Історія Лізі

— Що ж ми подивимося, наскільки їй погано. Я знаю одне місце, куди звертався Скот… Ґрінлон, у Твін Сітіз…

— Ой, Лізі! — Це був голос їхньої любої матінки, точнісінько її голос.

— Що Лізі? — гостро запитала вона. — Що Лізі? Чи, може, ти збираєшся переселитися до неї і стежити за тим, щоб вона не вирізала ініціали Чарлі Коріво на своїх цицьках, коли її знову опанує цей дур? Чи, може, ти умовиш Канті, щоб вона її стерегла?

— Лізі, я не хотіла…

— Чи, може, Біллі захоче повернутися з Тафтса й узяти на себе догляд за нею? Одним студентом більше чи менше — яка різниця?

— Лізі…

— То що ж ти пропонуєш?

Лізі почула образливий менторський тон у своєму голосі, який вона просто ненавиділа. Це була ще одна прикра річ, яку роблять із людиною гроші після десятьох або двадцятьох років, — вони навіюють переконаність, що ви можете вибратися з будь-якого глухого кута, в який зажене вас життя. Вона пам’ятає, як Скот сказав, що людям не можна дозволяти мати у своїх будинках більш як по два унітази, бо це навіює їм ілюзію величі. Лізі знову подивилася на лопату. Вона сяйнула їй у відповідь своїм блиском. Заспокоїла її. «Ти врятувала його», — сказала вона їй. «Але ти його не встерегла», — сказала вона також. Де ж істина? Вона не могла пригадати. Чи, може, це була ще одна з тих подій, про які вона забула навмисне? Цього вона теж не могла пригадати. Яка кумедія. Яка гірка кумедія.

— Лізі, пробач мені… Я лише…

— Я знаю. — Вона знала тільки, що стомлена, збентежена й засоромлена, що дозволила собі так роздратуватися. — Ми все обміркуємо. Я вже їду. О’кей?

— Атож. — У голосі Дарли почулася очевидна полегкість. — О’кей.

— Цей француз, — сказала Лізі. — Яка нікчема. Добре, що ми позбулися цього сміття.

— Приїзди якнайскоріш.

— Гаразд, їду. До побачення.

Лізі поклала слухавку. Вона пішла в північно-східний куток кімнати і схопила за держално срібну лопату. Їй здалося, вона вперше у неї в руках, і з чого тут було дивуватися? Коли Скот передав її їй, уся її увага була прикута до блискучого срібного совка з викарбуваним на ньому написом, а на той час, коли вона була готова застосувати цю клятущу штуковину, її руки рухалися самі собою… чи так їй здалося. Чи, радше, якась первісна, спрямована на виживання частину її мозку привела їх у рух замість неї, замість Цілком Сучасної Лізі.

Вона провела долонею по гладенькому дереву, відчуваючи приємність від дотику до відшліфованої поверхні, й коли нахилилася, її погляд знову впав на три поставлені один на один ящики з красномовним написом на боці кожного з них, який було зроблено чорним маркером: СКОТ! РАННІ РОКИ! На самому верху стояв ящик, у якому колись зберігався джин «Джилбі», і його краї були просто стулені, але не заклеєні стрічкою. Лізі стерла з ящика порох, дивуючись із того, яким товстим шаром він там лежав, дивуючись усвідомленню того, що руки, які востаннє торкалися цього ящика — які наповнили його, закрили й поклали на два інші ящики, — тепер лежать згорнуті під землею.

У ящику було повно паперів. «Мабуть, рукописи», — подумала вона. На злегка пожовклому титульному аркуші нагорі був напис, зроблений великими літерами, підкреслений і поставлений у самому центрі. Усе це вона одразу впізнала, як упізнала б його усмішку — це був його стиль оформлення титульних аркушів, характерний для нього тоді, коли вона зустріла його в молодості, і який потім ніколи не змінювався. Але сам цей заголовок вона бачила вперше:

Це роман? Чи оповідання? Просто зазирнувши в ящик, це було неможливо визначити. Але тут було не менш як тисяча сторінок, і більшість із них лежала в одному стосику під цим титульним аркушем, а ще більше було напхано обабіч ніби для того, щоб туго напакувати ящик. Якщо йдеться про роман і він весь укладений у цей ящик, то він має бути довшим, аніж «Звіяні вітром». Чи це можливо? Лізі припускала, що так. Скот завжди показував їй свою роботу, коли вона була зроблена, і завжди залюбки показував їй свої твори, які ще були в процесі написання, якщо вона його про це просила (привілей, якого він не надавав більше нікому, навіть своєму постійному редакторові Гарсонові Форею), але якщо вона не просила, він зазвичай тримав усе при собі. А писав він дуже багато до самого дня своєї смерті. Чи в дорозі, чи вдома Скот постійно писав.

Але роман на тисячу сторінок? Не може бути, щоб він про нього навіть не згадав. Можу об заклад побитися, що це тільки оповідання, і, до того ж, воно йому не сподобалося. Але ж у цьому ящику дуже багато списаних аркушів, і тих, які лежать унизу, і тих, які напхані обабіч. Мабуть, це копії його двох перших романів. Або аркуші верстки. Те, що він називав «паперовим сміттям».

Але хіба ж він не відсилав усе своє «паперове сміття» до Пітсбурґа, після того як закінчував його переглядати, для колекції Скота Лендона в їхній бібліотеці? Для того щоб інкунки мали в чому поколупатися, одне слово. І сумнівно, щоб у цих ящиках були складені копії його ранніх рукописів, адже набагато більше копій (зроблених під чорну копірку, з темного періоду їхнього життя переважно) зберігалося у стінних шафах нагорі, позначених написом Склад. І якщо вже вона про це подумала, то що зберігається в закапелках по обидва боки від колишнього курника?

Вона подивилася вгору, так, ніби була Супержінкою і могла знайти відповідь за допомогою свого бачення навколишнього простору в рентгенівському світлі, але саме цієї миті на її письмовому столі знову задзвонив телефон.

4

Вона підійшла до письмового столу і схопила слухавку зі змішаним страхом і роздратуванням… але роздратування в її почуттях було більше. Не можна було виключати — звичайно ж, не можна, — що Аменда вирішила відтяти собі вухо у стилі Ван-Ґоґа або перерізати горло замість робити порізи на руках і стегнах, але щодо цього Лізі мала сумнів. Адже протягом усього свого життя Дарла була сестрою, завжди готовою зателефонувати через три хвилини зі словами я щойно згадала або я забула тобі сказати.

— Що там у тебе, Дарло?

На хвилину або дві запала мовчанка, а тоді чоловічий голос — він видався їй знайомим — запитав:

— Місіс Лендон?

Тепер настала черга Лізі зробити паузу, поки вона переглядала подумки список чоловічих імен. У цей період її життя він був у неї досить коротким. Дивовижно, як смерть чоловіка скорочує кількість твоїх знайомих. Це були: Джекоб Монтано, їхній адвокат у Портленді; Артур Вільямс, їхній бухгалтер у Нью-Йорку, який не витратить і долара, поки орел на банкноті не попросить пощади або не помре від задухи; Дік Вільямс — ніякий не родич Артурові — будівельний підрядник із Брайтону, який перебудував горище над сараєм у кабінет Скота й переобладнав другий поверх їхнього будинку, перетворивши раніше темні приміщення на залиті сонячним світлом кімнати; Смайлі Фландерс, сантехнік із Мотона, який знає безліч анекдотів, і брудних, і цілком пристойних; Чарлі Гедонфілд, агент Скота, який час від часу заходив сюди у справах (іноземні права та антології коротких оповідань здебільшого); і ще кілька друзів Скота, котрі зберігали з нею зв’язок. Але жоден із тих чоловіків не зателефонував би на цей номер, безперечно, навіть якби він був у нього записаний. У всякому разі жодне з цих імен не асоціювалося в неї з голосом, який вона впізнала (чи їй лише здалося, що впізнала) по телефону. Але ж, хай йому чорт…

— Місус Лендон?

— Хто це? — запитала вона.

— Моє ім’я не має значення, місіс, — відказав голос, і перед Лізі несподівано постав яскравий образ Ґерда Аллена Коула, чиї губи ворушилися ніби в молитві. Лише в його поетичній руці з довгими пальцями не було пістолета. Господи, не допусти, щоб цей теж був одним із них, — подумала вона. — Не допусти, щоб це був іще один Білявчик. Але тут вона помітила, що срібна лопата знову у неї в руках — вона бездумно вхопилася за її дерев’яне держално, коли брала телефонну слухавку, — і це здалося їй провістям того, що він був ним, він був.