Знедолені

Поставивши таке запитання, Жан Вальжан замовк, охоплений нерішучістю; та це тривало недовго, і він спокійно відповів собі:

– Ну що ж, той чоловік піде на каторгу, але ж він і справді вчинив крадіжку! Я залишуся тут і продовжуватиму свою справу. Через десять років я матиму десять мільйонів і все роздам людям, я не залишу собі нічого. Усе навколо процвітатиме, промисловість розбудується, виростуть нові заводи й фабрики, тисячі родин будуть щасливі. Зникнуть злидні, а зі злиднями зникнуть розпуста, злодійство, бандитизм – усі суспільні вади, усі злочинства! І ця бідолашна мати виховає своє дитя! І весь край житиме заможно й чесно! О, я геть схибнувся! Я, бачте, захотів виказати себе! Заради того, щоб урятувати якогось волоцюгу від покарання, може, трохи надмірного, але справедливого, я хочу приректи на занепад цілий край! Допустити, щоб бідолашна жінка сконала в лікарні! Щоб бідолашна дівчинка сконала на вулиці! Як собаки! І мати так і не побачить своєї дитини! А дитина так і не знатиме матері! І все заради старого злодія, котрий, звісно, заслуговує каторги, як не за це, то за щось інше. Оце так совість, що виправдовує злочинця і віддає в жертву невинних! Виправдовує старого волоцюгу, якому й жити лишилося всього кілька років, та й навряд чи на каторзі йому буде гірше, ніж у його халабуді, – і віддає на згубу безліч людей: дітей, матерів, жінок! Ту бідолашну малу Козетту, яка не має нікого в світі і яка в цю мить, певно, вся посиніла від холоду в барлозі тих негідників Тенардьє! І я хочу забути про свій обов’язок щодо цих нещасних створінь? І я піду виказувати себе? І я зроблю таку несосвітенну дурницю!

Він підхопився на ноги і став ходити. Цього разу йому здалося, що він задоволений.

«Оце і є правда, – подумав він. – Я знайшов вихід й ухвалив рішення. Воно в інтересах багатьох людей, а не в моїх особистих. Я Мадлен, і я залишуся Мадленом. Лихо Жанові Вальжану! Це вже не я, і якщо в цю мить хтось носить таке ім’я, хай він сам дбає за себе. Мене воно не стосується».

Він ступив іще кілька кроків, а тоді раптом зупинився:

– Сміливіше! – сказав він. – Рішення ухвалено, й не слід вагатись. Є ще нитки, які пов’язують мене з Жаном Вальжаном. Треба порвати їх! Навіть у цій кімнаті є речі, які можуть свідчити проти мене. Вони мають зникнути.

Він дістав із кишені гаманець, розкрив його й узяв звідти маленький ключ. Потім устромив ключ у шпарку, майже непомітну на тлі темного візерунка шпалер. Відкрилася потайна шафка, в якій лежали синя полотняна блуза, старі штани, пошарпаний заплічний мішок і велика палиця із залізними наконечниками на обох кінцях. Ті, хто бачив Жана Вальжана в жовтні 1815 року, коли він ішов через Дінь, легко впізнали б його тодішнє жебрацьке спорядження.

Він беріг усе це, як і подаровані йому єпископом срібні свічники, щоб ніколи не забувати, з чого він починав. Тільки що каторжанське майно він ховав, а свічники тримав на видноті.

Він сторожко глянув на двері, ніби боявся, що вони відчиняться, хоч їх і було взято на засув, потім, навіть не глянувши на речі, які святобливо беріг стільки років, схопив одежу, палицю, мішок і вкинув усе разом у вогонь.

Через кілька секунд у кімнаті й на стіні протилежного будинку затремтів червоний відблиск полум’я. Все горіло. Палиця потріскувала й сипала іскрами.

Коли згорів мішок із ганчір’ям, яке в ньому було, щось заблищало в попелі. Либонь, та сама монета в сорок су, вкрадена в малого савояра.

Але він не дивився у вогонь, він усе ходив і ходив по кімнаті.

Несподівано погляд його впав на срібні свічники, що тьмяно поблискували на каміні у відсвітах полум’я.

«Еге! – подумав він. – У них теж є частка Жана Вальжана. Треба знищити і їх».

Він узяв свічники.

Вогонь розгорівся достатньо, щоб швидко переплавити їх у безформний зливок.

Він нахилився і розворушив жар одним зі свічників. Ще мить – і вони опинилися б у вогні.

І раптом йому вчувся голос, що кричав десь у нього всередині:

«Жане Вальжане! Жане Вальжане!»

Від жаху волосся на голові в нього стало сторч.

«Ну що ж, зітри цей спогад! – провадив голос. – Знищ свічники й забудь єпископа! Згуби Шанматьє – старого чоловіка, який не розуміє, чого від нього хочуть, якого твоє ім’я придавило, мов тяжкий злочин, і його засудять замість тебе, щоб він закінчив свої дні посеред паскудства й жаху! А ти лишайся чесною людиною. Лишайся мером, лишайся шанованим і статечним, збагачуй місто, підгодовуй бідних, виховуй сиріт, живи щасливо, порядно й доброчесно, а в той час як ти тут утішатимешся радістю і світлом, інший чоловік носитиме твою арештантську куртку, носитиме в неславі твоє ім’я і тягатиме на каторзі твій ланцюг! Так, ти чудово все влаштував! О, нікчемо!»

З чола у нього заструменів піт. Він розгублено втупився в свічники. А внутрішній голос невблаганно провадив:

«Жане Вальжане! Безліч голосів вихвалятимуть і благословлятимуть тебе, і тільки один голос проклинатиме в пітьмі. Так от, щоб ти знав, нікчемо! Усі ті бучні славослів’я не підіймуться в небо, і тільки прокляття досягне Бога!»

Цей голос, що спочатку ледь чутно шепотів десь у темних глибинах його свідомості, лунав усе гучніше. Останні слова він почув так виразно, що нажахано розглянувся по кімнаті.

– Хто тут є? – розгублено спитав він.

Тоді засміявся майже божевільним сміхом:

– Та я геть здурів! Хто тут може бути?

Він поставив свічники на камін і знову став ходити по кімнаті. Саме ця монотонна й зловісна хода турбувала сон чоловіка, який спав на нижчому поверсі.

Тепер обидва рішення, які він прийняв, одне, потім друге, здавались йому жахливими. Піти й виказати себе! Гнітючий розпач опанував його, коли він подумав про те, що на нього чекає. Доведеться розпрощатися з нинішнім життям, таким гарним, чистим і осяйним, розпрощатися із загальною повагою, з честю, з волею! Більш не гулятиме він у полях, не слухатиме співу пташок, не даватиме милостиню бідним дітям! Більш не відчує на собі вдячних поглядів! Він покине цей дім, який сам збудував, покине свою кімнату! Не читатиме більше книжок, не писатиме на цьому столику! Стара воротарка, його єдина служниця, не приноситиме йому вранішню каву! Святий Боже! Замість усього цього – каторга, залізний нашийник, червона арештантська куртка, ланцюг на нозі, втома, в’язниця, тверді нари! У його віці, після всього, що він пережив, чути, як перший-ліпший називає тебе на «ти», дозволяти наглядачеві обшукувати себе й бити палицею! Ходити в підкованих залізом черевиках на босу ногу. Терпіти погляди цікавих, яким казатимуть: «Онде знаменитий Жан Вальжан, що був мером у Монтреї-Приморському!» А ввечері, падаючи від утоми й стікаючи потом, підійматись у парі з іншим каторжником під нагаєм сержанта по трапу плавучої в’язниці!

І знову й знову думки його поверталися до нестерпно болісного вибору: чи лишитися йому в раю і перетворитись на демона? Чи повернутись у пекло і стати янголом?

Що робити, Боже праведний, що робити?

Видзвонило третю ранку, коли він нарешті знеможено опустився на стілець і заснув.

Він прокинувся від крижаного холоду. Під вранішнім вітром скрипіли завіси досі розчахнутих віконниць. Вогонь у каміні згас. Свічка догорала. Надворі ще була непроглядна темрява.

Він підвівся, підійшов до вікна. Якийсь цокіт змусив його виглянути на вулицю. Там рухалися дві світлі цяточки, які, наблизившись, виявилися ліхтарями екіпажа. У їхньому освітленні він побачив, що то тильбюрі, запряжене білим конем.

«Що це за екіпаж? – подумав він. – Хто й куди так рано їде?»

Цієї миті у двері тихенько постукали.

Він затремтів з голови до ніг і страшним голосом крикнув:

– Хто там?

– Я, пане мер.

Він упізнав голос воротарки, своєї старої служниці.

– Що таке? – запитав він. – Чого вам треба?

– Пане мер, уже п’ята година.

– Ну то й що?

– Тильбюрі подали, пане мер.

– Яке тильбюрі?

– Хіба ви не замовляли тильбюрі?

– Ні, – сказав він.