сіль поту. Він тулив до неї цибульку. Сіль була гіркою, як у робочого коня. Та все-таки це була сіль. Її якраз вистачало на одне
трапезування. Так і наступного разу перевертав кепку. І свіжа сіль проступала на ній знову.
Живий чоловік міг якось перебитися, а на могили треба купити пачку-другу солі. Всі хрести струхлявіли. Лише Тимків стояв твердо, як білий гриб, вибілений дощами, обточений вітрами, затверділий на камінь. Широкі рамена крильми затуляли собою інші зотлілі деревинки. А бабин криж просив підпори. Іржаве око цвяха з-під кривого дерев’яного плеча запитально дивилося на нього. Чисто бабиним зором. Як тоді, в дитинстві. Аж шкіру взяло брижами.
Після баби залишилися чоботи жовтавої шкіри на шнурівці і рецепт-трибної квасівки, яку всі до одного любили і якою пригощали найповажнішого гостя. Хоча баба називала це «стравою для прощави», себто для простолюду. Зате чоботи були найбільшою цінністю для неї. А відтак це поштиве ставлення до чобіт перебрала і вся родина, і діти, і внуки. Диковинні то були чоботи! Чим більше баба старіла й марніла на лиці, сап’янові «румунки» не те що не зношувалися, але й, здавалося, відновлювалися, коли їх перед празником витягали зі скрині. Аж ясніли оксамитовою ніжністю, як гузенцята персика. З роками набували живої тілесної барви. Баба, щоправда, всіляко їм годила: змивала дьогтьовим милом, змащувала конопляною оливою, набивала середину сухим дубовим листям. Чоботи мали шану і догляд, а на свою шкіру баба уваги не давала. Руки зсихалися в зморщені пташині лапки, а кістки обличчя неначе обтяглися давнім пергаментом, як у всіх смуглих і худих жінок. Лише очі в косих прорізах волого блищали, як перестиглі вишні з-під листя. Відай, не марно товклися монголи по Тисянській долині, потратили тут чіпке сім’я.
Дід звідти вивіз бабу в гори. Сплавляв туди дараби з лісом. Відв’язував із плоту смеречини для теківських газдів, а молода вдовичка сама прив’язалася. Верховинські дівки підлітали й відлітали, вгадавши круту вдачу джигуна, а ця прийнялася одразу, як вербовий прутик. Погуляли в Севлюші на виручені гроші, а коли вертали назад у Теково, захмелілий дід згріб Ружіку у ведмежі лабети. Гадав, що вона, як інші, буде відбиватися, дряпатися, а вона звузила ще більше свої очі в дві палкі щілки і з гарячим придихом запитала: «Хочеш мене?» - «Хочу, золотанько». - /«Дуже хочеш?»
«Дуже, зозулице». - «З любові хочеш, чи так, аби погасити хіть?» - «З любові, з-під серця рветься жадання». - «Правду кажеш?» - «Істинну. Не віриш мені?» - «Вірю. Хочу вірити».
Ружіка сіла під горіха і сама зняла чобітки. А він зняв з неї все інше. Із самого важкий ремінь-черес упав, як учорашній день. І накинулися одне на одного в нестримній жазі. І невтолено віддалися їй. То був якийсь голод тіл і спрага сердець. Вони тамували їх ротами, руками, очима і плоттю, що ніяк не могла насититися в двопільному злитті.
«Спам’ятайся, хлопче, - шепотіла Ружіка, сама в солодкій непритомності. - Вже ранок молодиться, а ти все твердий, як цей горіх». - «Кілько тої ночі, я ще й не почав радуватися тобі. Почекай, голубице, не спи, я лишень нап’юся роси». - «Пий, ладику. А я втамована. Доста напилася тебе одними й другими губами». - «Чудно мені, милоданко... Чудно, бо я в тобі силу не трачу, а набираюся її. Себе не впізнаю». - «Добрий з тебе любас, та чи надовго: на ніч, на день, на тиждень?»
«Не знаю, що на це повісти. Але скажу тобі, як у сповідальниці: ущербний я в цьому. Для мене дівки - як криниці на багні: води повно, а смак ніякий. Тому й не можу прив’язати до одної надовго». - «Не бійся, бідачино, я тобі в цьому поможу».
І розшнурувала Ружіка свій чобіток, витягла золоту нитку і зв’язала їх нею - коліна до колін, лоно до лона, губи до губ. В урочний час, на перевалі ночі і дня, був злютований той вузол. І ніщо його не могло розірвати. Лише смерть. Про закохання оте ширилася горами й долами легенда. Про те, як ці двоє любилися й розумілися. Перший гульвіса на Верховині й рубака- вояк, що на ведмедя йшов із кілком, а місяцю й скелі молився, і темновида хупава мироносиця, що в поклонах під образами згорбилася на ключку. Як шнурок і дучка, як палець і ніготь вони жили і дихали водно...
А тоді, як запізналися над Тисою, вів її дід додому в гори. Посаг нареченої не рвав плечей. Легінь ніс закурений старий (ачей ще від монголів) казан, а вона, боса, - ясношкірі чоботята, перекинуті через плече. Найдорожчий удовиний скарб. Розповідала, що ту взуванку справив заїжджий румун. На матеріал -ледве знайшов теля, яке зросло на самому сіні і воді. Тому й шкіра була така міцна і м’якенька. Цілий чобіт можна було жужмом стиснути в жмені. Швець, доки вичиняв сирицю і шив чоботи, з’їв оте теля. А фарбував обувку жовчю. Золоті шнурки були завдовжки від пупка Ружіки до пальців ноги. За них чоботар узяв двох гусей, пару. Казав, що це притягне і їй пару. Молода вдовиця, що втратила чоловіка на Мазурських озерах, сумовито всміхалася. А даремно. Румун брав гроші не тільки за золоту роботу, але й за золоті слова.
Баба не проминала жодну прощу на Верховині, в Марамороші і на Унграх. І брала з собою його, «рендешного», як казали в її мадярських краях, онука. Себто - чемного, слухняного. А як там не бути чемним, коли ті гомінкі й строкаті здвиги дух забивали і вбирали очі до головооберту. З гір плаями стікали пістряві струмки святочно вбраного люду. І пішо, і кінно, і на скрипучих возах, і на милицях, і на коліщатах у дерев’яних коробицях, бо не одному горянину в лісі перебиває ноги. Ламкі голоси псалм пробивалися крізь зарості, проблискувала позолота парчевих хоругов. В долині ті живі бурчаки зливалися в гамірний потік, що в клубах куряви плив межигір’ям.