Страница 158 из 213
— Скатертю дорога! — дружно гукали з вікон четвертого і третього поверху, з аудиторій. — Геть білу гвардію![448] Каледінці! Корніловці![449] Чорна сотня! Архангел Гавриїл![450]
Штабс-капітан скинув голову догори, кашкет звалився з потилиці, але він його не підняв. Він посварився кулаком вгору — який жаль, що зброя була ще десь там, у казармах.
— Господа офицеры, смирно! — гукнув він.
Він вишикував свою команду вздовж тротуару. З вікон інституту линув сміх, дотепи і погрози. Нарешті хтось там заспівав, і всі, регочучи, підхопили спів.
Під свист, тюкання і регіт офіцери-студенти рушили вниз по бульвару, в бік до Жилянської[452]. Штабс-капітанів студентський кашкет лежав якийсь час у рівчаку, потім його хтось підхопив ногою, підбив угору, тоді другий, тоді третій — і за кілька хвилин від новенького кашкета зостався тільки лаковий козирок.
Групи студентів перебігали бульвар — до Ботанічного саду: там десь, коло університету святого Володимира, мав бути загальноміський студентський мітинг протесту. Посередині бульвару бігли студенти з жовто-блакитними розетками на грудях — то були студенти «українського народного університету» — і розкидали якісь невеличкі метелики. Сербин схопив один.
Винниченко[453], Петлюра, Макаренко[454], Андрієвський[455], Швець[456], іменуючи себе «Директорією українського національного союзу»[457], закликали всіх повставати і скидати гетьмана.
«Дивно! — подумав Сербин. — Але ж Петлюра та Винниченко й прийшли з німцями на Україну навесні?..»
— На мітинг до святого Володимира! — гукали з рогу Нестеровської[458], і разом з усім студентським натовпом Сербин побіг вздовж бульвару до Володимирської. На тому боці бульвару студенти ставали на плечі один одному і дерлися просто через високий червоний мур у Ботанічний сад.
Але враз, перед самим вже рогом Володимирської, всі мусили спинитися. Бульвар упоперек був перегороджений цепом офіцерів з гвинтівками в руках.
— Стій! Стій! — гукали вони. — Стій! Ні один чоловік не пройде!
Всі спинилися, і Сербин спинився теж. Офіцери тримали гвинтівки на руку, і багнети полискували на рівні грудей.
— Сербин! — гукнув хтось із цепу. — Здоров, Хрисанф!
То був Воропаєв. У сірій шинелі, з ременями навхрест, на лівому рукаві трикутний біло-синьо-червоний шеврон. Він тримав гвинтівку на руку і майже торкався багнетом Серби-нових грудей.
— Вітька? Хіба ти не на Дону?[459]
— Незабаром!.. Я в Астраханській офіцерській дружині. Заходь у казарми. Бульварно-Кудрявська[460], дванадцять…
Під тиском зростаючого натовпу офіцерський цеп відступив назад. Але посередині натовп вже розірвав цеп і кинувся за ріг на Володимирську. З прокляттями, лайкою і погрозами офіцери бігли позаду, розмахуючи гвинтівками.
— Ти не йди! — спинив Воропаєв Сербина за руку. — Я думаю, буде стрілянина…
Різкий вигук команди урвав його мову.
— Це-е-е-еп! — гукав командир з-за рогу, від педагогічного музею[461]. — До бою!.. Готуйсь!..
Воропаєв пустив Сербина, притьмом клацнув затвором і відбіг назад, під крислаті каштани. Лапастий, червоний і жовтий лист зрідка падав на землю під ноги. Було майже тихо.
З брами університетського подвір'я, з-за високих університетських колонад на Володимирську вулицю виливався великий гурт. До нього приєднувалися ті, що бігли з бульвару володимирцям назустріч. Гурт вийшов чоловіка двісті, відразу ж він зріс до трьохсот, за кілька секунд уже був він не менше півтисячі.
Демонстрація зійшла на брук і повернула лицем сюди, до рогу бульвару. Макар стояв у першій же лаві. Іса розмахувала руками і кликала до себе ще когось. Сербин зірвався і побіг назустріч мерщій.
— Розійтись! — загукав офіцер від музею. — Наказую студентам розійтись! — Він приклав до рота долоні трубкою. — Ще раз: розійтись!
Сотні студентських кашкетів колихнулися, і демонстрація хутко рушила назустріч цепу.
— Геть контрреволюцію! — зринув з лав дзвінкий дівочий голос. — Нехай живуть совдепи!
Червоний прапор враз немов вибухнув з гурту і огненним язиком затріпотів над головами демонстрантів.
— Плі! — заверещав офіцер від музею. — Плі! Плі!
Три залпи, один за одним, роздерли повітря поземними смугами синього диму.
І зразу ж синій дим звився вгору і зник.
Сербин вхопився за голову і прихилився до стіни.
— Пак… пак… пак… — тріснуло ще кілька окремих пострілів.
Демонстрація шарахнула. Студенти плигали через паркан Миколаївського скверу[463], бігли вулицею до Караваєвської[464], дехто кинувся до університетської брами[465]. Але кілька вже зосталося там — посеред бруку, розкинувшися непорушно чи звиваючися в муках поранення.
Сербин бачив, як Макар упав, потім звівся, потім знову упав.
Перестрибуючи стовпчики й живопліт бульвару, Сербин побіг до полеглих мерщій. Зліва, вздовж вулиці, з гвинтівками на руку, бігли офіцери, щось репетуючи, когось кленучи. Бородатий студент в окулярах, в розстебнутій чорній шинелі, стояв серед купи тіл з піднятими вгору руками.
— Медики! — гукав він. — Медиків старших курсів прошу не розбігатись! Ноші візьміть в анатомці! У сторожа Серафима, там марля, вата і бинти! Не забудьте, його звуть Серафим! Вата, марля й бинти! Серафим!
Іса лежала ниць. Сербин схопив її за плечі і перевернув горілиць. Зуби були вишкірені, очі скляні — її вбито наповал. Поруч страшно кричала дівчина, обома руками затискуючи прострелений живіт. Бородатий медик здирав з неї сквапно цупку шевйотову спідницю. Зойки, стогін і плач зринали звідусіль. Макар сидів, скулившися, на краю тротуару — купа книжок розсипалася по цементних плитах. Правою рукою Макар затискав ліву. З рукава додолу крапало рясними червоними краплями. Сербин підбіг і схопив його під пахви.
— Не можу… — прошепотів Макар. — Взагалі… — не можу… — Він винувато посміхнувся. — Мені, розумієш, крутиться голова… — Він раптом зовсім пожовк, обважнів і нахилився навзнак, на тротуар. — Книжки… — прошепотів він ще, — книжки… візьми… Їх треба віддать… до бібліотеки…
Тоді Сербин напружився з усіх сил, вхопив його просто в оберемок і побіг — на розі ж Фундуклеївської[466] була аптека. Ноги Макарові волочилися по землі.
Воропаєв стояв на своєму місці, спершися на стовбур каштана і спустивши гвинтівку до ноги. Він хутко курив і був зовсім блідий.
448
Біла гвардія. — Йдеться про військові формування білогвардійців, які боролися за відновлення буржуазно-поміщицького ладу в Росії. Походження терміну «біла гвардія» пов'язано з традиційною символікою білого кольору як кольору прихильників «законного» правопорядку на протиставлення до червоного кольору — кольору повсталого народу і революції.
449
Корніловці — учасники контрреволюційного заколоту 25–31 серпня 1917 р. під керівництвом Лавра Георгійовича Корнілова (1870–1918) з метою встановлення воєнної диктатури в Росії. Спирались на велику буржуазію, контрреволюційну частину офіцерства, підтримувались Антантою. Ліквідовані Червоною гвардією та революційними військами.
450
Архангел Гавриїл! — Мається на увазі погромно-монархічна організація «Союз Михаїла Архангела», яка в 1905–1907 pp. боролася з революційним рухом.
451
— старовинна російська солдатська пісня.
452
Жилянська — тепер вулиця Жаданівського у Києві.
453
Винниченко Володимир Кирилович (1880–1951) — український письменник стояв на позиціях буржуазного націоналізму. Після Лютневої революції брав активну участь в організації контрреволюційної Центральної ради, був одним із її керівників. З листопада 1918 р. по лютий 1919 р. — голова Директорії. Помер в еміграції в Парижі.
454
Макаренко Андрій (1883 —?) — український буржуазно-націоналістичний діяч, у 1917–1918 pp. — голова профспілки українських залізничників, у 1918 р. — член Директорії.
455
Андрієвський Опанас (1883-?) — український буржуазно-націоналістичний діяч, член Директорії.
456
Швець Федір (1882 —?) — український буржуазно-націоналістичний діяч, у 1918 р. член Директорії, пізніше професор українського університету в Празі, геолог.
457
«Директорія українського національного союзу» — контрреволюційний буржуазно-націоналістичний уряд так званої «Української Народної Республіки» (листопад 1918 — листопад 1919 pp.), який очолив Винниченко, а з лютого 1919 р. — Петлюра. В січні 1919 р. оголосив війну Радянській Росії. У квітні 1919 р. під ударами радянських військ утік до Східної Галичини. Після закінчення радянсько-польської війни у 1920 р. перестав існувати.
458
Нестеровська — колишня назва вулиці Івана Франка у Києві в 1914–1926 pp., названа на честь російського льотчика П. М. Нестерова (1887–1914).
459
Хіба ти не на Дону? — тобто не в складі контрреволюційних денікінських збройних сил Півдня Росії, які діяли на Дону та Півдні Росії.
460
Бульварно-Кудрявська — колишня назва (до 1937 р.) вулиці Воровського в Києві.
461
… від педагогічного музею. — Йдеться про колишній Педагогічний музей, споруджений у 1912 р. по вулиці Володимирській, 57, діяв до 1917 р. Тепер Будинок учителя.
462
— слова з революційної пісні «Варшав'янка».
463
Миколаївський сквер — розташований напроти головного корпусу Київського університету. Після встановлення в ньому пам'ятника Миколі І називався Миколаївським. Тепер Шевченківський парк.
464
Караваєвська — колишня назва вулиці Льва Толстого в 1891–1938 рр., походила від прізвища відомого київського хірурга В. О. Караваєва.
465
… дехто кинувся до університетської брами. — У книзі «Я вибираю літературу» (с. 130) Ю. Смолич розповів про реальні події, які відбулися під час антигетьманської демонстрації 1918 р., учасником яких був сам письменник: «Потім ми бігли садом до стін університету — тоді ще відгородженого дворища поза університетом не було: вікна виходили просто під затінок каштанів, навстіж були розчинені і задні двері.
Пригадую точно: саме коли надбігла до задніх дверей та група, з якою біг і я, ми почули, немов десь по той бік масивної будови університету хтось враз розірвав довжелезне полотнище. Я дна роки проходив уже допризивну підготовку, стріляв на стрільбищі і роздільно, і залпом — і я зрозумів: то був залп з гвинтівок.
Ми вбігли в університет, гримлячи по залізних плитах сходів, і крізь цей тупіт почули другий залп: тепер у лунких мурах будівлі він уже не був подібним до розпахуваного полотнища, а схожий на гуркіт грому після близької блискавки. Тепер уже всі зрозуміли, що це стрілянина і що стріляють, очевидно, по тій демонстрації, на яку поспішали і ми, В коридорі першого поверху та у вестибюлі перед головними дверима враз утворилась колотнеча: хто пробивався вперед, інші задкували.
Коли за тим потічком, що вилився з парадного входу університету на під'їзд, я вибіг між колонаду, знову почулися постріли. Тепер це вже був не залп, а окремі, безладні постріли. На брукові перед університетом кілька людських тіл лежали нерухомо, червоний прапор теж простелився на брукові… А навсібіч — і сюди, назад, до спасенних колон та мурів університетської будівлі, і туди, під гущавину дерев Миколаївського скверу, і геть до рогу Караваєвської вулиці — бігли десятки юнаків і юнок, учасників щойно розстріляної демонстрації».
466
Фундуклеївська — колишня назва (до 1919 р.) вулиці Леніна в Києві. У 1869 р. названа за прізвищем київського губернатора І. Фундуклеєва.