Страница 97 из 213
Аж от коли в нашій залі настала цілковита, абсолютна тиша. Ми змовкли й закам'яніли. Член партії! Вахмістр! Автор «Трехсотлетия дома Романовых», організатор позашкільного догляду за гімназистами, той, що вилучив у нас антивоєнну прокламацію! Той, що наказував нам зняти червоні бантики третього березня! Що за чорт?!
— Провокація! — раптом гукнув Піркес ззаду.
— Піррркес!!! — зойкнув Аркадій Петрович, загиливши долонею об кафедру і аж підскочивши на місці. — Як ви смієте говорити це представникові революційного комітету? Я вас зоставлю без… Тобто це контрреволюція, господа!
Ми розійшлися зовсім тихо і не співаючи «Марсельєзи».
ПІД ДВОМА ПРАПОРАМИ
Дванадцятого березня старого стилю в нашому місті було свято повалення самодержавства. Була призначена всенародна демонстрація, загальноміський мітинг і парад. В параді, крім батальйону георгіївських кавалерів, авіаційного парку, зведеного полку слабосильних команд видужуючих і тилових поповнень, які трапилися на цей час у місті, мали взяти участь і ми — дев'яносто шоста етапна рота гімназистів.
З восьмої години ранку ми були вже в роті. Прийдешні події надто хвилювали нас. Демонстрація — перша в нашому, та хіба ж тільки в нашому, житті демонстрація і — парад! Ми маємо пройти через місто церемоніальним маршем. Ми!
Ми з'явилися до роти в старанно наглянсованих чоботях, шинелі забрані під ремені, на лакованих поясах з великими нікельованими гімназичними застібками — солдатські патронники. Ми накинулися на наші японські карабінки з клоччям, олеонафтом і тертою цеглою. Наші гвинтівки повинні були блищати, як золото і срібло. Ми повинні були «показать»! В кутку стояв уже прибитий до щойно зрубаного молодого грабка наш новий червоний гімназичний стяг — віднині наш прекрасний революційний прапор. Ми мали освятити його на сьогоднішньому всенародному святі повсталого народу.
«Свет и свобода прежде всего» — цвіли на нансуковому полотнищі літери з церковного позументу.
Останніми — вже дещо припізнившись — прибігли захекані Репетюк, Теменко і восьмикласник Теплицький. Теменко ніс довге держално з прапором, замотаним у рогожу. Притримуючи свою фельдфебельську шаблю, Репетюк скочив на купу старих матраців, що служили нам замість німецьких животів під час вправ з багнетами.
— Панове! — гукнув він голосно і підвищено.
Ми негайно ж обступили його. Нас привернув не тільки дзвінкий ораторський вигук, а й інше! Репетюк гукав не по-російському, як звичайно, а по-українському.
— Панове товариство! Ненависний царат повалено. У Києві утворено національну раду[274], що порядкуватиме долею українського народу! Слава ж нашій національній українській раді, панове товариство!
— Слава! — охоче підтримали його. — Слава! — Була ще особлива приємність — вигукувати це нове «слава» замість звичного вже «ура». Це нагадувало Запорозьку Січ і картину Рєпіна[275].
Репетюк вихопив з рук Теменка держално з прапором і почав здирати з нього рогожу.
— Так от, панове! Ми підемо на парад під цим національним прапором.
Рештки обідраної рогожі спали, Репетюк підніс держално догори й крутнув ним кілька разів. Довгий двоколірний — жовто-блакитний — стяг мляво розкрутився з держална.
«Хай живе вільна Україна!» — було вишито на ньому червоним гарусом..
— Слава! — закричали Теменко й Теплицький.
З ініціативи Каплуна вирішено було нести обидва прапори попереду роти поруч. Червоний поніс Столяров. Жовто-блакитний — Теменко.
Ми вистроїлися. Червоні бинди оперізували наші кашкети, червоні міліцейські пов'язки були на лівих рукавах, червоні стрічки звисали з багнетів. Репетюк дав ногу, два прапори здригнулись попереду, і ми рушили до міста.
День був прекрасний, сонячний. Небо було синє і чисте. Снігу вже зовсім не було. Зате скільки було грязюки! Наші наглянсовані чоботи моментально вкрилися грязюкою до половини. Ми давали ногу захоплено, і фонтани бризок злітали з-під наших підошов навкруги. І ми були дорослі. Ми марширували простісінько в наше життя. Піркес завжди мріяв бути скрипачем. Зілов — інженером шляхів. Макарова віддавня мрія — закінчити Сорбонну[276]. Потапчук волів би бути агрономом. Кашин — авіатором або моряком. Потаємним прагненням Пантелеймона Вахлакова було зробитися лікарем жіночих хвороб. Хрисанф Сербин був приховано й несміливо закоханий у прекрасний і печальний образ Чайльд Гарольда…[277] Два прапори тріпотіли і звивалися попереду наших струнких рядів. Нас вітали, нам махали хустками, нам кричали «ура!» і «слава!». Немовбито саме ми й зробили всеросійську революцію. Так к чорту ж скрипалів, Сорбонну, агрономію і Чайльд-Гарольда! Ми хотіли бути тільки революціонерами! Який жаль, що революцію вже, власне, зроблено. Вже не треба ні перестукуватися в камерах централів, ні ходити сибірським етапом, ні співати: «Эй, баргузин, пошевеливай вал…»[278]
Густий гомін, хвилясте море голів з рясними сплесками стягів, прапорів і транспарантів ударили на нас, коли ми нарешті стали на горбі, де Нова вулиця широким гирлом своїм вливалася в Ярмарковий майдан. Величезний майдан був повнісінький народу. Посередині вже вистроювалося каре військових частин. І враз ми побачили, що сплески прапорів і тут були не однакові. В загальній масі червоного різкою плямою вирізнялася невеличка група прапорів жовто-блакитних і ще менша чорних.
— Що то за чорні корогви? — стиха поцікавився Туровський. — Це траур?
— Це анархісти, — відповів йому Макар.
Анархісти! Виявляється, в нашому місті були свої власні анархісти! Хто б міг таке подумати! Про анархістів нам навіть читати не доводилося. Про них траплялося чувати лише переповідки, та й то пошепки і з оглядкою. Одчайдушні урвиголови. Істоти надзвичайні, надлюдські, надприродні. Зневажливі очі, погляд зухвалий. Чорні сомбреро, чорні плащі, чорні косоворотки. Револьвери, бомби і півмаски. Аж завмирало серце…
Раптом, пробившися крізь юрбу, до нас наблизилося кілька чоловіка. Попереду йшов солдат з петличками іскровика. Через високу папаху звисала у нього широка жовто-блакитна стрічка.
— Слава українському прапорові! — гукнув він назустріч нам. Підійшовши ближче, він поінформував: — Ми до вас, громадяни гімназисти, депутацією. Всі українські демонстрації і частини збираються разом, окремо. Отож просимо, значить, і вас до гурту! — піп кинув рукою туди, де скупчилося десятків зо два жовто-блакитних стягів.
— Струнко! подав команду Репетюк, ладнаючись повести роту в указаному напрямі. Але команда його не досягла наших рядів, і самі ряди наші враз розламалися й розсипалися.
Рясні вигуки сплеснули назустріч команді:
— Дозвольте!.. Куди? На якій підставі?.. Я не хочу! Од-ставить!.. Що за чорт?!
Вітька Воропаєв голосно зареготав. Кульчицький заіржав. Репетюка кинуло в жар, і пенсне заплигало на його носі.
З рядів, взявши гвинтівку до ноги, вийшов Каплун.
— Товаришу! — звернувся він до іскровика з жовто-блакитною стрічкою. — Я гадаю, ми мусимо пройти просто до військових частин. Ми не цивільна демонстрація, а рота воєнізованих.
— Отож! — гукнув хтось із депутації. — Україна повинна мати свою «самостійну» армію.
Наші ряди розпалися зовсім. Ми оточили депутацію. Нас оточила юрба демонстранті». Всі засперечалися.
— Я сам руський! — кип'ятився Кашин. — Якого чорта я піду туди? Це ідіотизм!
— Ти сам ідіот! — образився Туровський. — І ти зовсім не руський. Ти просто несвідомий. З діда-прадіда ти живеш на Україні…
— Аз бабки-прабабки ми старовіри. Йолоп!
— Ми підемо під червоним прапором! — виступив Зілов. — Під тим прапором, під яким петроградські робітники зняли повстання.
274
У Києві утворено національну раду… — тобто Центральну раду — контрреволюційну націоналістичну організацію на Україні, яка була створена в березні 1917 р. в Києві під головуванням М. С. Грушевського.
275
Це нагадувало Запорозьку Січ і картину Рєпіна. — Йдеться про картину Іллі Юхимовича Рєпіна (1844–1930) «Запорожці пишуть листа турецькому султану» (1878–1891).
276
Сорбонна — поширена з XVII ст. назва Паризького університету.
277
… печальний образ Чайльд Гарольда… — героя поеми «Паломництво Чайльд Гарольда» (1812–1818) Дж. Байрона, в якій він створив образ розчарованого індивідуаліста-бунтаря.
278
«Эй, баргузин, пошевеливай вал…» — слова з російської пісні «Байкал», яка на початку 60-х років XIX ст. виникла серед арештантів.