Історія Лізі

(мовчи про це)

(не буду)

від того, що сталося зі Скотом 1996 року, та однаково було збіса страшно. Щоразу цьому станові передували напади збудження — збудження того виду, яке опановувало Менду в кабінеті Скота, дійшла висновку Лізі, — потім істерія, потім короткі спазми самокалічення. Під час одного з них Менда явно намагалася вирізати свій пуп. Після цієї спроби у неї залишився жахливий шрам навколо пупа. Одного разу Лізі заговорила з нею про можливість косметичного хірургічного втручання, не знаючи, чи буде воно можливим, але пообіцявши сестрі, що вона, Лізі, заплатила б, якби Аменда захотіла дослідити таку можливість. Аменда відхилила іі пропозицію, гучно зареготавши.

— Мені подобається це кільце, — сказала вона. — Можливо, коли мені знову захочеться щось у себе вирізати, я погляну на нього й зупинюся.

Можливо, схоже, було в неї найуживанішим словом.

— Наскільки це погано, Дарлі? Справді дуже?

— Лізі… ти…

Лізі з тривогою усвідомила (і якісь внутрішні частини опустилися ще нижче), що її старша сестра ледве стримує сльози.

— Дарло! Зроби глибокий вдих і все мені розкажи.

— Зі мною все гаразд… Просто я пережила довгий день.

— Коли Мет повертається з Монреаля?

— Через два тижні. Ти навіть не думай просити мене, щоб я зателефонувала йому. Він заробляє гроші на нашу поїздку на Сент-Барт[12] наступної зими і турбувати його не можна. Ми впораємося й самі.

— Ти певна?

— Абсолютно.

— Тоді розкажи мені, з чим нам треба буде впоратися.

— Гаразд. Слухай. — Лізі почула, як Дарла набирає повні груди повітря. — Порізи на її руках вище ліктів були неглибокими. Досить було забинтувати їх. Порізи на стегнах були глибшими, там залишаться шрами, проте вони затяглися, Богу дякувати. Артеріальної кровотечі не було. Ти мене чуєш, Лізі?

— І що далі? Не затримуйся, викладай усе.

Вона мало не сказала: «Пручайся, Дарло», але це навряд чи щось би означало для її старшої сестри. Вона не знала, що там Дарла має сказати ще, але не сумнівалася, що йдеться про щось украй прикре. Вона зрозуміла це з голосу Дарли, який лунав під вухами та у вухах Лізі від самої колиски. Вона спробувала зібратися з духом, щоб спокійно зустріти будь-яку новину. Вона прихилилася спиною до письмового столу, підняла погляд… і свята Богородиця була на місці, у своєму кутку, недбало прихилена до іншого стосу ящиків із-під напоїв (на кожному з яких був напис: СКОТ! РАННІ РОКИ!). У кутку, там, де північна стіна зустрічалася зі східною, Лізі побачила срібну лопату з Нешвіла, велику, як казна-що. Можна було тільки дивом дивуватися, як вона не помітила її, коли увійшла, безперечно, вона її помітила б, якби так не поспішала схопити слухавку, поки не задзвенить п’ятий дзвінок. Зі свого місця вона могла прочитати напис на срібній лопаті: УРОЧИСТА ЦЕРЕМОНІЯ ЗАКЛАДИН БІБЛІОТЕКИ ШИПМЕНА. Вона майже чула, як спечений на південному сонці паскудник каже її чоловікові, що Тоней напише про сьогоднішню церемонію для університетського щорічника і чи він не хотів би одержати примірник цього видання. А Скот відповідає…

— Лізі, ти мене слухаєш? — уперше в голосі Дарли зазвучала стурбованість, і Лізі поквапно повернулася в теперішній час. Немає нічого дивного в тому, що Дарла стурбована. Канті поїхала в Бостон на тиждень або й більше, де мандрувала по крамницях, а її чоловік був геть заклопотаний своїм бізнесом з оптового продажу автомобілів — він скупляв автомобілі з програмним управлінням, аукціонні автомобілі та автомобілі, що здавалися в оренду в таких місцях, як Молден і Лін, Лін — Місто Гріха. Тим часом Дарлин Мет був у Канаді, де заробляв гроші на їхню майбутню відпустку, читаючи лекції про міграційні моделі деяких північноамериканських індіанських племен. Ця діяльність, як розповіла одного разу Дарла Лізі, була надзвичайно прибутковою. Але в даній ситуації гроші їм не допоможуть. Цю проблему тепер доведеться залагоджувати тільки їм двом. Двом сестрам. — Лізі, ти мене чула? Чи ти ще там?

— Я тут, — сказала Лізі. — Я лише втратила тебе на кілька секунд, ти вибач. Можливо, справа в телефоні — ним дуже давно ніхто не користувався. Він унизу, в сараї. Там, де я збиралася обладнати собі кабінет, коли Скот був ще живий.

— Так-так. Звичайно. — Дарла здавалася цілковито містифікованою. «Вона не має найменшого паскудного уявлення, про що я їй кажу», — подумала Лізі. — Тепер ти мене чуєш?

— Чую так, ніби ти дзвониш у дзвін і десь зовсім поруч.

Говорячи, Лізі дивилася на срібну лопату. Думаючи про Ґерда Аллена Коула. Думаючи: «Я покінчила з цим передзвоном для лілей».

Дарла глибоко втягла у груди повітря. Лізі почула цей вдих, їй здалося, ніби вітер просвистів уздовж телефонної лінії.

— Вона не зізналася, але думаю, вона… як тобі сказати… думаю, цього разу вона пила свою власну кров, Лізі, її губи й підборіддя були в крові, коли я сюди прийшла, але порізів у роті не було. Вона мала такий вигляд, який ми мали тоді, коли наша добра матінка давала нам погратися одним зі своїх тюбиків губної помади.

Але в уяві Лізі сяйнули не ті давні дні їхніх перевдягань та фарбувань, коли вони також полюбляли дибуляти в черевиках із високими підборами своєї любої матінки, а гарячий полудень у Нешвілі, тремтяче тіло Скота на гудроні паркувального майданчика, його губи зафарбовані яскравою, як цукерка, кров’ю. Ніхто не любить дивитися на клоуна посеред білого дня.

Послухай, моя маленька Лізі. Я покажу тобі, який він подає голос, коли розглядається навкруги.

Але в кутку блищала срібна лопата… чи вона має зубчики? Їй здавалося, що так. А чи засумнівалася вона коли-небудь, що встигне… чи коли-небудь прокидалася в темряві, переконана в тому, що запізнилася на секунду й навіки втратила наступні роки свого шлюбного життя?..

— Лізі, ти приїдеш? Коли вона повертається до тями, то запитує про тебе.

Дзвони тривоги знову забамкали в голові Лізі.

— Що ти маєш на увазі, коли кажеш, вона повертається до тями? Ти ж наче сказала, з нею все гаразд?

— Авжеж, гаразд… Я думаю, з нею все гаразд. — Пауза. — Вона запитала про тебе й попросила чаю. Я приготувала їй чай, і вона випила трохи. Правильно я зробила, як ти гадаєш?

— Атож, — сказала Лізі. — Дарлі, ти знаєш, з чого це спричинилося?

— Звичайно. Про це говорить усе місто, хоч сама я нічого не знала, поки місіс Джонс не сказала мені по телефону.

— І в чому ж річ? — запитала Лізі, вже здогадуючись, якою буде відповідь.

— Чарлі Коріво знову повернувся до міста, — повідомила Дарла. І, стишивши голос, додала: — Старий і добрий Зелений Біб. Улюблений народний банкір. Він привіз із собою дівчину. Красунька із французької поштівки, родом із Сент-Джон Велі.

Вона вимовила назву цього міста з притаманним для штату Мен акцентом, і вона прозвучала в неї розмазано лірично, на зразок Сен-Жан.

Лізі стояла, дивлячись на срібну лопату, й чекала подальшого повідомлення, про яке їй теж неважко було здогадатися.

— Вони одружені, Лізі, — сказала Дарла, й по телефону до неї долинуло якесь приглушене булькання, яке Лізі здалося спочатку здушеними риданнями. Але за мить вона зрозуміла, що сестра намагалася засміятись так, щоб Аменда її не почула, Аменда, яка була невідь-де в домі.

— Я приїду так швидко, як тільки зможу, — пообіцяла вона. — Ти мене чуєш, Дарло?

Ніякої відповіді, й лише ті ж таки здушені звуки — буль, буль, буль, так вони звучали по телефону.

— Якщо вона почує, що ти смієшся, то застосує свого ножа проти тебе.

Після цієї репліки звуки здушеного сміху затихли. Лізі почула, як Дарла зробила глибокий заспокійливий вдих.

— Її психіатра тепер тут немає, ти знаєш? — озвалася нарешті Дарла. — Жінки на прізвище Вітлоу. Тієї, яка носила намисто. Вона переїхала жити до Аляски, наскільки мені відомо.

Лізі думала, що та переїхала до Монтани, але це навряд чи мало якесь значення.

12

Острів у Карибському морі.