Знедолені

Перша небезпека минула, але Жан Вальжан усе ще не отямився від страшної тривоги. Проте він не відступив. Він думав тепер тільки про одне – зробити задумане якомога скоріше. Ступивши крок уперед, він увійшов до кімнати.

Там панував цілковитий спокій. Подекуди проступали невиразні обриси якихось речей, що вдень були розкиданими на столі паперами, розгорнутими фоліантами, стосиком складених на табуреті книжок, кріслом, на якому висів одяг, стільчиком для моління – усе це тепер мало вигляд розмазаних плям, темніших або світліших.

Жан Вальжан просувався вперед обережно, щоб не наскочити на меблі. Він чув у глибині кімнати рівне і спокійне дихання. Єпископ спав.

Нараз Жан Вальжан зупинився. Він уже стояв біля ліжка. Він дійшов туди скоріше, ніж сподівався.

Іноді природа явно втручається в наші вчинки, мовби остерігаючи: «Спершу подумай, а тоді роби». Майже півгодини небо затуляла велика хмара, і саме тоді, коли Жан Вальжан підступив до ліжка, хмара ніби умисне роздерлась, і місячний промінь, ковзнувши крізь вікно, освітив обличчя єпископа. Він мирно спав. У Нижніх Альпах ночі холодні, і єпископ лежав у постелі майже одягнений, рукави коричневого підрясника закривали йому руки до зап’ястків. Голова лежала на подушці, одна рука звисала з ліжка. Обличчя немов променилося виразом задоволення, надії і блаженного спокою. Воно не всміхалося, воно сяяло. На чолі грав відблиск невидимого світла. Душі праведників уві сні споглядають таємниче небо.

Відблиск того неба сяяв на обличчі єпископа.

Водночас його лице світилося зсередини, бо це небо перебувало в ньому самому. То була його совість. Коли місячний промінь упав на обличчя сплячого і злився з отим внутрішнім світінням, навколо єпископа утворився мовби осяйний німб, пом’якшений, проте, майже прозорою сутінню. Місяць у небі, занурена в сон природа, сад, у якому ніщо не шелесне, тиша в будинку надавали особливої величі відпочинку цього мудреця з його шляхетною сивиною і довірливим обличчям – обличчям старого чоловіка, який спить сном дитини.

Жан Вальжан нерухомо стояв у тіні, стискаючи свій свічник, і злякано дивився на осяяного старого. Ніколи в своєму житті не бачив він нічого подібного.

Ніхто не вгадав би, що діялося в його душі, навіть він сам. Щоб спробувати це збагнути, слід уявити собі людину шалену й дику, перед людиною, яка є втіленням доброти. Навіть на Жановому обличчі годі було щось прочитати. Воно висловлювало тупий подив. Він дивився – і більш нічого. Але що він думав? Невідомо. Одне безперечно: він був схвильований і стривожений.

Його погляд не відривався від старого. Дивна нерішучість опанувала його. Здавалося, зараз він або провалить цю голову, або поцілує цю руку.

Через якусь хвилю ліва рука Жана Вальжана повільно піднялася, і він скинув кашкета; потім так само повільно рука опустилась, і каторжник знову втупився в єпископа з кашкетом у лівій руці і страшною зброєю в правій; волосся стояло сторч над насупленим лобом.

Єпископ і далі спокійно спав під цим жахливим поглядом.

Нараз Жан Вальжан надів кашкета і, не дивлячись на єпископа, підступив до шафки, яку розгледів над узголів’ям. Він підняв залізний свічник, певне, щоб зламати замок, але в замку стримів ключ. Він відчинив шафку; кошик зі сріблом одразу впав йому у вічі. Він узяв його, потім широкими кроками, не остерігаючись, перетнув кімнату, дістався до дверей, увійшов у молельню, відчинив вікно, схопив свою палицю, переступив через підвіконня, поклав срібло в мішок, викинув кошика, перебіг через сад, перестрибнув, наче тигр, через мур і кинувся навтіки.

9. Як трудився єпископ

Наступного ранку монсеньйор Б’єнвеню прогулювався в садочку, коли до нього підбігла вкрай схвильована Маглуар.

– Ваша превелебносте, ваша превелебносте! – кричала вона. – Ви не знаєте, де кошик, у який я складаю срібло?

– Знаю, – відповів єпископ.

– Слава Богу! – вигукнула служниця. – А то я не могла збагнути, куди він подівся.

Єпископ щойно підняв кошика з грядки. Він подав його Маглуар.

– Ось він.

– Отакої! Таж кошик порожній! А де срібло?

– А! – сказав єпископ. – То вас цікавить срібло? Я не знаю, де воно.

– О Господи! О Боже! Срібло вкрадено! Це ваш учорашній гість його прихопив!

Як оком змигнути, стара метнулася до молельні, заглянула в альков і повернулась у сад. Єпископ саме нахилився над рідкісним екземпляром варешниці гільйонської, зламаної, коли кошик упав на грядку. Почувши крик служниці, він випростався.

– Ваша превелебносте, той чоловік зник! Срібло вкрадено!

У цю мить її погляд упав на куток огорожі, де виднілися сліди втечі. Дашок над муром в одному місці був зірваний.

– Погляньте! Він переліз через мур! Ой лишенько! Він украв наше срібло!

Єпископ якусь мить мовчав, потім подивився на Маглуар лагідним і серйозним поглядом.

– А власне, хіба те срібло належало нам? – запитав він.

Маглуар була спантеличена. Після короткої мовчанки єпископ провадив:

– Пані Маглуар, я припустився помилки, так довго користуючись тим сріблом. Воно належало бідним. А хто такий наш учорашній гість? Безперечно, бідняк.

– Ісусе праведний! Та хіба ті ложки й виделки були потрібні мені або вашій сестрі? Нам то байдуже. Але чим їстимете тепер ви, ваша превелебносте?

Єпископ подивився на неї здивовано.

– Отакої! Хіба в нас немає олив’яних приборів?

Маглуар знизала плечима.

– Оливо має запах.

– То їстимемо залізними.

Служниця скривила промовисту гримасу.

– Залізо має присмак.

– Тоді дерев’яними, – сказав єпископ.

Незабаром він снідав за тим самим столом, за яким учора сидів Жан Вальжан. За сніданком монсеньйор Б’єнвеню весело сказав, звертаючись до сестри, котра сиділа мовчки, і до Маглуар, яка глухо бурчала, що немає потреби ні в ложці, ні у виделці, навіть дерев’яних, для того, щоб умочити кусень хліба в чашку з молоком.

– Подумати тільки! – казала сама до себе Маглуар, ходячи від кухні до столу. – Пустити отакого на ніч! Яке щастя, що він тільки скоїв крадіжку!

Коли брат і сестра вже підводилися з-за столу, в двері постукали.

– Заходьте, – сказав єпископ.

Двері відчинилися. Дивний гурт збуджених людей з’явився на порозі. Троє чоловіків тримали за комір четвертого. Троє були жандарми. Четвертий – Жан Вальжан.

Унтер-офіцер, який, певно, був начальником дозору, підійшов до єпископа і по-військовому віддав честь.

– Ваша превелебносте… – почав він.

На ці слова Жан Вальжан, який стояв похмурий і пригнічений, здивовано підвів голову.

– Ваша превелебність… – прошепотів він. – А я думав, кюре…

– Помовч! – наказав жандарм. – Це його превелебність єпископ.

Тим часом монсеньйор Б’єнвеню підійшов до гурту так швидко, наскільки дозволяв йому похилий вік.

– А, це ви! – вигукнув він, звертаючись до Жана Вальжана. – Я радий бачити вас. Але чому ви не взяли свічники – я ж вам віддав і їх? Вони теж срібні і коштують франків двісті, не менше.

Жан Вальжан витріщив очі й глянув на єпископа з виразом, який годі було описати людською мовою.

– Виходить, цей чоловік сказав правду, – мовив унтер-офіцер. – Він біг так, наче втікав від когось. Ми затримали його й обшукали. Знайшли у нього це срібло…

– І він сказав вам, – перебив єпископ усміхаючись, – що срібло дав йому старий священик, у якого він провів ніч? Так воно і є. Це непорозуміння, що ви його затримали.

– То ми можемо відпустити його? – спитав унтер-офіцер.

– Звичайно, – сказав єпископ.

Жандарми пустили Жана Вальжана, і той поточився назад.

– Мене й справді відпускають? – пробелькотів він.

– Авжеж, відпускаємо, ти що, оглух? – відповів один із жандармів.

– Мій друже, – озвався єпископ, – перед тим як піти, візьміть ваші свічники. Ось вони.

Він підійшов до каміна, взяв свічники й подав їх Жанові Вальжану. Обидві жінки дивилися на все це без жодного слова, руху або погляду, які могли б перешкодити єпископові.