Страница 205 из 213
Ваня Зілов проводжав старого батька до самого поїзда. Мурманський ешелон відправлявся з вантажної станції.
Вони стояли з батьком на краю перону. Старий Зілов раптом посивів, зігнувся, і очі його помутніли. Тепер було зразу видно, що п'ятдесят років на світі він вже прожив. На щастя, був уже вечір, ліхтарі вантажної станції світили не дуже ясно, і Вані легко було робити вигляд, що він не помічає вогких плям на висохлих від тридцятилітньої праці щоках старого батька. Він робив вигляд, що уважно вислуховує його останній батьківський наказ. Ваня зоставався тепер старшим у родині й хазяїном дому на гейденівському чинші. Ванина матір вже рік — з дня загибелі на фронті старшого сина — лежала паралізована. Сестра була ще зовсім маленька. За їхнє життя і добробут відповідав тепер Ваня один.
Старий Зілов сухо покашлював в руку і кидав сипові уривчасто:
— Перве діло це, конешно, добре підгноїти… Гною в Калашєнка візьми, як і торік… грабарку наймай на нижньому базарі, там, конешно, дешевше… Піввоза по грядці і клумбі розкидай… на весну треба буде спробувать резеду і редиску… А другу половину під абрикос, і добре перекопай… Чуєш?
— Чую.
— Гляди… А в слюсарні нічого не займай… Конешно, сам тільки роби… В старого Багатенка новий паяльник відбери… Усе забував по нього зайти… Після гімназії можеш там комусь лісапед чи там карасинку підправити… Я, конешно, гроші акуратно висилатиму, але хто ж знає, як там з поштою… Матері ліки щоб усі купував, які доктор скаже… Вона, конешно, вже не поправиться, ти це знаєш… але лікувати стару треба. Чуєш?
— Чую…
— Ну, от… Ти сам, гляди, не балуй… Уроки, конешно, добре вчи. Щоб мені гімназію закінчив, інженером будеш… А то от, з цією війною… Чуєш?
— Чую…
Ваня Зілов нічого не чув. Дивне й непереживане ще почуття жило в цю хвилину в ньому. Це було почуття якоїсь відокремленості, одірваності, безгрунтовності. Немовби все існувало якось самостійно, само по собі, і ніяких зв'язків ніде ані з чим не було. Окремо собі батько, окремо собі він, окремо цей паровоз, окремо червоний кашкет начальника вантажної станції. Навіть вахмістр Кошевенко, що прийшов випроваджувати мурманський ешелон, теж, здавалося, існував собі цілком окремо. Вапі Зілову було всередині холодно, порожньо і незатишно. Він, власне, думав про тс, коли ж, нарешті, поїзд поїде і можна буде піти додому, зостатися самому, зовсім самому…
На перон вискочив з комендантського управління худенький миршавенький офіцерик:
— Сади-и-ись! — заверещав він.
Старий Зілов піймав руку сина і міцно її потис.
— Ти ж мені пиши… Іване… як там і що… Ти — чоловік грамотний. Чуєш?
— Чую…
— То-то…
— Садись! Садись! Садись! — надривався офіцерик.
Старий Зілов раптом вхопив Ванину голову й притис її до грудей. В грудях у нього щось хрипнуло й захлюпотіло. Гімназичний кашкет звалився з Ваниної голови і покотився по перону. Старий Зілов побачив простоволосу синову голову перед очима. Він похапцем цмокнув її, відштовхнув і риссю побіг до свого вагона. Він вхопився за край дверей, підтягся на руках і перекинув через поріг своє стариківське тіло. Воно зразу ж зникло в чорній непроглядній глибині.
Машиніст дав ще раз довгий-довгий прощальний гудок. Потім він коротко свиснув ще раз — на відхід. З тендерного віконця визирало зібгане личко миршавенького офіцерика. Він відкозирював вахмістру Кошевенкові.
Поїзд рушив.
Ваня Зілов нахилився, підняв кашкет, надів і повернувся йти. Все одно, батько не показував з глибини пагона. Та й нагони всі такі однакові Зілов не примітив навіть, до котрого вскочив батько. Вони попливли мимо, один в один, блимаючи білими написами «40 человек н 8 лошадей». Але якраз, коли Ваня повернувся йти, його хтось спинив за руку.
— Дивіться! — підштовхнули його. — Та ні, там, по той бік поїзда…
Ваня глянув, але відразу нічого не побачив. Міжвагонні просвіти мигтіли занадто швидко, і не щастило крізь них подивитися. Та поїзд вже майнув останнім вагоном, тормозним гайком з кондуктором на ньому, останнім, самітним, червоним ліхтарем. Поруч з кондуктором на останньому ґанку сиділо двоє солдатів. Тепер, коли поїзд пройшов, вся просторінь по той бік відкрилася для очей.
На всьому протязі колії, де щойно був ешелон, стояла довга й густа, чоловік двісті, цеп солдатів. Гвинтівки вони тримали до ноги, через кожного двадцятого стояв великий станковий кулемет.
— Невже на… них? — запитав Зілов.
Чоловік, якого Зілов питав і який щойно сказав йому «дивіться», мовчки хитнув головою. Кивок голови був немовби знайомий. Зілов придивився пильніше. Так, цього хлопця він знав. Це був кочегар з «С-815». Тоді, на похороні Грачівського, він ще про іцось питався в товаришів. Ваня запитливо глянув на кочегара з «С-815».
— Брата! — потвердливо кивнув він наздогін поїздові. — Помічник, «Ове 13–74». Твого старого я знаю. Хто б подумав, щоб і його взяли! Такий смирняк…
Він замовк, і вони вдвох прислухалися. Здалеку ще долітали відгомони поїзда — чахкав, випускаючи пари, паровоз, лунко і дрібно відстукували на стиках колеса. Потім паровоз свиснув, і дріботіння коліс раптом стало гучніше й басовитіше: поїзд пірнув під залізничний міст.
Зілов почервонів і гнівно блиснув очима. «Смирняк!» Його образливо вдарило, що його батько «смирияк»…
— Дивно! — пирхнув він. — А товариші? Ніякої товариськості! Вони повинні були б застрайкувати!
Кочегар «С-8!5» швидко глянув довкола, потім на Зілова. Пересвідчившись, що мови Зілова ніхто не чув, він посміхнувся й підморгнув:
— Диви який! Гарячий! А прифронтова зона, це тобі фунт ізюму? За страйк, та ще на залізниці, — розстріл!
Це було, справді, так. Але Зілову ще не хотілося здаватись. Він пошукав аргументів:
— Ну, десять тисяч залізничників не розстріляли б. А хто б тоді поїзди возив на фронт?
Кочегар з «С-815» задоволено й весело засміявся. На Зілова він поглянув привітно й дружелюбно. Син старого Зілова йому подобався. Він був, мабуть, добрий хлопець, дарма що гімназьор.
— Вірно! — стукнув він його по плечу і знову озирнувся довкола. Ні Кошевенка, нікого іншого поблизу не було. Проте кочегар з «С-815» заговорив ще тихше, зовсім пошепки. — Вірно! Страйкувати, думка така була. Десять тисяч не розстріляли б. Дарма що закон. Залізничники ж ми. Це треба ионімать. Та ж сукин кіт меншовик все діло зірвав!
— Хто? — перепитав Зілов. — Хто він такий — меншовик? Інженер?
— Та вони є й інженери, й конторники, є й свій таки брат…
Зілов злегка почервонів, але співрозмовець цього не помітив. Меншовик, це — значить, зовсім не прізвище. Це щось інше. Зілов зрозумів: це, значить, така партія. Есери українські, есери російські, соціал-демократи, ціммервальдівці, кадети, октябристи… Тепер ще, значить, меншовики…
— Він, меншовик, понімаєш, хитрий! Відразу так він взагалі проти страйку, хай би там що. Війна, каже, до побідного кінця! Перед лицем державної небезпеки! Громадський, каже, мир! Спершу переможемо німця, а тоді вже будемо з правительством розбиратися! Загальнонаціональна, значить, справа! А хрін, кому вона загальнонаціональна, нам то що до цього?! Ну, і не взяв, значить, він. Наші хлопці, котрі, значить, з більшовиків або й так просто всі інші, — зламали йому пиху. Так він, понімаєш, сукин кіт, свій же вроді брат, а немов провокатор який — гоп і перевернувся. Теж немов за страйк став. Переконали, мовляв! Га? От хрін! Понімаєш!?
Кочегар «С-815» навіть взявся в боки й дивився на Зілова, немов шукаючи в нього співчуття. Зілов знову відчув себе ніяково. «З більшовиків». Маєте! Виходить, є ще, значить, і більшовики!
— А може, він і справді той… переконався? Кочегар «С —815» аж сплеснув руками:
— Хто? Меншовик? Погано ти, браток, його програму знаєш. Його лінія яка? Його лінія не така! На хитрість це він вирішив взять. Нашим козирем нас ударити. Ну, і вдарив! Тьфу!
Кочегар «С-815» гнівно плюнув і вдарив себе по стегнах.
— Хитрий! Вони, понімаєш, там і інженери е, і адвокати всякі, і доктори. Нащот політики вони усіх собак, значить, поїли. Кажуть, ну, гаразд, коли пролетаріат і вся соціал-демократія, тоді і ми. 1 ми, значить, за страйк.