Страница 167 из 213
Може бути поїзд!
І вони сиділи. На залізничному насипу, просто голого неба. Під дощем і мрякою. На холодному листопаді. Боячись відійти, щоб не проґавити. Стомлені й виснажені або зламані нападом пропасниці, вони лягали тут же, в калюжі, спочити і, лігши, вже не вставали ніколи.
Територія залізниці всівалася трупом.
А поїздів бути не могло — і на північ, і на південь обидві магістралі були перерізані гетьмансько-петлюрівським фронтом…
Такий настав вечір.
Не зраджуючи звичаю, Сербин ішов на вокзал. Він уже знав, що телеграфний зв'язок по обох магістралях розірвано і на вокзалі нічого, окрім фантастичних вигадок, почути не можна. Він уже чув, що міські урядові установи раптом перестали існувати. Він бачив, що містом поспішно переходили гетьманські військові частини: гуркотіли риссю польові гармати, учвал скакала кіннота, піхота поспішала підтюпцем.
Перон вокзалу був тісно забитий людьми. Репатріанти стояли, сиділи, лежали — вони ждали поїзда, — і раз у раз треба було переступати через тіла, невідомо, живі чи вже мертві. Сербин протисся до перших дверей розкішного вокзального палацу.
В кутку під гострими спіралями батареї парового огрівання, один коло одного, один на одному, лежало чоловіка з десять — на просторіні в квадратний метр. Нещасні грілися. Натовп стояв над тілами щасливців, неспинно тремтів і глухо стогнав — із заздрощів і хтивого передчуття своєї пайки щастя. Ця пайка була суворо нормована: лежати під батареєю можна було порядком черги десять хвилин. Великий округлий циферблат електричних вокзальних дзиґарів світився високо угорі крізь туман отруйних людських випаровувань. Люди стояли, тремтячи, напружено звівши бліді обличчя догори, і гарячими очима стежили за стрілкою. Стрілка здригнулась і пересунулася на пункт. Десятеро миттю відсунули тіла своїх попередників і мерщій кинулися на підлогу — зайняти місце тепліше. На мить вибухла колотнеча — плеснули зойки, гримнула лайка, тріснула роздерта шинель, хтось хлипнув — і стихло. Десятеро чергових щасливців заніміли в екстазі сп'яніння теплом. Дев'ятеро попередників відплазували з понурою і тупою покорою. Така покора може бути тільки в людини, страждання якої вже вичерпало всі людські сили сповна. Нестатки? Біль? Горе? Мука? Це й є життя. Тепло? То було коротке хвилинне забуття — непритомність. Воно скінчилося. Всі дев'ятеро схопилися і мерщій побігли за двері, надвір — зайняти знову чергу в кінці хвоста. Десятий зостався на місці. Він був мертвий. Йому пощастило — він вмер у теплі. Йому марилися солодкі, радісні образи. Він вмер, хочучи жити.
Мертве тіло відсунули до дверей, на холод. Мертвому тепло ні до чого.
В глибині зали, біля проходу до «царських покоїв» — на звичайному місці, де збиралися місцеві жителі обмінятися свіжими новинами, — і зараз був невеличкий гурт людей. Назустріч Ссрбииові протислися Макар і Шура Можальська.
— Хрисанф! — закричав блідий Макар. — Ти розумієш? Треба щось робити![487]
Можальська схопила Сербина з другого боку:
— Влади нема ніякої! Клопотатися нікому! Всі боягузи й мерзотники! Мені нема діла до політики, але я не можу спокійно дивитися, як люди гинуть!..
Одуванчик вислизнула з натовпу теж і спинилася перед Макаром, Сербином і Можальською з очима, некліпними від жаху. Вона була навіть без хусточки, і мокре волосся облипало в неї на голові.
— У вокзальному пункті швидкої допомоги, — почав, затинаючися, Макар, — повинні бути ноші… ну, звичайні ноші, може, навіть кілька. Якщо забрати тих, що лежать надворі під дощем…
Всі зірвалися — Шурка, Сербин, Одуванчик, Макар, а з ними ще кілька залізничників — і кинулися крізь натовп мерщій туди, де був той пункт швидкої допомоги.
У тісній кімнатці швидкої допомоги було повію здорових і хворих. Старенький фельдшер стояв у кутку і тихо плакав, все протираючи й протираючи розбите пенсне. Нош у нього було чотири. Сербин став у парі з Шуркою, Макар з Одуванчиком. Інші ноші схопив ще хтось. Вирішили насамперед зібрати мертвих, щоб відокремити їх від живих.
Біля вокзального перону стояв порожній товарний вагон, і його негайно ж обернули на тимчасовий морг — мертвих треба було зносити сюди. За півгодини вагон був повний.
Тоді десь недалеко знайшли ще один і плечима підкотили до першого. Несподіваний маневровий паровоз підкотив ще три і поставив поруч. Нош працювало вже вісім. Звідки вони взялися, піхто ні в кого про тс не питав. Якісь люди — робітники, студенти, службовці — приходили і бралися носити мертвяків. І до півночі всі п'ять вагонів були повні мерців.
Але принесені до вагонів не були мертві всі. Поміж мертвих траплялися в тяжкому зомлінні. Що було робити з ними?
Проти вокзалу, на колії між проїзним тунелем і закордонними павільйонами, стояли чотири довгі фанерні бараки. Ще донедавна там містився австрійський охоронний взвод. Хтось приніс лом, і замки вирвали разом з клямками. Бараки були порожні. Вздовж, попід стінами, в них були широкі помости.
За кілька хвилин на помостах лягло сто. Ще згодом — під помостами друга сотня. Закордонний павільйон височів поруч, замкнений і темний. Двері вибили шпалою, як тараном. На підлозі могли вміститися покотом триста.
Люди з ношами з'являлися і клали. Поклавши — мерщій бігли по нового. Далеко не доводилося йти: на пероні, на коліях — скрізь лежали тіла. Сіявся дощ — дошкульний нічний осінній дощ. Було мокро, холодно й темно. Ноші з'являлися — і хворих клали в ряд. Дужчі приходили і лягали самі. Поруч з хворими лягали здорові. Вони присягалися, що в них тиф. Вони воліли захворіти, ніж пропадати надворі. Кілька дужчих репатріантів допомагали носити. Зморившися, вони лягали теж. Чотириста лягли покотом на кам'яній підлозі. Чотирьом тисячам бракувало місця ще.
В австрійських бараках валялися долі заіржавілі гвинтівки. Макар взяв одну, другу запропонував Сербинові. Вдвох вони ввійшли до кабінету начальника станції. Начальник стояв біля телефону — червоний, сердитий. Навпроти з браунінгом у руці сидів гетьманський офіцер — почорнілий, з божевільними очима. Начальник кричав у телефон, що паровозів у нього нема, що депо, очевидно, зараз повстане і нехай пан полковник прийде сюди і розстріляє його власною рукою — він війську його ясновельможності пана гетьмана співчуває від душі, але допомогти ніяк і нічим не може.
Офіцер глянув на Макара з Сербином. Його непритомний погляд ковзнув по гвинтівках. Ага! Значить, влада вже змінилася і це прийшли брати його! Флегматично він підніс браунінг до скроні і вистрілив. Разом з високим стільцем офіцерський труп звалився навзнак до порога.
Макар і Сербин переступили через труп.
— Пане Дунаєвський! — сказав Макар, — Розумієте? Ми повинні забрати під хворих на висипний тиф обидві пасажирські зали вокзалу.
— Ваше прізвище? — байдуже запитав начальник, беручи до рук олівець.
— Микола Макар.
— І Хрисанф Сербин.
— Завтра ви будете віддані до суду.
— Добре, — погодився Макар. І вони вийшли.
— Візьміть же мертвого з собою! — закричав начальник станції, але Сербину і Макару вже не було часу.
Втім, на цей раз вистачило й одної зали третього класу. Аж от де була та межа! На кахляній підлозі пасажирської зали лягли покотом чоловіка чотириста. І це вже були, мабуть, всі. Тисяча хворих лежала і мала над головою дах.
Але ж кожному хворому треба було ще подати води, закутати у власне дрантя, допомогти випорожнитися.
Пасажирську залу й закордонний павільйон прийняли на себе залізничники. Макар, Сербин, Шурка і Одуванчик побігли мерщій до австрійських бараків. Їх було четверо, і бараків чотири.
Сербину припав крайній від перону. Це був довгий і вузький барак. З кінця в кінець переділяв його посередині прохід, а обабіч попід стінами, на півметра від землі, був піл. Дві залізні грубки-румунки стояли на початку і в кінці проходу. На полу, головами до диктових стін, один коло одного, тісно лежали хворі. Під полом, головами до проходу, — тільки спітнілі маківки виднілися на землі — теж хворі. Двері відчинялися просто надвір, і з них клубочилася пара. Сербин вибіг на колію, спинив якийсь паровоз і приніс у полах шинелі антрациту. У грубках запалало, і зробилося краще.
487
— Хрисанф? — закричав блідий Макар. — Ти розумієш? Треба щось робити! — У книжці «Я вибираю літературу», в розділі «Як я був санітаром» (с. 139–142), Ю. Смолич писав: «Саме за таких обставин і почалась моя робота санітаром… знайшлись ті, хто не міг змиритися з катастрофою, в кого серце розривалось від жалю за нещасних людей, що роки вигорювали в нелюдських умовах полону, а тепер гинули на порозі рідного дому. Нас було не так і багато спочатку — кілька студентів, гімназистів і гімназисток, кілька робітників з депо чи з вагонних майстерень, телеграфіст та ще актор і актриса з театру, який не діяв. Мені навіть запам'ятались їх прізвища: актор — Скалов, актриса — Колібрі. Так, страшно навіть згадувати тепер про ті перші дні «санітарування»… Ці події та епізоди з них ввійшли в канву мого роману «Вісімнадцятилітні»… В епізодах, що проходять в романі, майже немає домислу — хіба що там, де виникла потреба пов'язати цю розповідь з діями героїв роману. Але загалом для мене, автора, ці частини роману — ніяка не белетристика: там записано майже точнісінько все так, як воно відбувалось».