Страница 12 из 60
«От і остання твоя мені служба, Торку», - мовив невесело до тих шнурків. З вечорової ватри потягнуло димком, і око старого здригнулося й зволожилося. А може, то й не дим був винен... Коня йому не вистачало. Дуже не вистачало. І Ріки теж. Того вечора він достругав дві палі. Це були четвертини з розпиляної колоди в три з половиною метра. Округлі з одного боку і ребристі з другого. Мабуть, саме такі закопували даки в непробивні частоколи довкола своїх поселень. Але ці були не для того. Хоча й вони готувалися для вбереження свого осідка.
Волоком волочив їх старий до ріки. Так коні в лісі тягають зрубані хлисти. Тягнув ривками, відпочиваючи після кожного кроку. Але ці зусилля його не втомлювали. Він тішився добрим почином і хотів, аби це бачила Ріка. Шпунти лежали на бережку округлістю д’горі, як великі рожеві пструги, яким замала ця Ріка, і вони чекають велику воду. Чекають того, чого боявся старий. Тому й поспішав.
Дні тіснили ночі, ночі з’їдали дні. На задній стіні подвірної печі старий вів календар. Його переймав не стільки плин днів, скільки сприятливість тих днів для роботи. І для якої роботи! Усі в прирічному межигір’ї, та й долиняни теж, мали їх за віщунів погоди. Люди не лінувалися піднятися вгору на кілометр-другий, аби дізнатися, чи тут уже орють, чи косять, коли ладяться садити картоплю, коли копати. Все робили за ними, як по струні. І ніколи не шкодували.
Не раз, бувало, захекана прийшлячка голосить з перелазу: «Тимку-синку, дай позір на дурну бабу Мої збираються сіно робити в Голдах, а мені другий день поперек кришить на мокву. Що повіш на це, неборе?»- «Повім, маточко, що чотири дні дощу не буде, а в суботу під вечір зіллє, як із відра. Кажіть своїм, най сміло косять. А ви на болячі кості розмийте ціле яйце в скипидарі, натовчіть кореня живокосту і мастіть поперек. А білого хліба і цукру не вживайте, й менше соліть». - «Йой, здоровий би ’сь був, для мене білий хлібець - перша їда. Та ще коли помащений маргариною і круто присолоджений». - «Від білого млива, бабко, тіло кисне, як тісто. А від солі кості м’якнуть і чорніють. Як окіст у ропі».
Тимко знав, що каже. А звідки знав - ніхто цього не відав. Тимко і його, коли підріс, навчив угадувати погоду. Рівно на місяць уперед - на кожний божий день. І то була напродив проста наука. Що здебільшого й притаманне складним і важливим речам. Денна погода зароджується вночі. Тому одну ніч щомісяця належало не спати, хіба що передрімати, як заєць під кущем. За відлік бралося перше, католицьке, Різдво 25 грудня.
Виходили в дзвінку темінь, мороз нараз брав у шорсткі жмені їх обличчя. Спали засинені місяцем гори і згорблений під кожухом снігу ялинник. Нишкнули під оборогом пси. Лише Ріка щось гомоніла обледенілому камінню, клацала зубами криги. Вуйко Тимко писав пальцем по небові, водячи нігтем від звізди до звізди. Ось Чумацький Віз закуителило ясним порохом - на чисту морозну годину. А нижче серпанок сивого туманцю - через два дні ляжуть пластом мокрі сніги. Павутиною поснувало Місяць - через тиждень розгуляється віхола, замете дороги... Далі Тимко устромляв палець у сніг, прикладав до чола, вгадував градус. Тоді ловив ним вітер, визначав, з якого боку і яких чекати хмар. Кожна дрібничка щось відкривала йому, відгортала завісу в завтрашню і позавтрашню днину: і сова, що схлипнула по-жіночому, і рипіння ясеня, і густота тіні від обтяжілих крон сосон, і сухість моху в шпарах стін, і легкий посів сніжку зі стріхи їм на голови. І навіть порухи шашеля в старій цямрині...
А найбільше розповідала Ріка. «Чуєш, як сипле склом на перекаті?! - парували теплими клубочками в синій стуцені Тимкові слова. - Чуєш, як підтягує берег, як зварює льодом плесо?! Чуєш, як крекчуть вільхи з обмороженими прикоренками?! А чуєш, як залопотіла зграя пстругів коло Зрячого Каменя?! Там тепліші вирви, там більше поживи коло старих пнів».
Ніч ділилася на чотири частки. Чотири рази до ранку виходили вони з теплого хліва і вивідували, що нового їм шепче природа. Кожен новий вихід провіщав погоду нового тижня. Ніч, сувора, сторожка гірська ніч, віддавала своїчари прийдешнім дням. У тривожній тиші суворих гір вчувалася чиясь присутність. Здавалося, що хтось невидимий причаївся вгорі і пильно спостерігає за ними. Може той і диктував Тимкові приховані знання, з яких добру частку зумів перейняти і він, його допитливий небіж.
На ближні три тижні рядилося добре поліття. Це обіцяли і Тимкові приписи, і Зрячий Камінь потверджував. Якраз учора було двадцять п’яте, і старий зверстав собі місячний прогноз. У досвітках, уже не лягаючи, взявся розпилювати другу половину бервена. В ранковій свіжості працювалося жвавіше. Пила ковзала легше, сонце не напікало метал і потилицю. До полудня він роздвоїв і той зруб. Потяг стовпи до Ріки. І розташував їх на таких відтинках, на яких їм належало ввійти вістрям у річище. Переміряв кроками ще раз берег - усе сходилося.
Дивовижа з числами давно вже його не дивувала. Число й цього разу лягало під руку. Йому потрібно було шістнадцять паль, аби обійти ними заворот Ріки. Паля, прикинув він, має увійти на півметра в грунт, півметра залишиться у воді, а два метри стирчатимуть відкрито. Для подальшого кріплення. Рівно чотирнадцять метрів мала модрина, яку повалила йому в поміч сама Ріка. Ці чотирнадцять метрів ділилися на чотири колоди, які розтиналися навхрест. Виходило шістнадцять однакових шпунтів. Чому все так сходилося без його причетності? Ні, він не запитував. Зайвий раз старий не ставив запитань ні іншим, ні собі.
«Люди найчастіше запитують те, на що мають відповідь, -розважував Тимко. - А коли відповіді немає, то нащо й виясняти? Запитуй радше ділом, аніж словом. І в роботі прийде тобі відповідь».
Старий навмисно ходив до Зрячого Каменя. Той показався з води до половини. Так, що вже було видно півобличчя - ніс, очі, підняті дуги брів і зморшки на чолі. Плішина обросла мохом. Чоловік, вибитий на камені, наче дивувався. Коли вода впаде ще нижче, з’явиться сумовита посмішка. А коли відкриється й корчувата борода, кам’яна твар виказуватиме
застережливий подив. Того чекали всі з острахом. Він теж цього боявся.
«Коли Ріка покаже писане лице, чекай біди, - віщував тихим шепотом Тимко. - Або небо урветься нечуваною зливою, або град посіче садовину, або зірветься лавина, або все посаджене згорить на корені».
«Хто то на камені, вуйку?»
«Чоловік з крилами».
«Хіба люди мають крила?»
«Були такі, що мали. Вони спускалися на наші гори з небес, бо тут много ягід і медового цвіту. І вода тут солодка й пречиста. А дерева зеленими шатрами заступають палюче сонце й студені вітри. Вони радо зліталися сюди, бо тут рай був земний».
«Вуйку а де його крила?»
«Ходь, покажу».
Вони пробралися через цвинтарний тернівник і піднялися на крутий грунь, порослий вовчою ягодою. На вершечку здіймалася скеля, що нависала могутньою брилою. Під нею могли сховатися від дощу й п’ятдесят чоловік. Посередині була глибока щербина. Видно, тут відколовся камінь, що застряв у Ріці. Зрячий Камінь. Може коли котився в долину, то й вибило на ньому ті знаки, схожі на людське обличчя. Про це вже потім здогадався старий. А тоді, під щербатим розкриллям скелі, його сердечко терпнуло від нової таїни.
«Вуйку, від чого той чоловік скам’янів?»
«Від смутку. Злий грім ударив у гору і розколов її навпіл. Якраз тоді збирала в полонині ягоди наречена цього чоловіка. Блискавка спалила їй крила - і вона впала в глибокий ярок між горами. Велика жура пойняла того чоловіка. Всі побратими відлетіли в спасенне небо, а він залишився сидіти над прірвою і плакав, плакав. Аж доки сльози не наповнили цю зворину, а сам він закам’янів. Так зачалася наша Ріка, що має ім’я тої дівчини».
«А його як звали, того крилатого чоловіка?»
«Буркун. Так і нині називають цей кам’яний верх. А Квасний кадуб, що б’є коло нього - бур кут».
Камінь той чимось осібний, ні на які не схожий. І сама скеля, від якої він одірвався. Тимко казав, що він від ревми помічний. Треба його нагрівати в печі і обкладати тіло. Хворість витягне.