Страница 59 из 213
Ввійшовши до класу, він жбурнув журнал на вікно і забігав між дошкою й кафедрою, потираючи свою лису, як пень, дарма що всього двадцятип'ятирічну, голову.
— Друзі! — проголосив він. — Ми з вами культуртрегери![186] Правда, вам ще далеченько до культуртрегерства, але ви — майбутні культуртрегери! Воропаєв! — перебивав він собі самому за виробленою вже учительською звичкою. — Поясніть, що таке культуртрегери! Культуртрегери, — негайно ж, не чекаючи, поки Воропаєв зведеться, випростається й розкриє рота для відповіді, відповідав він сам собі, цілком певний, що це говорить зовсім і не він, а якраз Воропаєв, — культуртрегери — це люди освічені, які озброєні широкими гуманітарними, а також прикладними знаннями, і які цю освіту і знання поширюють серед цілого загалу. Ми повинні віддати на служіння фронтові, компатріотам, що борються за нашу вітчизну, свої знання й умілості духовного порядку. Жайворонок! Скажіть, які такі знання та умілості ми причисляємо до знань та умілостей духовного порядку?
Словом, діло було таке. Аркадій Петрович придумав утворити щось подібне до «гімназичного театру», яким би ми обслуговували маршові батальйони, що простують на фронт, та ранених, які вертають з фронту або лежать у численних вже госпіталях нашого міста. Аркадій Петрович пропонував, не гаючи й хвилини, вияснити, хто бажає і хто може взяти в цьому ділі участь.
Бажали, звичайно, всі. Ідея Аркадія Петровича нас захопила надзвичайно. Оце діло, так діло! Нарешті й ми допоможемо фронтові справжнім прекрасним ділом. Крім того, ми ж будемо «артистами»!
Чорт забирай! Невже ж таки й ми потрапимо вільно до театру, і не тільки в ролі прихованих, переодягнутих глядачів, а самих акторів, цих таємних і незвичайних людей з таким надзвичайним, загадковим і привабним життям?
В самий розпал підведення артистичних балансів раптом звівся Воропаєв і попросив собі слова.
— Аркадію Петровичу, — сказав він. — А як же буде з жіночими ролями? Невже жінок гратимемо теж ми? Це ж не цікаво, Аркадію Петровичу…
Дійсно, це було нецікаво. Ми всі пам'ятали, як років два тому на річному гімназичному вечорі була виставлена силами учнів старших класів якась дія з комедії Гоголя «Ревізор», і Ганну Андріївну та Марію Антонівну грали гімназисти шостого класу Раківський і Пухінсон. Дарма, що були вони справді зовнішності дещо жіночої, це було все ж таки зовсім не цікаво.
Аркадій Петрович підбіг до дверей, визирнув у коридор, чи там кого, нема, причинив двері щільніше, потім підбіг до передніх парт і, по-змовницькому мружачи очі, покивав нам пальцем, запрошуючи присунутися ближче.
— Бачите, друзі мої, ви самі знаєте, що закони Кассо забороняють улаштування спільних вистав вихованцями мужських і жіночих закладів. Коли вчився в гімназії я, тоді було вільніше і ми такі вистави влаштовували. Але ж тепер, ви самі розумієте… Отже, доведеться нам грати жіночі ролі, звичайно, самим…
— Ну…
З розчарованим і сердитим бурчанням ми відлинули від Аркадія Петровича. Але Аркадій Петрович замахав руками і заморгав повіками:
— Тссс! Тссс! Тихо, прошу вас, друзі мої!..
Потім він побіг до дверей утретє і, встановивши, що там усе безпечно, повернувся до нас навшпиньках з виразом обличчя конспіративним до крайніх меж.
— Але, друзі мої, ми зробимо так… Та тихо ж, Кашин, не сопіть мені в вухо! Директор може почуть!.. Ми зробимо так. Жіночі ролі готуватимуть, звичайно, наші хлопці… Та стійте ж, стійте, які-бо ви неврастеніки! Репетюк, поясніть, що таке неврастеніки… Але одночасно, нишком, десь на приватній квартирі, ми репетируватимемо п'єси з справжніми жінками. Ну, так, звісно — гімназистками, а то ж з якими? Потім, коли все буде готове, ми покажемо спектакль директорові. Хлопці, які виконуватимуть жіночі ролі, гратимуть навмисне погано. Спектаклі немовби повинні будуть через те зірватися. Макар, подивіться, там нікого нема в коридорі? Тут, немов випадково, виявляється в жіночій гімназії гімназистки, що уміють грати ці ролі, — про це я вже умовився з учительками жіночої гімназії. Вони запропонують. Директор відмовить. Ми підемо до військового коменданта міста — ми ж хочемо обслуговувати госпіталі й фронт! Потім комендант напише до учбової округи або й до міністерства. Словом… ви ж розумієте!..
Ми розуміли. Ми присунулися до Аркадія Петровича тісним кільцем. Ми підхопили його на руки, і за секунду, віючи фалдами мундира, Аркадій Петрович злетів високо під стелю.
— Тсс! Тихо, прошу вас! Друзі мої! — махав він руками й ногами. — Що ви? Покиньте! Я зоставлю вас без обіду!
Але ми піймали його і жбурнули ще вище. Аркадій Петрович змушений був виставити руки наперед, щоб не розбити обличчя об стелю.
— Ради бога! Прошу вас! Кульчицький! Я поставлю вам одиницю!
— Васька! На стрьому!
Васька Жайворонок побіг до дверей вартувати.
Тепер, від охороною дозору, ми ловили бідолаху Аркадія Петровича і знову підкидали його. Вигукувати не можна було, і ми тільки широко роззявляли роти, лементуючи «ура!» самим рухом щелепів. Аркадій Петрович був весь у крейді, ґудзики його-штанів повідривалися, і з-під поли звисала відстебнута підтяжка.
МУЗИ І БОГИНІ ВІДВІДУЮТЬ НАС
Витівка Аркадія Петровича розквітла цвітом буйним і рясним. «Гімназичний театр по обслуговуванню фронтових частин і тилових військових інституцій» — так офіціально названо його — обіцяв бути справді цікавим заходом. Його програма була широка й різноманітна. В перерви, надто під час великої перерви, гімназія ставала подібна чи то до куліс оперової студії, чи то до палат божевільного дому. З усіх класів, з усіх кутків неслися арпеджіо, гами і рулади. Квартетисти наладжували скрипки, струнники пробували акорди, солісти брали верхнє «мі», декламатори горлали патетичні заклики патріотичних поем. Затуркані учителі, затиснувши вуха, притьмом перебігали по коридорах і мерщій ховалися до учительської. Один лише Аркадій Петрович, віючи фалдами мундира, літав по коридорах з кінця в кінець. Він призначав репетиції, лаявся з старостами кожного виду мистецтва, роздавав нові матеріали для розучування. Його голене обличчя було щасливе і мокре від поту.
Драматичний відділ нашого театру був особливо дорогий серцю Аркадія Петровича. Здається, за юнацьких років він мріяв бути актором. В кожному разі, режисерські обов'язки в драматичному відділі нашого театру взяв він на себе. Готувалося два чи три невеличкі драматичні етюди та повний спектакль гоголівського «Ревізора».
Марію Антонівну та Ганну Андріївну грали в спектаклі про око людське гімназисти, але насправді готували ці дві ролі дві гімназистки — Валя і Аля Вахлакови. Валя була тоненька й ловкенька, з величезними сірими очима п'ятикласниця. Аля — висока й огрядна семикласниця. Репетиції відбувалися потай, на квартирі матері Вахлакових, Варвари Власівни, учительки жіночої гімназії.
Дім Вахлакових був відомий в місті як безладне й невиразне «ліберальницьке» огнище. Вахлакових звали просто Вахлаки. І це, безперечно, відповідало істині. Голова родини, Аполлон Кузьмич Вахлаков, також якнайбільше відповідав своєму власному найменню. Це було чудне й несподіване поєднання Аполлона[187] і Кузьми. Він був ветеринарний лікар і служив у повіті, лиш зрідка наїжджаючи додому. В квартирі він не мав навіть своєї власної кімнати. Коли він приїздив, то спав на канапі в їдальні, розкидаючи свої шкарпетки по кришці рояля, вішаючи мокрий рушник на дорогу бронзову статую Венери Мілоської[188] в кутку та застромляючи зубну щітку за врубелівського «Диявола»[189], що висів над канапою на стіні. Шкарпетки, рушник і зубна щітка так і не прибиралися весь час перебування Аполлона Кузьмича дома. А проте вони залишалися там же і після його від'їзду, забуті власником і не помічені ніким із членів родини, аж поки не звертав на них уваги хтось із численних і постійних гостей.
186
Білий білет — документ, що через хворобу звільняв від обов'язку служити в царській армії.
187
Аполлон — у грецькій міфології бог сонця і світла, покровитель мистецтва і муз.
188
Венера Мілоська. — Йдеться про знамениту статую, створену грецьким скульптором Александром близько 120 р. н. е. Названо Мілоською, бо скульптуру було знайдено в 1820 р. на о. Мілосі. Зберігається у Луврі.
189
… в рубелівського «Диявола»… — Йдеться про картину «Демон» (1890) російського художника Михайла Олександровича Врубеля (1856–1910).