Страница 58 из 213
Жандарми наближалися. До нас вони мали підійти хвилини на дві раніше, ніж похоронний повоз промине нас вулицею. Тепер ми вже розпізнавали їхні лиця. Це був вахмістр Кошевенко і другий, не відомий нам рядовий. Син вахмістра Кошевенка вчився в другому класі нашої гімназії. Ми стояли і дивилися. Ми були зовсім непорушні, ми завмерли.
Жандарми пройшли крізь наші лави, як у розчинені двері. Вони не моргнули на нас і оком. Вони підійшли до Митьки Ізвольського і спинилися. Митька дивився на них і ліниво курив.
— Господин Ізвольський, — привітно відкозиряв вахмістр Кошевенко, — так што їх благородіє, господин ротмістер, кличуть вас до себе.
— Для чого? — поцікавився Митька, помовчавши якусь мить.
— Не могу знать! — весело відкозиряв вахмістр. А відкозирявши, він зовсім недвозначно підморгнув своєму компаньйонові. Другий жандарм клацнув закаблуками і став по другий бік Митьки.
Митька двома затяжками докурив цигарку й кинув недокурок на пісок. Потім він знизав плечима і, подивившись на нас, розвів руками. Це мало означати: «Як бачите!» Після того він рушив. Жандарми пішли по обидві сторони від нього. Проходячи повз нас, вахмістр Кошевенко, немов знехотя, немов ні до кого, кинув:
— А господам гімназистам я б радив розійтися по домах…
Митьчин арешт не був для нас новиною. Митька був «неблагонадійний», під наглядом поліції. Його арештовувано з метою «профілактичною». Перед різними громадськими актами і державними подіями. Перед днем царської коронації, перед земським з'їздом, перед проїздом государя імператора через нашу станцію. Останній раз Митьку арештували; за два дні до оголошення війни. Всякий раз, коли Митька проходив через місто в супроводі двох жандармів, городяни мали всі підстави сподіватися за день-два якихось визначних подій. Цей гороскоп був абсолютно несхибний.
Але довго розмірковувати над Митьчиним арештом ми вже й не могли. Траурні дроги з тілом Грачівського наближалися.
Траурний похід був такий.
Попереду, кроків на сто, йшли двоє поліцаїв. Між ними й траурними дрогами місце було абсолютно порожнє. Не було ні пона, ні півчої, ні дичка. Тільки старий церковний сторож ніс невеличкий мідний хрестик на довгому держаку. Самогубцю, згідно з законом церкви, ховали без релігійного обряду. На дрогах стояла довга, закрита віком чорна труна. На ній лежало кілька віночків з безсмертників чи айстр. Позаду труни за дрогами йшла стара, згорблена жінка.
Це було все. Все, — коли не рахувати ще двох поліцаїв з лівого боку та двох з правого. Кроків за двісті позаду, немовби нічого спільного з похороном не маючи, по тротуару йшли ще чоловік з десять жандармів. Вони байдуже позирали по сторонах, позіхали й курили, вдаючи, що вийшли взагалі, так собі — пройтися.
Між Туровським і Ссрбипим стояв на насипу молодий робітник в робочій одежі й засмальцьованій кепці. Він заломив кепку на потилицю й протяжно свиснув.
— Диви! — засміявся він, і сміх його прозвучав дивним, різким дисонансом серед загальної похмурої й траурної мовчанки. — Диви-но, помпа яка! Шість гачків і аж десятеро оселедців! Що він революціонер був, чи що?
Ми всі глянули на невідомого хлопця. Його сміх вколов нас. Сміх ображав пам'ять мертвого товариша. Але, крім того, цей невідомий замурзаний хлопець вимовив вільно й голосно страшне, заборонене слово. Слово, яке можна було вимовляти тільки нишком, тільки пошепки, попереду озирнувшись навкруги! І слова цього ми, власне, не розуміли. Це було не відоме нам слово. Ми не знали, що воно означає. Ми тільки знали, що за ним ховається щось загрозливе, щось заборонене, але й щось привабливе…
— Хто це такий? — запитав пошепки Сербин, киваючи на хлопця в кепці і підозріливо на нього поглядаючи.
— Хто його зна…
— Це з Пеньків, змінний кочегар з С-815, Козубенко.
Хлопеиь тим часом перемістив свою кепку з потилиці на очі.
— Іч, сволочі! — процідив він. — Сюди поглядають. Не вороти до них, хлопці, фотографій.
Потім хлопець обернувся до Туровського й торкнув його за плече:
— Чуєш? А що він написав у посмертній записці?
— Він написав «будь проклята гімназія»…
Хлопець помовчав якусь мить, немов чекаючи, чи не буде ще чогось далі. Ми глянули йому під кепку й побачили, що очі його почервоніли й зволожились. Тепла хвиля пройшла від цього невідомого хлопця до кожного з нас. Ми почували, що сльози лоскочуть і нам у підгорлі.
— Ви що? — запитав Піркес, нахмурившись.
Але хлопець вже заспокоївся, і очі його були сухі.
— Воно, виходить, і вам, гімназистам, також не з медом, — проказав він.
Ми промовчали. Похоронна процесія тим часом пройшла. На вулиці стало порожньо. На душі було пусто. Грачівського поховано. Грачівського вже не було…
— А як ви, господа гімназисти, про війну?
Зразу йому ніхто нічого не відказав. Запитання було несподіване, не зв'язане з попереднім і якесь, здавалося, недоречне.
— Що про війну? — обізвався нарешті Васька Жайворонок і враз почервонів.
— Та отак, про війну? Як воно там і до чого?
Репетюк зсунув брови, поправив пенсне і заявив, що інший звільнений з гімназії, Парчевський, вже пішов на війну. Крім того, от він, Репетюк, також думає податися… до флоту.
— Парчевського я знаю. Пустяшний хлопець! — відказав наш співрозмовець. — Але я, сказати б, не про те…
Він не пояснив, про що ж саме він. Помовчавши якийсь час, він попросив у Репетюка цигарку і, закуривши, зібрався рушати.
— Ну, я пішов. Всі вони такі, що ротмістри, що директори гімназій. Воювати, конєшно, не їм приходиться…
З цими словами парубок зник по другий бік насипу.
Ми стояли, не знаючи, що нам робити. Нікуди не хотілося йти. Грачівського поховано. Мова невідомого парубка була чудна й незрозуміла.
— Хлопці! — запитав раптом Зілов. — Чи не здалося вам, що отой хлопець, кочегар, так говорить, немовби він проти війни?
Як завжди, Зілову ніхто нічого не відказав…
Смерть Грачівського вичерпала всю справу з злочином Кульчицького. І злочин, і товариську впертість гімназистів, і самий погром гімназії враз забуто. Гімназію не закрито, всі інші репресії припинено, навіть знято всі не відбуті ще безобіди. Директор та інспектор на якийсь час зробилися лагідні й доброзичливі. Репетюк, зустрінутий о пів На восьму на вулиці з цигаркою, був відпущений всього з невеличкою нотацією.
МИ ГОРЛАЄМО «УРА!» ПОШЕПКИ
Імена Малафеева, Сосіонова та Цигаикова — збіглих гімназистів інших прифронтових гімназій, що вже дістали «Георгіїв»[184] за особисту хоробрість, — тепер не сходили з наших вуст. Ми пишалися нашими колегами і заздрили їм. Нам було соромно, що ми сидимо тут, а не йдемо, подібно до них, на фронт Для подвигу і геройства. Васька Жайворонок, який після своєї невдалої втечі зробився похмурий, вперто запевняв пас, що він, будьте певні, втече вдруге, і, будьте певні, на цей раз його вже не повернуть.
Зілов і Воропаєв на це мовчали. В них, здається, охолов запал до фронтових пригод.
Одного ранку була лекція історії. Ми любили лекції історії не так за самий предмет, як за його викладача. Історію викладав нам молодий, що тільки цього року закінчив університет, учитель. Він ще не звик почувати себе педагогом, соромився своєї влади над нами, не знав, як йому триматися, і через те був у цілковитій підлеглості нам. Інспектора та директора він боявся ще дужче за нас. Нам це надзвичайно імпонувало. Пізніше ми довідались, що в білому білеті[185] Аркадія Петровича були якісь непорозуміння і це було основною причиною його страху перед начальством.
Сьогодні на лекцію Аркадій Петрович з'явився збуджений і схвильований. Він ішов шпарко, маяв полами сюртука, загрібав ногами й розмахував журналом. Така була його звичайна манера ходити. Але сьогодні всі його рухи були особливо рвучкі й нестримні.
184
«Георгій» — георгіївський хрест, орден святого Георгія, яким з 1769 р. нагороджувалися офіцери за бойові заслуги. У 1807 р. засновано знак відзнаки цього ордена для нагородження за бойові заслуги «молодших військових чинів», а 1913 р. орден названо Георгіївським хрестом. Мав чотири ступеня.
185
Культуртрегер — тут вживається в значенні носія і поширювача освіти, знань.