Знедолені

Напередодні йшов дощ, земля намокла, і колеса вгрузали усе глибше, здавлюючи старому груди. Було ясно, що через п’ять хвилин віз потрощить йому ребра.

– Не можна чекати чверть години, – сказав Мадлен селянам, що з’юрмилися навколо місця події.

– Доведеться чекати!

– Ви хіба не бачите, що віз угрузає?

– Звісно, бачимо.

– Послухайте, – сказав Мадлен. – Під возом ще досить місця, можна туди пролізти й підняти його спиною. Тільки на півхвилини – і бідолаху витягнуть. У кого стане на це духу й сили? Він заробить п’ять луїдорів![13]

Ніхто з гурту не ворухнувся.

– Десять луїдорів, – сказав Мадлен.

Присутні похнюпили голови. Хтось пробурмотів:

– Тут треба мати диявольську силу. Роздушить – і оком не змигнеш.

– Ну ж бо! – знов озвався Мадлен. – Двадцять луїдорів!

Мовчанка.

– Справа не в тім, що вони не хочуть, – почувся голос.

Мадлен обернувся й побачив Жавера. Він не помітив його, коли підходив до гурту.

Жавер провадив:

– Треба мати страшенну силу, щоб підняти на спині такого воза.

І, пильно дивлячись на Мадлена, він додав, карбуючи кожне слово:

– Пане Мадлен, я знав одного тільки чоловіка, здатного зробити те, що ви просите.

Мадлен здригнувся.

– Це був каторжник, – мовив Жавер байдужим тоном, проте не відриваючи погляду від Мадлена.

– А! – сказав Мадлен.

– З тулонської в’язниці.

Мадлен побілів.

А тим часом підвода повільно вгрузала. Старий Фошлеван хрипів і зойкав:

– Я задихаюсь! Ребра тріщать! Де домкрат? Рятуйте! Ой!

Мадлен обвів поглядом гурт.

– Отже, ніхто не хоче заробити двадцять луїдорів і врятувати бідолаху?

Жоден із гурту не ворухнувся.

Жавер озвався знову:

– Я знав тільки одного чоловіка, здатного замінити домкрат. Це був каторжник.

– Ой, ребра мої, ой, ребра! – прохрипів старий.

Мадлен підвів голову, зустрів прикутий до нього яструбиний погляд Жавера, подивився на нерухомих селян і сумно всміхнувся. Потім, не мовлячи й слова, упав навколішки і, перш ніж хтось устиг скрикнути, він уже був під возом.

Настала жахлива мить очікування й тиші.

Розпластавшись під важезним тягарем, Мадлен двічі марно спробував підтягти коліна до ліктів. Йому крикнули:

– Дядечку Мадлен! Вибирайтеся звідти!

Сам старий Фошлеван прохрипів йому:

– Вилізайте звідси, пане Мадлен… Мабуть, мені судилося вмерти. Рятуйтеся! А то роздушить і вас!

Мадлен нічого не відповів.

Присутні затамували подих. Колеса вгрузали, й уже навряд чи Мадлен зміг би вибратися з-під воза.

І раптом усі побачили, як важезна підвода схитнулася й повільно піднялась угору. Колеса наполовину вийшли з колії.

– Скоріш! – прохрипів здушений голос Мадлена, який напружився в останньому відчайдушному зусиллі.

Самопожертва одного додала сили й мужності всім. Два десятки рук підхопили підводу. Старого Фошлевана було врятовано.

Мадлен звівся на ноги. Його обличчя було біле, як крейда, й зрошене потом. Одежа пошматована й вимазана багнюкою.

Усі плакали. Старий цілував своєму рятівникові коліна й дивився на нього, як на Бога. А на Мадленовому обличчі застиг вираз якогось неземного страждання, й він спокійно зустрів досі втуплений у нього пильний погляд Жавера.

Падаючи з воза, Фошлеван звихнув собі колінну чашечку. Мадлен звелів перенести його до лікарні, яку обладнав у будинку фабрики для своїх робітників, де хворих доглядали дві сестри-жалібниці. Наступного дня старий знайшов на своєму нічному столику банкноту в тисячу франків і записку від Мадлена: «Я купую у вас коня й віз». Віз був поламаний, а кінь здох. Мадлен попросив сестер і священика рекомендувати старого садівником у жіночий монастир у Сент-Антуанському передмісті Парижа.

Незабаром Мадлен був призначений мером. Коли Жавер уперше побачив його з широкою стрічкою через плече, яка давала йому всю владу над містом, він затремтів, як ото тремтить пес, коли винюшить вовка під одежею свого хазяїна. Відтоді Жавер почав уникати Мадлена, як міг. Та коли службові обов’язки примушували поліційного наглядача з’являтися перед очі пана мера, він завжди звертався до нього з глибокою шанобливістю.

Отож завдяки зусиллям пана Мадлена Монтрей-Приморський і вся округа процвітали. Саме тоді Фантіна повернулася в рідне місто. Ніхто вже не пам’ятав її. Та, на щастя, ворота Мадленової фабрики були відчинені для всіх. Фантіна прийшла туди, і її прийняли в жіночу майстерню. Ремесло для неї було зовсім нове, вона не могла виявити в ньому великої вправності, й платили їй небагато. Але Фантіна вдовольнялась і цим. Головного вона досягла – власною працею заробляла собі на прожиток.

5. Пані Віктюрніан витрачає тридцять п’ять франків в інтересах моралі

Коли Фантіну взяли на роботу, її опанувала невимовна радість. Жити чесно своєю працею – яка благодать Божа! Вона купила дзеркало й милувалася в ньому своєю молодістю, пишним волоссям і чудовими зубами. Вона забула про всі прикрощі, думала тільки про Козетту, про те, як у майбутньому їхнє життя влаштується, і була майже щаслива. Вона найняла кімнатку й умеблювала її в кредит, який сподівалася виплатити з майбутніх заробітків.

Не будучи заміжньою, Фантіна остерігалася розповідати будь-кому про свою доньку.

Спочатку, як ми вже знаємо, вона акуратно надсилала Тенардьє гроші. Сама вона вміла тільки розписуватись, отож, щоб написати їм, мусила звертатися до громадського писаря.

Вона ходила до нього часто, й це помітили. У жіночій майстерні почали шепотітися, що Фантіна «пише листи» і що вона завела «шури-мури».

Як відомо, існують люди, котрі не пошкодують ані грошей, ані часу, щоб розгадати ту чи ту таємницю, яка, зрештою, анітрохи їх не стосується.

За Фантіною почали стежити.

Крім того, не одна з жінок заздрила її білявим косам і сніжно-білим зубам.

Помітили, що в майстерні під час роботи вона часто відверталася і втирала сльозу. Це було в ті хвилини, коли вона згадуввала своє дитя; а може, й того чоловіка, якого колись кохала.

З’ясували, що принаймні двічі на місяць вона посилає листи й завжди за однією адресою. Вивідали й ту адресу: «Вельмишановному добродію, панові Тенардьє, власникові корчми в селищі Монфермей». Громадський писар, старий добряга, надто полюбляв червоне вино, і коли якось його добре пригостили в шинку, не зміг утримати при собі чужу таємницю. Коротше кажучи, стало відомо, що Фантіна має дитину. Знайшлася дама, яка умисне поїхала до Монфермея, поговорила з Тенардьє і, повернувшись, заявила: «Недарма я витратила тридцять п’ять франків. Тепер усе ясно. Я бачила її дитину!»

Даму, яка поїхала до Монфермея, звали пані Віктюрніан. Ця мегера вважала за свій обов’язок охороняти мораль і плекати доброчесність усюди, де тільки могла. То була вдова п’ятдесяти шести років, і старість ще дужче спотворила її бридкі риси. Голос у неї неприємно деренчав, вдачу вона мала уїдливу й дратівливу. А все ж таки ця жінка колись була молодою – у що дуже важко вірилось. Худа, злюща, груба, сварлива, отруйна, вона нагадувала жалючу кропиву, прикриту каптуром черниці. Отож ця сама пані Віктюрніан, повернувшись із Монфермея, сказала: «Я бачила її дитину».

Усе це забрало чимало часу. Фантіна вже понад рік працювала на фабриці, коли одного ранку наглядачка майстерні викликала її до себе, повідомила, що з роботи її звільнено, дала їй від імені мера п’ятдесят франків і порадила, теж від імені пана мера, покинути місто.

Це сталося якраз того місяця, коли Тенардьє, домігшися, щоб вона надсилала дванадцять франків замість сімох, зажадали від неї п’ятнадцять.

Фантіну охопив жах. Вона не могла покинути місто, бо заборгувала за помешкання й меблі. П’ятдесяти франків було замало, щоб повернути цей борг. Вона пробелькотіла кілька благальних слів. Наглядачка звеліла їй негайно покинути майстерню. Зрештою, робітниця з Фантіни була абияка. Страждаючи більше від сорому, ніж від розпачу, бідолашна повернулася до своєї кімнати. Отже, про її гріх тепер знають усі!

13

 Луїдор (так само, як і наполеондор) – золота монета вартістю в двадцять франків.