Страница 64 из 213
Наш футбольний плац уже не існував. Він був суціль забудований довжелезними бараками з виходами до одного, ще довшого, поперечного. Цей поперечний стояв вподовж залізничної колії, і вподовж колійна стіна в нього розкривалася.
Це був центральний приймально-сортувальний пункт Червоного Хреста. Сюди фронтові летучки підвозили всіх ранених. З поперечного барака, за характером поранення — голова, легені, шлунок, руки, ноги, — ранених розносили по подовжніх бараках. А вже звідси їх розбирали різні госпіталі чи санітарні поїзди — земсоюзу, «союзу городов»[207] тощо. В футбол ми грали тепер рідко — з випадковими командами з видужуючих або полонених. Ми мали маленький плацик на території військовополоненського городка, за містом.
Втім, ми самі змінилися за цей час не менше. Репетюкові було вже по вісімнадцятому році. Переступали за вісімнадцять і Кульчицький з Піркесом. Їх наздоганяли Воропаєв з Теменком. Навіть наймолодшим — Туровському, Зілову і Сєрбину — доходив і минав шістнадцятий рік.
У самій гімназії також сталися за цей час неабиякі зміни: ходити по вулицях дозволено до восьмої години і не заборонялося шити шинелі з солдатського сукна.
Наносні шістнадцятого року — якраз, коли доходив другий рік війни, — трапилася в нашому гімназичному житті ще надзвичайної ваги подія. Видано циркуляр про формування з середньошкільників сільськогосподарських загонів[208] для допомоги в збиранні врожаю удовам та дружинам запасних. Запис до загонів був добровільний.
Ми були схвильовані. Нас кликано до справжньої, реальної і дорослої участі в загальному громадському житті. До нас з приводу цього звертаються навіть із спеціальним закликом.
Заклик був голосно прочитаний після молитви просто в церкві. Його читав інспектор:
— «… Исполним долг перед дорогой родиной. Граждане земли русской, отечество призывает вас!»
Це ми — громадяни землі руської! Це нас кличе отечество!
Інспектор скінчив. На останніх словах він забрав надто високо, і його вихолощений голосок пустив хрипкого дитячого півника. Він стояв на церковному амвоні, де завжди стоїть тільки піп.
— Спаси господи! — гукнув з свого місця директор.
Ми всі стали навколішки, похилили голови й затягли церковно-патріотичну кантату:
— «… Побе-е-ды благоверному императору на-а-ше-му…»
І враз з нашої пам'яті сплив перед очі нам образ хвильний і зворушливий. Тихе літнє надвечір'я. Повітря немов стоїть і ні шелесне. Вгорі тихо пропливають сріблясті й ніжні пасомка баб'ячого літа. Нижче — кучерявиться хмарками пахучий сивий димок. То кадить кадилом піп. Десять тисяч солдатів стоять навколішки. Неквапними солдатськими голосами вони тягнуть слова патріотично-церковної кантати:
— «… На сопротивные да-а-аруя, и твое-е…»
Не доводиться, звичайно, й говорити, що до кінця першого ж дня всі до одного старшокласники записалися добровольцями до загону «польових робіт». Записався навіть перший учень, син костьольного органіста, Хавчак. З трьох старших класів це становило понад сто чоловік.
Такій надзвичайній активності чимало сприяло ще й те, що до кінця першого дня стало відомо, що на начальника «гімназичного загону польових робіт» призначено Аркадія Петровича. Це обіцяло чимало цікавого і віщувало цілковиту волю в табірному житті.
Звістка про призначення Аркадія Петровича була зустрінута черговим великим «ура!» — з тупотом ніг і громом парт. Кашин, Теменко і Воропаєв розплатилися за всіх по три години без обіду.
ГАУДЕАМУС ІГІТУР, ЮВЕНЕС ДУМ СУМУС[209]
В другій половині червня наш загін справді вирушив на польові роботи.
Правда, в загоні вже не було ста чоловік. На день виїзду загін налічував усього тридцятеро юнаків. Три чверті відпали передостанньої хвилини. Кожний з добровольців мав принести гімназичному начальству писану згоду від батьків. Чоловік з п'ятдесят такої згоди роздобути не змогли. Ще чоловік з двадцять, як виявилося, були самі хлібороби. Батьки їхні обробляли грунти, і синівські руки були потрібні на полі і вдома.
Щодо нашої команди футболістів, то ми всі десятеро, чесно чи не чесно, дістали згоду від батьків і ввійшли до загону «in corpore»[210]. Ввійшов навіть Репетюк, дарма що був він селянин. Його батьки теж дали дозвіл на від'їзд сина на польові роботи.
Серед нашої команди з віддавніх городян, та й цілого загону, тільки один Репетюк і був селянин. Отже, на відміну від нас усіх, він умів прекрасно відрізнити пшеницю від жита або просо від гречки. Він умів жати, косити, в'язати, возити, молотити. Він розумівся на всіх тонкощах і таємницях сільськогосподарського виробничого процесу. Від цього і без того високий авторитет старшого від усіх нас і капітана нашої команди Репетюка зріс до неосяжних високостей. На представлення Аркадія Петровича директор затвердив Репетюка старостою загону й помічником Аркадія Петровича.
Репетюкове вирішення їхати з загоном всіх нас, звичайно, і зрадувало, і здивувало.
— Як же тебе пускають батьки, коли у вас у самих дома хліборобське хазяйство?
На це Репетюк знизував плечима, дещо роздратовано, але дещо й самозадоволено:
— Ах, джентльмени! Що значить «пускають»? Я не кишак, і мені вже дев'ятнадцятий рік. Коли хочете знати, мої мілорди, то не я в батьків питаюся, а вони в мене. Вони темні й неосвічені мужики. Що я їм скажу, тому так і бути. Я їм сказав, що на польові роботи я мушу їхати неодмінно. І все. Крім того, кабальєро; що значить «хазяйство»? Бачили ви коли-небудь справжнє «хазяйство»? А ми справжні хазяї, а не якісь там гольтіпаки. Моя присутність вдома потрібна більше для фасону. В батька двадцять десятин, але влітку у нас завжди працює більше як десятеро наймитів.
— Але де ж тепер взяти наймитів? Адже людей не вистачає? Мабуть, і ваші наймити пішли на фронт? — запитав Сербин.
— Звичайно, пішли. Але ж, замість них, роблять тепер полонені австріяки. У нас круглий рік робить п'ятеро. А влітку і всі десять.
— Чому ж, — здивувався Зілов, — цих полонених не пошлють і до родин запасних?
Репетюк поблажливо потріпав Зілова по плечу:
— Ех, містер, містер! Гімназичний курс не навчив вас практичного життя. Таж полонених треба і нагодувати, і зодягти, а крім того, ще й заплатити за них державі податок? Вкумекали, сер?
Зілов вкумекав.
— А найголовніше, — закінчив Репетюк, — за компанію й циган завіситься. Для мене товариство — це найперша річ. Чи ви воліли б, щоб я поїхав додому і розвалив компанію?
Ми виїздили рано-рано, на світанку.
День мав бути прихмарний, прохолодний. Густа роса впала за ніч і тепер стікала рідкими, але великими краплями з гущавини садів, через високі паркани на тротуари, під ноги нам. Ми поспішали з різних кінців міста до збірного пункту — гімназичного подвір'я.
В дворі вже стояли три вози і метушився Аркадій Петрович з сторожами й сторожихами. На вози вони накладали господарське начиння нашого загону.
Село, до якого виряджали наш загін, було кілометрів за двадцять убік до Дністра. Воно звалося Бидлівці.
Точно о сьомій всі збори до від'їзду були закінчені. На ґанок гімназії вийшов інспектор.
— Ну, господа, щасливої дороги! — пропищав він з висоти свого вежного зросту. — Ми з Іродіоном Онисифоро-вичем будемо навідуватися до вас. Приймете нас у гості?
— Будь ласка! Просимо! Ждемо! — ґречно загомоніли ми вголос.
— Щоб тебе в дорозі возом переїхало! — додали ми стиха.
Вози рушили з місця, деренчали бляшаними чайниками та відрами. Ми рушили за возами. Двадцять верст до села ми, звісно, мали пройти пішки. Раптом, уже коло воріт, Кашин схопився й спинив нашу процесію.
— Хлопці! — скрикнув він. — Макара забули! Макара нема.
207
Земсоюз («Всеросійський земський союз допомоги хворим і пораненим воїнам») — буржуазно-поміщицька організація, створена 30 липня 1914 р. для допомоги царському урядові у веденні імперіалістичної війни. До земсоюзу входили представники партії октябристів, кадетів, меншовиків на Україні, а також українських буржуазних націоналістів; «союз городов» — організація міської буржуазії, створена у серпні 1914 р. для допомоги царському урядові у веденні війни.
208
Видано циркуляр про формування з середньошкільників сільськогосподарських загонів… — Ось що розповідає про роботу в цих загонах письменник у книжці «Я вибираю літературу» (с. 67): «… на п'ятнадцятому і шістнадцятому роках мого життя були — теж незабутні для мене — польові роботи на селі для обслуговування родин запасних, покликаних на війну. Ми жали сернами й косили косами на полях, молотили ціпами на токах самітних, згорьованих жінок — і в цьому діставали не лише радість фізичної праці, не лише задоволення від відчування реальності твоєї допомоги, — а свідомість виконання громадського обов'язку. Так, саме тоді — з серпом, косою чи ціпком у руках — ми вперше почали відчувати і себе громадянами, учасниками загального громадського життя».
209
Студентська пісня латинською мовою: «Радіймо, поки молоді!»
210
У повному складі (лат.). — Ред.