Страница 96 из 213
І от сьомого ми нарешті рушили до гімназії на наше всегімназичне «віче».
З третього березня ми в гімназії не були. Просто з фасаду, з-над парадного ходу, ще здалеку, нас привітав довгий червоний стяг, розшитий срібними позументами:
Свет и свобода прежде всего!
Цей напис не де-небудь, а на гімназії, на мурах нашої альма-матер. Серця паші затремтіли. Ми рушили через парадний хід.
В роздягальні, над дверима до коридорів, був розпластаний другий, червоно-срібний, плакат:
Где трудно дышится,
Где голод слышится, —
Будь первым там!
Ми вийшли до коридора. На всю стіну зали, що правила нам і за рекреаційну, розстилався величезний, гаптований золотом по червоному, транспарант:
Мы дружно служим в вечном храме
Свободы, правды, красота —
Затем, чтоб гордыми орлами
Слепые сделались кроты!
Нам перейняло дихання, і ми переступили поріг нашого класу. Над кафедрою — перед очима цілого класу — висіла широка червона стрічка з написом:
Ми впізнали Аркадія Петровича. Це постарався він. Вибраний учора до тимчасового виконавчого комітету, він дістав у ньому портфель нагляду за справами освітніми. Негайно він роздобув сорок метрів червоного нансуку і двісті метрів шовкового позументу. Варвара Власівна організувала гімназисток, і за ніч всі чотири лозунги були готові.
Ми привітали Аркадія Петровича теплим, вдячним «ура!». Вигук «ура!» зробився за ці дні найбільш поширеним висловом нашої мови.
Порядок денний перших в історії гімназії гімназичних зборів був такий:
1. Вибори тимчасового гімназичного учнівського комітету.
2. Вигнання інспектора класів, Юрія Семеновича Богуславського, прозваного Вахмістром.
На кафедру зійшов восьмикласник Каплун.
— Товариші! — сказав він. — Збори революційних гімназистів нашої гімназії будемо вважати за відкриті. Для ведення зборів від імені восьмого класу пропоную президію…
Ми вже не кричали «ура!». Сил більше вже не було. Криком «ура!» вже несила було висловити той захват, який ми почували. Свобода — це було прекрасно! Зараз ми виберемо президію, потім ми будемо урочисто засідати. Як цілком дорослі. Та де там — дорослі? Адже тиждень тому і дорослим таке не було приступне. Ми виберемо з-поміж нас же самих наших власних же товаришів, які й керуватимуть нами всіма, які й будуть мало не найвищою владою в гімназії… Де вже тут до криків «ура»!
До учнівського революційного комітету — так ми його найменували — було обрано семеро. Від восьмого класу — Каплун і Столяров, від нашого — Піркес і Репетюк, від шостого, п'ятого і четвертого по одному — Кружицький, Кабутаєв, Рябошапка… Чотири молодші класи своїх представників до комітету не мали. Головою комітету був обраний Каплун.
З першим питанням покінчено, і перших наших обранців ми привітали урочистими громовими оплесками.
Коли оплески стихли, Каплун знову підвівся. Він просив тиші. Він її дістав негайно. Ніякий Піль, Вахмістр, ба й Мопс не змогли б так хутко заспокоїти дві сотні гімназистів, зібраних до одної кімнати. Адже просив тиші наш перший представник.
Коли в залі зробилося абсолютно тихо, Каплун сказав:
— Товариші! Три дні тому революційний народ обеззброїв всіх унтерів і вахмістрів царської поліції. Але революційний народ в праві покликати нас з вами до суворої відповідальності перед свободою і революцією. Бо в захопленні й захваті перших днів ми проминули обеззброїти жандармського вахмістра, приставленого до нас самих!
Зала загула й зачовгала ногами.
Каплун звів руку вдруге, просячи уваги й тиші.
— Які обвинувачення ми маємо до інспектора нашої гімназії, Юрія Семеновича Богуславського? Я скажу коротко, товариші. Він — жандарм, шпиг і тиран. Цього доволі, ці обвинувачення ми кидаємо йому в лице.
Каплун змахнув рукою і випростав палець в напрямі до дверей. Мимоволі ми всі кинули туди погляди. Там, за великою скляною шибкою, заглянути до якої з коридора міг тільки один височенний Богуславський, — там, за шибкою, стояло в повітрі обличчя. Це був він, Богуславський. Це було його широке м'ясисте обличчя з маленькими безколірними очицями. Він дивився сюди, на нас, на двісті гімназистів його гімназії, що зібралися сюди для того, щоб викинути з гімназії його.
Чудні почуття в цю хвилину заворушилися в наших серцях. Ми відчули свою силу, і нам раптом зробилося інспектора шкода. От справді скільки років мучив і утискував нас оцей чоловік, скільки горя й лиха зазнали ми від нього, а от зібралися ми його виганяти, і раптом у наших серцях заворушилося до нього співчуття. Адже — революція! Так хотілося всіх людей любити, всім прощати, бути великодушними. Так хотілося забути кривди, виправдати гріх. Адже такий був тоді лад: Кассо, старий режим, самодержавство…
Крім того, чотири роки тому ця особа надрукувала знамениту книгу, яку, як ви пригадуєте, видавано кожному з нас для виховання в нас високих, вірнопідданчих і царелюбних почуттів! Хіба можемо ми стерпіти, щоб автор «Трехсотлетия дома Романовых» керував нами й виховував синів свободного народу?!
Хтось пирхнув, хтось запротестував, але його зразу ж втихомирено.
— Долой! — сплеснуло кілька вигуків з різних кінців.
— Долой! — підхопили ми всі, загоряючись люттю.
Хвилинне почуття жалості зникло враз. Ми знову гостро ненавиділи осоружного інспектора. Ми позривалися з місць і, обернувшись до дверей, простісінько в цю ненависну пику, розплющену там, за скляною шибкою, кричали наше двістіголосе «долой!».
Інспекторова фізіономія дивилася ще якийсь час і зникла. Тої ж секунди двері відчинилися. Ми аж заніміли. Невже?
Але ввійшов не він. Шпарко перебираючи коротенькими ніжками, розмахуючи руками й полискуючи зопрілим лисим черепом, до зали вбіг Аркадій Петрович. Бігцем він дістався до трибуни і підняв проти нас обидві руки.
Неохоче ми змовкли. Педагогам вхід на наші збори був заборонений. Але це був Аркадій Петрович. З ним ми жили в мирі та злагоді. Крім того, він був обраний до міського виконавчого комітету. Він був народний представник.
— Господа! Товариші! — скрикнув Аркадій Петрович, поспішаючи й затинаючись. Він був дуже схвильований. — Громадяни! Я прошу дозволити мені зробити вам заяву від нашого тимчасового революційного комітету…
Ми стихли зовсім. Тимчасовий революційний виконавчий комітет мав зробити нам якусь заяву! Це було цікаво. Дивіться, що робиться на світі! Нам, гімназистам, бажав зробити заяву сам виконавчий комітет! Народні представники! Ті самі, кого вибирали під нашим почесним караулом!
— Господа! — заторохкотів Аркадій Петрович. — Наш тимчасовий революційний виконавчий комітет, довідавшись про ваш намір негайно звільнити з посади інспектора гімназії Юрія Семеновича Вахмістра, чи пак, тьху, чорт, ні-ні, тьху-тьху! — Аркадій Петрович замахав руками, ногами й головою, одмахуючись від необачної помилки й зрікаючися її, — Вахмістра Семеновича Богуславського! Фу ти, чорт! — Ми покотилися реготом. — Господа! Увага, увага! Я вас прошу! Будь ласка, тихше! Воропаєв, не кричіть, будь ласка! Кашин, я вас зоставлю без обіду! Громадяни! Товариші!
Нарешті ми заспокоїлись і Аркадій Петрович здобув можливість кінчити свою заяву.
— Так от, революційний комітет, звичайно, покладається на вашу революційну совість, але від себе вважає за потрібне просити вас бути розважливими й розсудливими в розв'язанні цієї справи, поскільки… поскільки, за абсолютно точними й перевіреними даними, громадянин Юрій Семенович Богуславський є член партії трудовиків[273]. Отже, звичайно, як ви бачите, так би мовити…
273
«Партія трудовиків — дрібнобуржуазна фракція депутатів-селян і народницької інтелігенції в Першій — Четвертій державних Думах (1906–1917). Після Лютневої революції 1917 р. трудовики підтримували Тимчасовий уряд. У 1918–1920 рр. виступали на боці буржуазної контрреволюції.