Історія Лізі

Лізі нахиляється нижче над Скотом. Його гаряче тіло жахає її й наповнює таким глибоким жалем, якого вона раніше не могла собі навіть уявити. Але він тремтить у цій спеці так, ніби йому дуже холодно. Незграбно, застосовуючи лише одну руку, вона скидає з себе жакет.

— Так, тебе поранено. Тож спробуй лежати спокійно й не намагайся…

— Мені так гаряче, — каже він і починає тремтіти ще дужче. А що буде далі — конвульсії? Його карі очі втуплюються в її сині. Кров витікає з кутика його рота. Вона відчуває її запах. Навіть комір його сорочки вже просяк кров’ю. Його лікувальний чай тут йому не допоможе, — думає вона, майже не усвідомлюючи собі, що вона думає. — Цього разу надто багато крові. Збіса багато. — Мені так гаряче, Лізі, будь ласка, дай мені льоду.

— Я тобі його дам, — каже вона й підкладає жакет йому під голову. — Я дам тобі льоду, Скоте.

«Слава Богу, на ньому спортивний піджак», — думає вона, й зненацька їй приходить у голову одна думка. Вона хапає скоцюрблену, заплакану дівчину за руку.

— Як тебе звуть?

Дівчина дивиться на неї такими очима, ніби бачить перед собою божевільну, проте на запитання відповідає:

— Ліза Лемке.

Ще одна Ліза, який малий наш світ, — думає Лізі, проте вголос нічого не каже. Вона каже зовсім інше:

— Мого чоловіка підстрелили, Лізі. Чи не могла б ти побігти до… — Вона не може згадати, як називається будівля, пам’ятає тільки її призначення. — Побігти до англійського факультету й викликати «швидку допомогу»? Набери номер 911…

— Це ви, мем? Місіс Лендон? — До неї підходить коп зі служби безпеки кампусу, зі своєю бляхою — великою-великою пихатою діркою на людині, — проштовхуючись крізь натовп переважно за допомогою своїх мускулистих рук. Він присідає навпочіпки поруч із нею, і його коліна тріщать. Гучніше, аніж постріл із пістолета Білявчика, думає Лізі. Він тримає в одній руці переносну рацію. Він говорить повільно, ретельно вимовляючи кожне слово, ніби звертається до засмученої дитини. — Я зателефонував до кампусного лазарету, місіс Лендон. Вони висилають карету «швидкої допомоги», яка відвезе вашого чоловіка до Нешвілського меморіального шпиталю. Ви мене зрозуміли?

Вона зрозуміла, і її вдячність (коп повернув їм більше, аніж долар, з тієї суми, яку він їм заборгував) майже така сама глибока, як і жалість, що її вона відчуває до свого чоловіка, котрий лежить на розпеченому гудроні і тремтить, як наполоханий собака. Вона киває головою й уперше ронить сльозу, яких вона проллє ще багато, перш ніж перевезе свого чоловіка до їхнього рідного штату Мен — і не одним із рейсів авіакомпанії «Дельта», а на приватному літаку і з приватною санітаркою на борту, а ще одна карета «швидкої допомоги» та ще одна приватна санітарка чекатимуть їх на терміналі цивільної авіації Портлендського аеропорту. Вона знову обертається до дівчини на прізвище Лемке і каже:

— Він весь горить — ти не роздобудеш десь льоду, люба? Ти маєш якесь уявлення про те, де зараз можна знайти лід? Де завгодно, аби він тільки там був?

Вона каже це без особливої надії, а тому дуже дивується, коли Ліза Лемке, не задумуючись, киває головою.

— Авжеж, он там закусочна, і вони мають машину для виробництва кока-коли.

Дівчина показує рукою в напрямку Нелсон-Холу, якого Лізі не може бачити. Усе, що вона бачить, — це ліс голих ніг, деякі з них волохаті, деякі гладенькі, деякі засмаглі, а деякі обпечені сонцем. Вона усвідомлює, що вони цілком оточені, що вона сидить біля пораненого чоловіка в такій собі порожнині, схожій за формою на велику вітамінну пігулку або капсулу, й починає відчувати страх перед цією юрбою. Чи існує слово для подібної агорафобії? Скот, певно, знає.

— Якщо ти зможеш роздобути трохи льоду, будь ласка, роздобудь, — каже Лізі. — І поквапся. — Вона обертається до працівника служби безпеки кампусу, який намагається намацати пульс Скота, річ абсолютно марна, як на думку Лізі. Зараз треба думати про те, як йому допомогти, а не про те, мертвий він чи живий. — Ви можете примусити їх відійти назад? — просить вона. Майже благає. — Тут так гаряче, і…

Не встигає вона договорити, як він підхоплюється на ноги, наче іван-покиван зі своєї коробки, й кричить гучним голосом:

— Відійдіть назад! Відійдіть назад і пропустіть цю дівчину! Дайте йому змогу дихати, люди, ви мене зрозуміли?

Натовп відступає назад… дуже неохоче, як здається Лізі. Вони не хочуть пропустити повз увагу жодну краплю крові, яку він втрачає, так їй здається.

Гаряче повітря підіймається від розігрітого гудрону. Вона мала слабку надію, що до цього можна звикнути, як ми звикаємо до гарячого душу, але так не відбувається. Вона дослухається, чи не виє десь поблизу сирена карети «швидкої допомоги», але не чує нічого. Потім щось чує. Вона чує, як Скот кличе ії на ім’я. Як він прокаркав її ім’я. Водночас він хапається за край її просякнутого потом топа (півкулі її бюстгальтера тепер стримлять під шовковою тканиною, тверді, як розпухле татуювання). Вона дивиться вниз і бачить таке, що їй зовсім не до вподоби. Скот усміхається. Кров забарвила йому губи в колір яскравої цукерки, згори вниз, від кутика до кутика, і його усмішка тепер схожа на посмішку клоуна. Ніхто не любить дивитися на клоуна опівночі, — думає вона й дивується, звідки це до неї прийшло. І лише в якусь мить із тих, що їх вона переживе протягом наступної довгої й здебільшого безсонної ночі, дослухаючись до симфонії собачого гавкоту — а здавалося, кожен собака в Нешвілі гавкає на гарячий серпневий місяць, — вона пригадає, що це афоризм із третього роману Скота, єдиного, якого терпіти не могли ані вона, ані критики, єдиного, який зробив їх багатими. «Порожні демони».

Скот і далі тягне її синій шовковий топ, його очі досі гарячково блищать у почорнілих очницях. Він хоче щось сказати, й вона — їй доводиться присилувати себе до цього — нахиляється, щоб розчути його слова. Він удихає за один раз дуже мало повітря, такими собі судомними напіввдихами. Це шумний і моторошний процес. Запах крові стає дедалі сильнішим. Бридкий, мінеральний запах.

Це смерть. Це запах смерті.

Ніби погоджуючись із нею, Скот каже:

— Він дуже близько, моя люба. Я не можу бачити його, але… — Ще один довгий, скрипучий вдих. — …чую, як він їсть. І хрюкає. — І він посміхається своєю кривавою посмішкою клоуна, коли це каже.

— Скоте, я не розумію, про кого ти говориш…

Рука, яка вчепилася в її топ, ще зберегла в собі досить сили. Вона щипає її за бік і щипає жорстоко — коли вона скине топ набагато пізніше в кімнаті мотелю, вона побачить синець, справжній синець, одержаний від коханого.

— Ти… — Скрипучий вдих… — …знаєш…

Ще один скрипучий вдих, глибший. І він досі посміхається, так, ніби вони поділяють якусь жахливу таємницю. Темно-червону таємницю, кольору синця. Кольору певних квітів, які ростуть на схилах

(мовчи, Лізі, мовчи)

так, на схилах одного пагорба.

— Ти… знаєш… а тому… не ображай моє… знання. — Ще один свистячий скрипучий вдих. — Або твоє власне.

І вона думає, що й справді дещо про це знає. Довгий хлопець, так він його називає. Істота з нескінченним строкатим боком. Якось вона хотіла подивитися слово «строкатий» у словнику, але забула — спроможність забувати була вмінням, яке вона мала всі підстави вигострити протягом тих років, коли вони зі Скотом жили разом. Але вона знає, про що він каже, авжеж, знає.

Він випускає її топ чи, може, втрачає силу, щоб за нього триматися. Лізі трохи відхиляється від нього, але не далеко. Його очі дивляться на неї з глибоких очниць, які все більше чорніють. Вони такі самі блискучі, як і раніш, але вона бачить, що вони також наповнені жахом і (саме це лякає її найбільше) якоюсь злою, непоясненною іронією. Промовляючи так само тихо, — можливо, для того, щоб тільки вона його чула, а може, він просто неспроможний говорити гучніше, — Скот каже:

— Слухай, моя маленька Лізі. Я покажу, які звуки з нього вихоплюються, коли він шукає когось поглядом.