Страница 166 из 213
Зате партизани були вже не піші. Під Костею, Зіловим, Потапчуком, Іванком, Бруне та Полуником вигравали добрі угорські жеребці, відгодовані на вівсі подільських ланів. Якихось п'яних кірасирів з них довелося скинути, ще й набити. Далі торохтів важкий австрійський військовий віз з автоматичними гальмами. На ньому лежало з півста гвинтівок та стільки ж з патронами цин. Із купи гвинтівок на коней погукувала Галька Кривунова. А позаду важко грюкотіла по бруку круппівська польова тридюймівка[485]. Її купили за 150 крон. На лафеті та зарядному ящику сиділи фронтовики. На коні — Степан Юринчук, посмоктуючи велику угорську люльку з мідяною покришкою.
Партизани прямували у Северинівські ліси.
Позаду над містом і станцією стояла висока, на цілий небозвід, рожева заграва…
Стах з Золотарем перебігли через колію і сунули гвинтівки до Полкана у буду, в Стаховому дворі.
— Ех ти, жирафа! — тицьнув Стах Золотаря, коли той випростався нарешті на весь зріст, тицьнув сердито й боляче, немовбито саме Золотар був винний у всьому. Втім, Золотар і справді винувато посміхався. Стахові стало враз дуже шкода товариша. Він припав на секунду йому до плеча. Тоді відштовхнувся і люто вдарив шапкою об землю.
— Ех, лопнув обруч коло діжечки! Ходім, Зіньку, у дев'ятий полк, потягнем з кантини офіцерського рому! Вранці як попив чаю з моркви, так і досі…
З гуртоком і скреготом з київської колії просто на станцію влетів ешелон. З-під грудей паровоза, з усіх вагонних тамбурів і дверей стирчали кулемети. Трахкаючи буферами, поїзд спинився враз. Німці в шоломах миттю виплигнули на всі боки. Грізно й люто лунала команда.
За першим ешелоном влетів другий — проти вагонних майстерень.
Від ешелонів густі цепи колами побігли на станцію, на місто й на передмістя…
— Приїхали! — ледве видихнув Макар, вбігаючи до Піркеса в кімнату і знесилено падаючи на канапу. — Німці!.. Розумієш?..
Пожежі палахкотіли довкола скрізь. Горіла австрійська комендатура, горів штаб, догоряла тюрма, займалася лазня. В дев'ятому полку горіли розгромлені амуніційні склади. Прозорим синім спиртовим огнем палала корпусна кантина. Довкола неї було ясно як удень. Темні постаті метушилися тут і там з мішками та оберемками. Селянські вози гнали вчвал зокіл і від'їздили геть підтюпцем.
Посеред плацу стояв Сербин Хрисанф. Він був без шапки, і волосся його тріпав вітер. Ліворуч від нього лежала розбита цина. Праворуч була купа вистріляних патронів. Кілька гвинтівок валялися долі перед ним. Одну він тримав у руках. Він заганяв обойму в магазин, упирав гвинтівку в плече, приміряв її високо в небо — просто в зорі — і сіпав гашетку. Потім клацав затвором і стріляв знов. Патрон за патроном. Коли дуло гвинтівки ставало гарячим, він кидав гвинтівку і хапав іншу. Він смалив у небо постріл за пострілом — немов туди, в небо, в зорі, в нікуди, до чорта, в торічеллієву порожнечу[486] хотів вистріляти всі, які були в світі, патрони…
КОМСОМОЛЬСЬКИЙ БАТАЛЬЙОН
МИР
Той листопад був не кращий за інші листопади. Сіялися дощі, дув пронизливий західний вітер, інколи падав іній по вранішньому тумані і знову облягала мжичка та сльота.
Втім, і самий світ був туманний і невиразний, як негода, як пізня осінь.
Довгожданий кінець чотирилітній світовій війні, нарешті, прийшов. В Німеччині буяла революція. Австро-Угорщина розвалювалася на шматки. Америка почала вільно господарювати в усій Європі, в цілому світі.
По декотрих німецьких гарнізонах на Україні утворювалися солдатські ради. Гетьмана зате підтримувала тепер Антанта. Але Київ обложили п'ятдесят тисяч повстанців. Німецька армія немовби заявила нейтралітет і обіцяла визнати ту владу за дійсну, котра переможе. Гетьман озброював білу офіцерню. Петлюра гуртував куркульські загони. З кордонів Радянської Росії відкрила наступ Червона регулярна Армія. Від неї тікали і гетьманські, і петлюрівські полки. Україна була оголошена театром воєнних дій.
Телеграф від австро-німецького кордону приніс ще одну вість. В результаті конвенцій про обмін військовополоненими репатріація розпочалася ще навесні, але зараз, в дні революції в Німеччині, після розвалу Австро-Угорщини, нікому до конвенцій не було жодного діла. Військовополонені покинули свої табори і рушили мерщій додому, на батьківщину, до Росії — і зразу всі. Це були сотні тисяч.
До сорока тисяч уже сьогодні зібралося на австрійському кордоні проти магістралі на перший великий залізничний вузол.
Телеграф повідомляв: полонені штурмують ешелони, що йдуть від кордону вглиб, вони заповнюють пасажирські поїзди, забивають товарні маршрути, обсідають дахи й буфери. Поїздів не вистачає, годувати репатріантів нічим, нема де переховати їх від негоди й дощу. Телеграф вимагав: поїздів, вагонів, паровозів!
Тисячі і десятки тисяч репатріантів поспішали сюди — до великої станції. Вони не знали, що тут на них чекає пастка. А коли б і знали, однаково б пішли, бо не повірили б. А якби й повірили, то пішли б все одно. Адже позаду був тільки полон і тиф, а попереду — рідна хата!
І що б вони мали робити інакше?
Адже ззаду, з-за кордону, тисли нові й нові тисячі. Адже ті, що вже пройшли попереду, з'їли все, що було в тісному прикордонні. Адже вони не мали де сховати від осінньої негоди своє голе і хворе тіло. Адже чотири роки небачена батьківщина ввижалася вже їм. І жах дурної загибелі при самісінькому порозі чотири роки небаченого рідного дому давив кожного з них. Голод, холод, жах і останній, божевільний напад туги за батьківщиною гнав усе вперед, тільки вперед.
Вони йшли, і кожний крок по цій, чотири роки угноюваній їхньою кров'ю, землі лишав по собі печальний знак — посинілий, вошивий труп…
Воші! Тиф!
Десятки сигнальних військових ріжків засурмили тривогу з усіх кінців. Німецький гарнізон станції й міста за півгодини перешикувався на бойовий стан. Сунув страшний ворог — невблаганний, непереможний, невразливий ні для багнетів, ні для кулеметів, ні для гармат, проти якого була безсила й контррозвідка. Сунула епідемія — висипний тиф. Сунули полчища вошей.
За півгодини німецький гарнізон навантажився на підводи й машини і бойовим маршем рушив геть.
Гарнізон виїхав за околицю станції, на територію старих військових казарм. Там гарнізон став, вислав густі цепи, цепи щільно взяли казарми в кільце і десятками кулеметних дул вищирилися на всі боки, на всі чотири сторони — проти вошви.
Тисячі нещасних репатріантів вже заповнили станцію, залізничну територію, рушили до міста.
Притулку вони не просили. І навдивовижу вони не чинили ніякого насильства. Не ламали дверей, не били вікон, не кидалися на перехожих, не зривали з них теплої одежі. Вони тільки тупцювали довкола будинків, тоскно позираючи на ці розкішні оази тепла, світла й відпочинку в нескінченних, безвихідних пустелях їхніх страждань.
— Хліба! Будь ласка, крихітку хліба! І, коли можна, — окропу!..
Нещасні заповнили всі вулиці, скупчилися на перехрестях, згрудилися перед кожною хатою. Вони забивалися в кожнісінький закуток між двох будівель, де можна було затулитися від вітру й дощу. Вони тремтіли страшним, неспинним тремтінням — з голоду й холоду. Очі горіли страшним, несамовитим огнем. Тіло то пашіло жаром, то дубіло в смертному холоді.
— Окропу! Чогось теплого усередину!
Здогадливіші кидалися до маневрових паровозів. Вони заступали їм впоперек путь, спиняли і не відпускали, поки не висушували бака гарячої води…
На території залізниці зібралися основні маси полонених. Сюди ж прибували — щогодини, щопівгодини — нові партії. Залізниця манила. Залізниця гіпнотично приковувала до себе. Адже залізницею можна поїхати далі.
Краще не шукати тепла, краще не їсти й не пити. Краще сидіти каменем отут, де спиняються поїзди. Адже щохвилини може бути поїзд.
485
… круппівська польова тридюймівка… — тобто гармата, виготовлена на металургійних заводах німецького концерну Круппа, заснованого в 1811 р.
486
Торрічеллієва порожнеча — безповітряний простір над вільною поверхнею рідини в закритій зверху посудині. Її відкрив і пояснив італійський фізик і математик Еваиджеліста Торрічеллі (1608–1647).