Знедолені

Священик приострожив коня і помчав геть, дуже наляканий.

Жан Вальжан побіг далі в тому самому напрямку, куди кинувся бігти спочатку.

Він ще довго роздивлявся навколо, гукав, кричав, але більш не зустрів нікого. Двічі або тричі підбігав до темної плями, що в сутінках здавалася лежачим або сидячим хлопцем. Проте щоразу то був кущ або камінь. Нарешті він зупинився на роздоріжжі трьох стежок. Місяць уже зійшов. Жан Вальжан подивився в далечінь і востаннє гукнув:

– Малюче Жерве! Малюче Жерве! Малюче Жерве!

Його крик розтанув у тумані, не відбившись навіть луною. Він ще раз пробурмотів: «Малюче Жерве!» – але голос його ослаб. То було останнє зусилля; ноги його підігнулись і, мов придавлений нечистим сумлінням, він опустився на камінь, вчепився руками у волосся, припав обличчям до колін і крикнув:

– Який же я негідник!

А тоді серце його переповнилось, і він заплакав. Уперше за останні дев’ятнадцять років.

Коли Жан Вальжан вийшов від єпископа, він не розумів, що діється в його душі. Підсвідомо він з усієї сили опирався доброті й лагідним словам старого: «Ви обіцяли мені стати чесною людиною. Я купую вашу душу. Я забираю її в духа тьми і передаю Богові». Ці слова знову й знову лунали у його вухах. Він протиставляв небесній доброті єпископа гординю, яка в людині є оплотом зла. Він не хотів розлучатися зі своєю ненавистю до людей, яку виплекав за останні роки, бо ця ненависть дарувала йому гірку втіху, і він розумів, що почалася нещадна боротьба між його злобою і добротою єпископа, що тепер йому лишається одне з двох: або піднятись вище, ніж сам єпископ, або впасти нижче за послідущого каторжника. Іншого вибору не було. Проте навряд чи Жан Вальжан міг виразно збагнути, що з ним діється. Він скоріше відчував, ніж усвідомлював подібні думки, і вони сповнювали його нестерпною, майже болісною тривогою. Він зустрівся з єпископом, тільки-но вибравшись зі страшної ями, яка зветься в’язницею, і сліпуче світло його праведної доброти відбилось у очах недавнього каторжника різким болем. Хто вийшов із темряви, той боїться яскравого світла… Як він житиме далі? Думаючи про це, Жан Вальжан тремтів від жаху. В одному тільки сумніву не було: після зустрічі з єпископом він став зовсім іншою людиною.

Перебуваючи в такому стані, Жан Вальжан здибав малюка Жерве і забрав у нього сорок су. Навіщо? Він і сам не зміг би цього пояснити. Власне, то не він пограбував малого, а звір, який жив у ньому; скоряючись своєму дикому інстинкту, той звір поставив ногу на монету, тим часом як розум Жана Вальжана борсався в плутанині нових відчуттів і думок. Коли розум пробудився і побачив, що накоїв звір, Жан Вальжан закричав від жаху.

Бо, відібравши в хлопця гроші, він, по суті, вчинив те, на що вже був нездатний.

Хай там як, а цей останній злочин справив на Жана Вальжана вирішальний вплив. Він пронизав його збурену свідомість і чітко розділив хаос у його душі на морок і світло.

У першу мить, ще й не усвідомивши як слід свого вчинку, він кинувся шукати хлопця, щоб повернути йому гроші, та скоро зрозумів, що всі його зусилля марні. Тоді він крикнув у розпачі: «Який же я негідник!» і в цю мить раптом побачив перед собою страшного й бридкого каторжника Жана Вальжана з палицею в руках, з мішком, у якому лежали крадені речі, з похмурим обличчям, з огидними думками в голові.

Отак Жан Вальжан дивився на самого себе, і водночас крізь цей образ, створений галюцинацією, він помітив у таємничій глибині слабкий вогник. Пильніше придивившись до того вогника, який засяяв у його свідомості, він побачив людську постать – то був єпископ.

Він по черзі роздивлявся цих двох людей, що маячили перед його внутрішнім зором: єпископа і Жана Вальжана. Аж ось єпископ почав рости і все яскравіше сяяти, а Жан Вальжан зменшувався і тьмянів. Зрештою він перетворився на тінь і через мить щез. Залишився один єпископ.

Він наповнив душу цього нещасного чудотворним сяйвом.

Жан Вальжан довго плакав. Він проливав гарячі сльози, він схлипував розпачливіше, ніж слабка жінка або нажахана дитина.

Поки він плакав, свідомість його все дужче прояснювалась. Його перша провина, його довготривала спокута, його зовнішнє отупіння, його внутрішнє очерствіння, вихід на волю з планами помсти у голові, зустріч із єпископом і останній злочин – пограбування малого хлопця (злочин тим огидніший, тим страхітливіший, що він скоїв його після прощення єпископа), – усе це постало перед Жаном Вальжаном у зовсім новому світлі. Він згадав своє життя, і воно здалося йому жахливим; він подивився собі в душу і побачив, що вона бридка. А проте якесь чудесне світло проливалося на це життя і на цю душу. Він мав таке відчуття, ніби бачить диявола в промінні райського сонця.

Скільки годин Жан Вальжан отак проплакав? І що зробив він потім? Куди пішов? Це лишилося невідомим. Правда, один возій, який доставляв вантажі з Гренобля і прибував у Дінь о третій ранку, запевняв, ніби тієї самої ночі, проминаючи єпископське подвір’я, він бачив якогось чоловіка, що стояв у темряві навколішки біля дверей будинку монсеньйора Б’єнвеню.

Книга третя

Довірити чужому – це іноді те саме, що покинути

1. Зустріч двох матерів

У першій чверті цього сторіччя була в Монфермеї, поблизу Парижа, корчма, її хазяями було подружжя на прізвище Тенардьє. На дошці, прибитій над дверима корчми, був грубо намальований чоловік, який ніс на спині іншого чоловіка в позолочених генеральських еполетах із великими срібними зірками; червоні плями, мабуть, означали кров; решта картини, затягнена суцільним димом, напевне, зображувала битву. Внизу був напис:

Нема нічого незвичайного в тому, що біля дверей заїзду стояв який-небудь віз. Проте колимага або, власне, рештки колимаги, що захаращували вулицю перед корчмою «Сержант Ватерлоо» одного весняного вечора 1818 року, поза всяким сумнівом, привернули б до себе увагу художника, який би там опинився.

То був передок важких биндюгів, призначених для перевезення дощок, обаполів та колод. Він складався з товстої залізної осі, з якої стримів важкий дишель, і двох величезних коліс. Дерева зовсім не видно було під грязюкою, а заліза – під товстим шаром іржі. Під віссю провисав товстелезний ланцюг, яким колись обв’язували колоди.

Посередині ланцюг майже торкався землі, і того вечора на ньому сиділи, мов на гойдалці, дві малі дівчинки; одній було років два з половиною, другій – десь півтора року, і меншенька сиділа на руках у більшої. Щоб дівчатка не впали на землю, їх було прив’язано хусткою. Якось мати побачила страхітливий ланцюг і сказала: «Та це ж чудова гойдалка для моїх діток!»

Обидві дівчинки, прегарно й досить таки вигадливо вдягнені, променилися радістю. Вони були схожі на дві троянди, що розквітли серед іржавого брухту, – їхні оченята сяяли, рожеві щічки сміялися. Одна дівчинка мала темно-русяве волосся, друга – брунатне. На їхніх наївних личках світився захоплений подив. Квітучий кущ, який стояв поблизу, дихав на перехожих пахощами, і, здавалося, ті пахощі линуть від дівчаток. А над двома гарненькими голівками, наче розчиненими у світлі, здіймався страхітливий передок биндюгів, почорніле від іржі плетиво вигинів та похмурих зламів, схоже на отвір печери. За кілька кроків звідти, на порозі корчми, сиділа жінка з обличчям не вельми привабливим, але в цю мить осяяним щирою материнською ніжністю; вона гойдала діток за допомогою довгої мотузки. На кожен порух ланцюга товстелезні кільця відгукувалися моторошним скреготінням, схожим на лютий звірячий рик. Дівчатка зойкали від захвату, призахідне сонце поділяло їхню радість, – і що могло бути чарівнішого, аніж оця примха випадку, яка перетворила ланцюг титанів на гойдалку для янголят?

Колисаючи своїх діток, мати фальшиво наспівувала дуже модний за тих часів романс: