Історія Лізі

І тепер — ще повільно, ще в часі-Лізі — починають збиратися докупи елементи фотографії Стівена Квінсленда, яка здобула приз.

Капітан С. Гефернан побачив, що відбувається, лише на секунду чи дві пізніше, ніж Лізі, але йому довелося також давати раду проблемі з роззявою, що стояв на його дорозі, — то був гладкий здоровило, з прищавим обличчям, у мішкуватих бермудських шортах та в тенісці, на якій усміхалося обличчя Скота. Капітан Гефернан відтручує цього молодого здоровила вбік одним могутнім поштовхом мускулистого плеча.

На ту мить Білявчик уже впав на землю (й випав із рамки майбутньої фотографії) із виразом приголомшеного подиву в одному оці, тоді як із другого струменіла кров. Кров лилася також із дірки, що в якомусь майбутньому, можливо, знову служитиме йому ротом. Гефернан навіть краєм ока не побачив, хто ж насправді завдав удару.

Роджер Драпаел, можливо, пригадавши, що він призначений церемоніймейстером сьогоднішнього дійства і йому треба виконувати саме цю роль, а не роль великого старого кроля, обертається до Еддінґтона, свого протеже, та до Лендона, почесного гостя, який завдав усім стільки клопоту, саме вчасно, щоб зайняти своє місце витріщеного, дещо змазаного обличчя на задньому тлі майбутнього фото.

Тим часом Скот Лендон у шоковому стані виходить із рамки майбутньої фотографії, яка здобуде приз. Він іде так, ніби й не помічає спеки, прямо до паркувального майданчика та Нелсон-Холу, що розташований за ним і є домом для англійського факультету, а тому обладнаний милосердною системою кондиціонованого повітря. Він іде напрочуд легко, принаймні на самому початку свого переходу, й велика частина натовпу суне за ним, причому більшість нічого не знає про те, що сталося. Лізі водночас розлючена, але й не здивована. Зрештою, хіба багато людей бачили Білявчика з тим ідіотським маленьким пістолетом у руці? Хіба багато людей зрозуміли, що звуки роздертого паперу були насправді пострілами? Дірка в піджаку Скота могла здатися брудною плямою, яку він посадив собі туди, коли копав землю, а кров, якою просякла його сорочка, була ще невидима для зовнішнього світу Він дихає тепер із дивним свистом, але чи багато людей із натовпу це чують? Ні, це на неї вони дивляться тепер — декотрі з них принаймні — божевільну дамочку, що непоясненно вискочила з юрби й зацідила в обличчя якомусь бідоласі церемоніальною срібною лопатою. Багато з них навіть усміхаються, ніби вірять, що це було тільки частиною шоу, організованого для того, щоб їх розважити, такою собі гастрольною виставою за участю Скота Лендона. Але до дідька їх, до дідька Драпаела, до дідька й забарного та низькооплачуваного копа зі служби охорони кампусу з його бляхою, схожою на велику-велику пихату дірку на людині. Усе, що її тепер турбує, це Скот. Вона відкидає — не зовсім сліпо — срібну лопату праворуч від себе, й Еддінґтон, майбутній літописець їхнього вояжу, ловить її в повітрі. Він просто не міг цього не зробити, бо інакше вона влучила б йому в ніс. Потім у цьому ж таки жахливому вповільненому часі-Лізі кидається навздогін за своїм чоловіком, чия жвавість швидко випаровується, коли він підходить до розпеченого, як у печі, повітря над паркувальним майданчиком. Позад неї Тоні Еддінґтон витріщився на срібну лопату так, ніби в його руках артилерійський снаряд, детектор радіації або заповіт якогось великого вимерлого народу, й саме до нього підходить капітан С. Гефернан зі своїм помилковим припущенням, хто був героєм сьогоднішнього дня. Лізі нічого не знає про цю частину подій і нічого про неї не знатиме доти, доки не побачить фотографію Квінсленда через вісімнадцять років, але їй було б до цього байдужісінько, навіть якби вона знала; уся її увага зосередилася на чоловікові, який уже впав на коліна та на руки на паркувальному майданчику. Вона намагається відкинути час-Лізі, побігти швидше. І саме цієї миті Квінсленд робить свою фотографію, спіймавши в кадр лише половину черевика, який буде видно в далекому правому куточку його рамки і на який він не зверне увагу ані тоді, ані будь-коли.

6

Володар Пуліцерівської премії, enfant terrible,[7] який опублікував свій перший роман у юному віці двадцяти двох років, лежить на землі. Скот Лендон опинився в нокдауні, як то кажуть.

Лізі робить над собою надзвичайне зусилля, щоб розірвати клейке павутиння божевільно уповільненого часу, яке її обплутало. Вона мусить визволитися від нього, бо якщо вона не добіжить до Скота, перш ніж юрба оточить її й відтрутить її від нього, то вони, дуже ймовірно, можуть убити його своєю стурбованістю. Своєю смертельно небезпечною любов’ю.

— Йооогооо пооораненооо! — вигукує хтось.

Вона кричить на себе у власній голові

(біжи туди, біжи туди — і негайно)

і це нарешті допомагає. Клейке павутиння, яке обплутувало їй руки й ноги, зненацька її відпускає. Несподівано для себе вона проривається вперед. Світ перетворюється для неї на гомін, спеку, піт та тіла, які штовхають її з усіх боків. Вона благословляє його швидку реальність і навіть примудряється вхопитися лівою рукою за ліву половинку своєї задниці й потягти за труси, висмикнувши їх із розколини між своїми проклятущими сідницями, тож принаймні одну прикрість із тих, які навалилися на неї в цей невдалий і зламаний день, їй пощастило усунути.

Студентка в топі з вільно зав’язаними на плечах бретельками загрожує заблокувати її дедалі вужчий прохід до Скота, але вона пірнає їй під руку й зачіпається об гарячий топ. Вона усвідомить, що коліна в неї розбиті й подряпані, лише значно згодом — уже в лікарні, де співчутлива медсестра помітить їх і змастить бальзамом, таким прохолодним і приємним, що Лізі аж скрикне від задоволення. Але це станеться згодом. А тепер їй здається, що вона і лише один Скот перебувають на самому краю цього гарячого паркувального майданчика, цієї жахливої чорно-жовтої підлоги, схожої на підлогу в танцювальній залі, яка, певно, нагрілася до температури щонайменше сто тридцять градусів,[8] а може, й до ста п’ятдесятьох.[9]

Її уява малює картину, на якій підсмажується яйце на материній чорній чавунній сковороді, але Лізі відкидає цей образ геть.

Скот дивиться на неї.

Він дивиться вгору, й тепер його обличчя восково-бліде, й на ньому виділяються лише темні плями, що утворилися під його карими очима, та досить широка цівка крові, яка потекла з правого кутика рота й уже досягла підборіддя.

— Лізі! — Голос його звучить тонко й хрипко, як у камері, де штучно відтворюються умови великих висот. — Невже той хлопець справді вистрелив у мене?

— Ти ліпше не розмовляй.

Вона кладе долоню йому на груди. Його сорочка, о святий Боже, просякнута кров’ю, і вона чує, як під нею калатає серце, дуже швидко й дуже слабенько; це серцебиття не людської істоти, а, радше, серцебиття пташки. «Пульс, як у голуба», — думає вона, і в цю мить дівчина з бретельками, зав’язаними на плечах, падає зверху на неї. Вона впала б на Скота, але Лізі інстинктивно закриває його, приймаючи удар усієї ваги тіла дівчини («Ой! Кретин! Ідіот!» — кричить захоплена зненацька дівчина) на свою спину; ця вага придавила її лиш на секунду, після чого вона побачила, як дівчина викинула вперед руки, щоб пом’якшити падіння — о божественні рефлекси юних, думає вона так, ніби сама вона вже стара, а не молода тридцятидворічна жінка, — і їй це вдалося, але одразу по тому вона заголосила: «Ой, ой, ой!», коли асфальт роздряпав їй шкіру.

— Лізі, — шепоче Скот, і, о Боже, як скрипить його дихання, коли він утягує його в себе, як вітер, що втягується в димохід.

— Хто мене штовхнув? — запитує дівчина з бретельками на плечах.

Вона сидить навкарачки, волосся з розсмиканого кінського хвоста затуляє їй очі, й вона плаче від шоку, болю та розгубленості.

7

Жахлива дитина (фр.). Так кажуть про людей, які в дуже молодому віці відзначаються якимись особливими здібностями.

8

54 °C.

9

66 °C.