Знедолені

В цілому «Знедолені» – аж ніяк не соціально-побутовий роман, хоч елементами його багатий цей своєрідний синтетичний твір Гюго. Охопити суспільну дійсність в усій її повноті, в різних аспектах і на різних рівнях, дати їй узагальнену інтерпретацію і водночас відкрити читачеві шлях до істини» – такі були ті максималістські завдання, що ставив перед собою Гюго, створюючи цей роман. Тому в більшості герої твору не замкнуті в «кінечному», в соціально-побутовій сфері, автор постійно виводить їх на обшири «безкінечного» в його суспільно-історичному прояві, де вони виступають як втілення вищих людських потенцій, законів і принципів буття. До них не слід прикладати мірки й критерії реалістичного соціально-побутового роману XIX ст. – це приводить лише до нескінченних звинувачень автора в «перебільшеннях», «неправдоподібностях», «фантастичності» тощо. Річ у тім, що вони не детерміновані суспільним середовищем, а розвиваються і міняються, скоряючись передусім логіці певного філософського, соціального чи морального принципу.

Не буде перебільшенням сказати, що в романі наголос поставлено не на змалюванні світу «знедолених» самого по собі, а на проблемі їхнього порятунку, шляхів і засобів подолання соціального зла. Не випадково зачин «Знедолених» – ідейний поєдинок єпископа Мірієля й старого якобінця, і цей поєдинок одразу піднімає твір на високий рівень ідеологічних проблем та пошуків, визначає кут зору на зображуване. В названих героях, зрештою, персоніфікуються ідеології, які пропонують різні й частіше протилежні рішення найрадикальнішої проблеми часу – шляхів і засобів перебудови суспільства на засадах гуманності й справедливості.

Єпископ Мірієль, це абсолютне втілення доброти й милосердя, виступає носієм ідеї всеперемагаючої сили добра, морального вдосконалення людини як поступового, але вірного шляху вдосконалення суспільства. Власне, тут маємо ще одну модифікацію вже не раз згадуваного переконання Гюго в основоположній ролі морального закону в розвитку суспільства. На цьому образі виразно позначився вплив утопічного соціалізму, зокрема вчень Ламенне й Леру, що належать до християнського соціалізму. І хоч Мірієль має високий церковний сан, в сутності своїй він скоріше є втіленням ідей християнського соціалізму, ніж церковних догматів. І в своїх проповідях, і ще більше в своїх діях він, власне, втілює соціально-моральне вчення Ламенне і Леру, зокрема, їхню основоположну ідею, що людина повинна перш за все піклуватися не про особисте щастя, а про щастя своїх ближніх. Головний об’єкт його піклувань – стражденні й знедолені. Але як і названі соціалісти-утопісти, Мірієль заперечує будь-яке насилля, покладаючись виключно на моральні потенції й добру волю людей.

В зачині роману йому протиставлений старий якобінець, колишній член Конвенту, який навіть у «ангельського» Мірієля спершу «викликав те почуття, що межує з ненавистю». Але з яким захопленням і романтичною піднесеністю малює Гюго цей образ! Це справжній титан революції 1789–1794 рр., «здавалося, що й вмирає він тільки тому, що сам цього хоче», навіть «в його передсмертній агонії вчувалася свобода волі», і т. д. Та найцікавіше, виявляється, те що в своїй титанічній діяльності він керувався тими ж «священними принципами», які поділяв письменник, котрі становили його соціально-політичну програму. Більше того, подаючи голос за страту короля, старий якобінець голосував за здійснення завдань, покладених в основу роману: «Я голосував за знищення тирана, тобто за знищення проституції жінки, за знищення рабства мужчини, за знищення невігластва дитини. Голосуючи за республіку, я голосував за все це».

Проте, захоплюючись старим якобінцем, поділяючи його соціальну програму, Гюго не може беззастережно прийняти його методи перебудови суспільства – революцію. Втім, він готовий визнати її виправданість і необхідність, але лише в певних історичних межах, скажімо, для Франції і Європи кінця ХVIIІ ст.

Тут розпочинаються вагання й суперечності Гюго, які проходять через весь роман. «Поєдинок» Мірієля й старого якобінця не завершується в першій книзі – він продовжується протягом всього твору. Послідовником Мірієля, здійснювачем його соціально-морального вчення стає головний герой роману Жан Вальжан; лінія старого якобінця на певний час зникає з роману, щоб з новою силою віднайтися в його третій частині, в образах Анжольраса та інших членів «Друзів абетки», в монументальних картинах барикадних боїв.

Звичайно, Гюго відчував назване протиріччя і намагався його подолати, але скоріше риторично, ніж логічно, – шляхом підняття до захмарних висот філантропічної «релігії» єпископа Мірієля і Жана Вальжана. Ця релігія виявляється настільки широкою, що вона може вмістити, з певними застереженнями, й революційні діяння старого якобінця. В сцені «поєдинку» Гюго проводить думку, що Мірієль і старий якобінець не до кінця антагоністи, що десь у віддаленій високій точці їхні ідеали зливаються, оскільки обидва вони прагнуть до спільної мети, щасливого майбутнього всіх людей. Тому Мірієль, пересвідчившись у високій гуманності й благородстві прагнень «царевбивці», цілує йому руку. Але все це, ясна річ, не може зняти принципового протиріччя між революціонером і непротивленцем.

Гюго захоплювала «грізна краса» революції, високе благородство й самовідданість борців за соціальну справедливість. Найяскравіше це проявилося в змалюванні революціонера Анжольраса та його спільників із «Друзів абетки», «солдатів демократії», які героїчно борються на барикадах і всі гинуть за щасливе й справедливе прийдешнє. Про нього промовляє Анжольрас «з висоти барикади» перед вирішальним боєм: «Дев’ятнадцяте століття велике, але двадцяте буде щасливим століттям… Не буде більше голоду, гноблення, проституції – внаслідок злиднів, внаслідок безробіття. Друзі, похмурий цей час, коли ми живемо і коли я говорю з вами, але цією страшною ціною ми платимо за майбутнє. Революція – це наш викуп за світле прийдешнє».

Змальовані в четвертій частині роману члени «Друзів абетки» – це ті республіканці 30-х рр. ХІХ століття, котрих колись Ф. Енгельс атестував як справжніх революціонерів того часу й «представників народних мас». Даючи їм узагальнену характеристику, Гюго пише: «В усіх цих молодих людей, таких різних, була одна спільна релігія – прогрес. Усі вони були благородними синами французької революції (кінця ХVIII ст. – Д. Н.), продовжувачами й зачинателями, вони незримо плекали ідеал». Але письменник не наділяє їх індивідуальними рисами й характерами, власне, всі вони – це персоніфікації певних граней і «стихій» революції: Анжольрас – це «логіка революції», Комбефер – «її філософія», Прувер – її поезія, ідеальні устремління, Фейї – втілення її інтернаціонального духу і т. д. Домислом є поширене в радянському літературознавстві твердження, що роман містить «реалістичне змалювання революційної молоді Парижа». Скоріше «Друзі абетки» – це своєрідний збірний романтичний образ духовної сутності революції, уособлення її духовної стихії.

З темою революції пов’язаний образ Гавроша, який належить до найуславленіших персонажів, створених Гюго. Цей паризький вуличний хлопчина подається письменником з повною життєвою достовірністю, можна навіть сказати, з точністю реалістичного малюнка. Але разом з тим Гаврош – щось незрівнянно більше, ніж гамен, він – своєрідний символ народного Парижа, який протягом XIX ст. здійснив три революції й багато разів піднімав повстання. Він у Гюго – «породження не тільки бруду, але й високих ідеалів», «краса нації і водночас її недуга», «забруднений кристал», який в усій красі й величі подвигу спалахує на барикадах. В ньому втілюється «душа» народного Парижа, його героїзм і самовідданість, його розуміння соціальної справедливості й готовність накласти за неї головою.

Отже, «грізна краса» революційної боротьби глибоко хвилювала Гюго, і в «Знедолених» немало сторінок присвячено її патетичному відтворенню. Але семантико-тематичним центром роману не випадково виступає Жан Вальжан, послідовник і продовжувач Мірієля. Саме в цьому уособлюється вищий моральний закон, який Гюго вважав засадничим не тільки для суспільства, але й для природи – згідно з романтичною «теорією відповідностей».