Страница 204 из 213
Тільки Ельфріда Карлівна сіла й присунула до себе журнал, Репетюк звівся знову і між партами попростував до дверей.
Ельфріда Карлівна проводила його здивованим поглядом. На вихід із класу треба було просити дозволу в учителя.
— Репетюк! — несміливо покликала вона й кашлянула. — Куди ви?
Не відповівши нічого, тільки знизавши плечима, Репетюк зник за дверима. Ельфріда Карлівиа подивилася йому наздогін і обернулася знову до журналу. Тоді в іншому кутку раптом звівся Воропаєв і так само рушив до дверей.
— Воропаев!! — зовсім розгубилася німкеня. — Куди ж ви? — Але й на цей раз вона не дістала відповіді.
Тільки зник за дверима Воропаєв, з місця звелися Кашин і Кульчицький. Вони вийшли так само, як і товариші, під німим запитливим поглядом учительки.
За Кашиним і Кульчицьким рушили інші. Один по одному, урочисто й мовчки, ми вставали з місць і простували до дверей. Ельфріда Карлівна вже не спиняла нас і не запитувала. Збліднувши й закусивши губу, вона одвернулася до вікна, лиш скоса проводжаючи кожного з нас сумним і невидющим поглядом.
Останнім лишився в класі Хавчак. Коли двері зачинялися за передостаннім, Макаром, Хавчак трохи підвівся і зробив вигляд, що він також ладнається йти. Коли ж двері зачинилися, він знову присів, показуючи учительці, що він зовсім і не збирався йти, а тільки нахилився підняти з підлоги папірець. Не підтримати товаришів він боявся, але й підтримати було страшно не менш. Він розгорнув казки братів Грімм, поспішаючи задемонструвати свою готовність відбувати лекцію з учителькою сам-на-сам. Він вирішив вже сказати товаришам, що його, останнього, Ельфріда Карлівна затримала й наказала сидіти з нею в класі.
Коли двері за Макаром зачинилися, Ельфріда Карлівна зітхнула й почервонілими очима оглянула порожні парти. Несподівано її погляд настромився на самітну й запобігливу постать Хавчака з наготовленою для читання книжкою. Ельфріда Карлівна блідо усміхнулася.
— Хавчак, — сказала вона, — ви можете також… Іти. Потім вона забрала журнал і вийшла.
В учительській Ельфріда Карлівна сказала, що в неї розболілась голова і вона змушена була скасувати лекцію.
ЗАПИТАННЯ ПОВТОРЮЮТЬСЯ
Батько Зілова був ремонтний слюсар першого класу. Тридцять років тому — вісімнадцятилітнім парубком — він з партією орловських заробітчан приїхав на будівництво прикордонної дільниці південно-західної залізниці. Він почав з землекопа, потім став ремонтним чорноробом. Коли вітка була закінчена, він перейшов мастильником в щойно збудоване депо. За три роки він вийшов на підслюсаря. З тої пори минуло двадцять п'ять років, і старий Зілов за цей час, рівний половині пересічного людського життя, перейшов через усі стадії й галузки слюсарської кваліфікації. Не було системи тормоза, не було взірця паровозного котла, не було марки механічних терезів, не було на всій дільниці — ні в депо, ні в вагонних майстернях, ні в технічній палаті — жодного мєханізма, якого б не знав, не ремонтував вже старий Зілов. Коли ж траплялося, що на залізницю поступав якийсь новий, щойно сконструйований удосконалений механізм і технічна палата бралася його опановувати, — начальник служби тягла, начальник служби колії та й начальник служби руху насамперед посилали в ремонтну бригаду депо по слюсаря Зілова. За день, тобто за десять годин такої консультантної надурочної роботи, слюсар першого класу Зілов діставав поверх утримання ще й преміальних… карбованець сімдесят п'ять копійок. Самій технічній палаті за опанування механізму преміальних сплачувалося від одної сотні до кількох тисяч карбованців, залежно від механізму. На цих преміальних півтора карбованця старий Зілов «розжирів»: «власний будинок», дві кімнатки з кухнею, на чиншовому під садибу від графа Гсйдсна наділі землі, десять сажнів на п'ятнадцять. На цьому «грунті», окрім згаданого вище «особняка», уміщалися ще: сарайчик для різного господарського начиння, халупка — два сажні на чотири — під хатньою слюсарнею, літня убиральня, помийниця, грядка з молодою цибулькою, кущ бузку, клумба з піонами й білими айстрами та абрикосове дерево з мікроскопічним столиком під ним — для благодушного чаювання в весняні та літні вечори. За двадцятирічне чиншування старий Зілов сплатив за півтораста сажнів на графський рахунок банку якраз стільки, скільки коштували на продаж п'ять десятин удобної землі. Для старого Зілова це була не стільки данина ліричному нахилові мати «власний куток», як звичайнісінька квартплатня. Для старого Гсйдена це також не була якась виключна вдала афера, а одна із звичайнісіньких граф у прибутковій статті графського бюджету. А проте що може бути дужче за двадцятилітню звичку?! І старий Зілов так полюбив свою халупку, слюсарню, грядку з айстрами і столик під абрикосами, що, й оком не кліпнувши, почав сплачувати старому Гейденові максимальний банковий процент поверх чиншу, заведений графом з огляду на дорожнечу воєнного часу. Задля цього він почав після робочої днини ще Дві-три години ходити по приватних будинках ремонтувати водогін, ватерклозети, замки і вентилятори. Втім, графу Гейденові гроші й справді були дуже потрібні. Його одинак сип, блискучий кавалергард, на самі білі бальні рукавички витрачав за рік більше за річний чинш старого Зілова. Бо молодий граф Гейдсн робив кар'єру і собі, і своєму батькові. Він був один з ад'ютантів ставки верховного головнокомандувача. Двоє синів старого Зілова не так блискуче, але також воювали. Один був солдат, другий — прапорщик воєнного часу. Один був уже вбитий, другий потрапив у полон. Третій син, Ваня, доучувався в гімназії. Була ще маленька дочка, Манл. Її підготовлювано до вступу в підготовчий клас. Старий Зілов твердо вирішив дати середню освіту всім своїм дітям. Щоб не поневірялися, як колись сам старий.
І от, двадцятого серпня старий Зілов дістав повідомлення про відкомандирування його ремонтним майстром на Мурманську залізницю.
Старий Зілов схилився на столик під абрикосом і заплакав.
З Мурманською залізницею справи були погані. Як відомо, цю величезну залізницю збудовано під час війни з спеціальними стратегічними завданнями, щоб обійти о сполученні з союзниками захоплене німецьким флотом Балтійське море. Трасована через ліси, дику тундру й болота залізниця не мала ніякого власного обслуговуючого персоналу. Його почали на неї звозити з усіх кінців Російської імперії. Відразу машиністів, майстрів, агентів та інший технічний персонал просто призначали — вони діставали звичайний службовий перевод. Але не минало й місяця, як переведені повертались, відмовлялися служити. На новій залізниці не було ні де жити, ні що їсти, ні навіть звичайної води для пиття. Тоді міністерство шляхів оголосило для всіх мурманських службовців подвійну платню і підвищений розряд преміальних. Цим пощастило завезти ще кілька десятків пияк, забулдиг і просто жуліків, але персоналу так і не було. Тоді міністерство знайшло інший вихід. Воно почало присилати на Мурман робітників із прикордонних залізничних дільниць. В прикордонних дільницях залізничний персонал уважався за мобілізований і, отже, за невиконання наказу підлягав військово-польовому суду. Це був дотепний спосіб утворити персонал Мурманської залізниці і не менш дотепний — звільнитися в прикордонній зоні від неблагонадійного, небезпечного елементу.
В неблагонадійному, небезпечному елементі от уже кілька місяців ходив і старий Зілов. Ходив насамперед за те, що «подписал прошение о прибавке жалованья». Старий Зілов просив не для себе, а для всіх. Він би міг якось утиснутися, пережити дорожнечу, знести здовження робочого дня, відробити що треба на оборону і згодитися на карткову систему. Прошения що! Але вище начальство не оцінило самого способу прохання — тихо, смирно, без ніяких вимог, бешкету чи страйку. Старий Зілов сів того дня під абрикосом, випив сам цілий штоф, закусив цілою своєю грядкою молодої цибульки і похмурий та лютий вийшов на вулицю. На вулиці він зачіпав прохожих, на всіх стрічних чиновників з державними кокардами кричав, що вони хабарники, попа обложив христопродавцем, вахмістра Кошевенка назвав держимордою, а про графа Гейдена дозволив собі висловитися, що «вони сатрап». Після цього старий слюсар побив поліцая, який хотів був відвести його до участку, і заявив, що війна, може, і потрібна чиновникам, попам, жандармам та графові Гейдену, але йому, слюсареві Зі-лову, на неї наплювать. Всякого іншого за всі слова, звичайно, віддали б під військово-польовий суд, але старого Зілова всі знали, сам начальник служби тягла подзвонив баронові Ользе — і старого слюсаря випустили з каталажки. Барон Ользе, одначе, настояв, щоб старого внесли до мурманського списку.