Страница 156 из 213
Піркес тим часом вже обкручував будочника з ніг до голови, мов ковбасу. Стах, вагаючися, держав мотуз над маленькою Олечкою.
— Треба, треба! Крутіть! — захвилювався будочник. — А то скажуть: мале ж на Пост збігати могло, чого ви її не послали? Крутіть, хай хоч як, а крутіть…
— Гляди, — посміхнувся й Стах, — плакати, Олечко, не будеш? Вранці ляльку тобі принесу… І цукерок… аж дві… Тихо лежи, я легенько… — Він обкрутив злегка дівчинку мотузком і попробував, чи не ріже де. Черга прийшла до Варки.
— А може, мене не треба? — змолилася дівчина. — Я з вами піду! їй-богу? А тоді в лісі й пересиджу… Га? Немовби й вдома не була? Га? Будьте такі ласкаві…
Дівчині дуже хотілося побігти зразу ж назад, туди, на насип.
— Хай! — вирішив будочник за всіх. — Тоді за годину на полустанок побіжить… — Він покрутив головою, щоб розширити мотузку довкола шиї. — І немов людей сповістить… Роти ж, роти позатикайте клоччям… он там, у кутку…
За хвилину Стах, Золотар і Піркес були вже надворі. Варка притримала Сірка, і, згинаючися під важкою ношею знаряддя та бомб, вони побігли вгору на насип. Варка нагнала їх зразу ж.
— Давайте, я понесу! — Вона взяла в Піркеса ключі, і вони побігли вчотирьох.
Зліва з насипу було видно увесь полустанок. Червоні й зелені цяточки семафорів, освітлені вікна Поста, чотири жовтуваті перонні ліхтарі. Високий ліхтар біля блока то спалахував, то пригасав. Він блимав тричі вряд, тоді засвічувався на якийсь час і знову блимав тричі. Так і умовлено з агентом на Посту: тільки з станції буде повістка, що німецький маршрут пущений на головну, він почне блимати тричі вряд ліхтарем біля Поста.
Миттю Стах глянув І в правий бік. Там не було нічого. Там чорною запоною стояла ніч — чорне небо, чорний насип, чорний ліс. Лиш місцями проти зір полискували невиразно рейки. Дві пари рейок — туди, в чорну ніч, на захід, на Волочиськ, до австро-угорського кордону, до Німеччини. Туди, як в чорну пащу, провалювалися всі маршрути — з хлібом, з цукром, з худобою, з усяким народним добром.
— Тут! — прошепотів Золотар. — От і стик. — Він обережно поклав долі мішок з бомбами і схопив з Піркесових плечей кайло і лом.
Втрьох вони схилилися над стиком. Кожний чув биття свого і ще двох сердець. Ніч була душна, але хлопців трохи морозило. Варка запропонувала принести ліхтар і присвітити, та Стах на неї тільки цикнув.
Розгвинтити треба було тільки один стик. Тоді вибити кілька костилів, підважити і одвести рейку набік, бодай на два вершки. Два ключі клацнули об гайки. Золотар вхопив кайло і почав вибивати костилі. В тиші ночі звуки падали, як вибухи, — здавалося, їх було чути навколо за кілометр. Піт лив, як дощ, залізо лежало тверде й невковирне. Варка вхопила лом і почала гупати в шпали коло костилів, трощити пахучу сосну. Це придумано правильно — тепер костилі можна було одвертати набік. Золотар теж вхопився за лом. Перша гайка цокнула й покотилася. Треба було поспішати. П'ятнадцять-двадцять хвилин — і маршрут буде на полустанку. Ще три хвилини — і він тут.
Петарди! — прошепотів Стах. — Ми покладемо метрів сто вгорі… Яка тут швидкість, на цьому уклоні? Відповіла Варка:
— Від полустанка він набирає вже до тридцяти кілометрів…
— Значить, він перекинеться просто під схил!.. Біжи закладай петарди.
Кондукторська бригада їхала німецька. Але паровоз вели машиніст, помічник і кочегар з депо: старий Парчевський, Волков, Дзюбенко. Як вибухне петарда, вони мали плигати: і паровоза геть — так умовлено ще завчасу.
Піркес зник ліворуч тільки смутно маячив його ясніший за ніч силует. Потім силует зник. Стах кректів коло гайок. Золотар відважував і вивертав костилі. Варка довбала й витрощувала шпали — на щастя, вони були вкрай гнилі.
— Гляди! — прошепотів Золотар до Варки. — Як кінчимо, щоб зразу ж бігла у ліс. А то як піймають…
— … то поведуть до війця, до того, що дім з гратами, панотця, — відгукнувся й Стах, крекчучи коло гайки.
Варка хихикнула. Ще одна гайка дзенькнула і покотилася. Варка хихикала — їй було смішно, і цокотіли зуби. Вона розтрощила вже три шпали. Під великий палець правої ноги вона загнала скіпочку, але. мовчала, лиш інколи придавлюючи палець лівою ступнею — щоб не так пекло.
Покінчивши з гайками, Стах кинув ключ і, вхопивши кайло, побіг до Золотаря. Той порався біля шостого костиля.
— Ото й досі? — аж розсердився він. — Создав тебе бог і ніс висякав! — Він ударив по сьомому. Але зразу ж покинув кайло і вхопив лом. Як і Варка, він почав трощити під костилем гнилу шпалу. — Кублиться, як та квочка з курчатами!..
Враз зовсім поруч, за лісом, несподіваним і довгим криком закричав паровоз. І зразу ж луна перекотила крик через голови і ударила в схили вапняку за насипом. Поїзд проминав останню будку перед полустанком. Ще дві хвилини — і він буде на полустанку. Через лісові хащі прорвалося дрібним дробом швидке й ритмічне стукотіння коліс, Воно наближалося швидко й гучно. Паровоз вдруге кинув у чорну задуху ночі довгий тремтливий свисток. Це був «Щ».
Піркес виринув з, темряви — дихання видиралося в нього з горла із свистом, він тримався рукою за груди.
— Підходить… Одинадцять! — порахував він місця від костилів. — Господи, мало! Не встигнемо… — Поїзд виринув з-за повороту перед полустанком і гучно зашипів: машиніст пустив пару. — Не встигнемо більше. Давайте спробуємо підважити… — Він вхопив лом.
Дванадцятий костиль випав. Стах і Золотар, вхопивши ломи, підбігли до звільненого вже біля стику кінця.
— Разом! Ну!
Вони підклали ломи і спробували підважити рейку. Вона не посувалася.
— Ще раз!
Варка вхопила кайло і зачепила за кінець рейки. Вчотирьох вони натисли ще раз. Рейка лежала непорушна.
Поїзд стояв на полустанку, втомлено чахкав паровоз, крізь тишу ночі долинав перегук двох голосів — очевидно, кондукторів.
— Ще! — кинувся Золотар. — Ще кілька костилів треба вибити! — Стах, Піркес і Варка побігли за ним.
Вони накинулися на шпали осатаніло. Ломи здіймалися вгору і падали удар за ударом в гнилизну дерева біля костилів, випереджаючи один одного. Тріски злітали високо вгору і били в лице. Вони роздовбали ще шість шпал за якихось дві хвилини. Тоді взялися вигинати костилі. І зразу ж побігли в кінець до стику.
Тепер їхня напруга увінчалася успіхом. Під тиском ломів й кайла рейка хитнулася і немов відповзла трохи набік. Стах зразу ж тицьнув у місце стику кінець лома — лом провалився й застряв.
— Ще! Ану разом! — майже закричав він.
Вони напружилися з усіх сил, напружилися довгим, здавалося, нескінченним напруженням і немов попливли за рейкою самі — рейка відчутно посунулася вбік, може, на цілий вершок, а може, й на два. В кожному разі, тепер колесо паровоза не могло вже потрапити на неї — воно мало піти вбік, на шпалу. Паровоз на полустанку крикнув коротко і пронизливо, сюрчок кондуктора також перекотила через насип луна, з труби вдарило кілька разів хутко й гучно клубами диму, і зразу ж часто зачахкали поршні. Поїзд рушив.
— Бери бомби! З насипу вниз! — закричав Золотар вже на повний голос. Стах біг з бомбами, тісно притуливши мішок до грудей, щоб вони не трусились.
В цю хвилину вже не стало нічого чути за стукотінням коліс — поїзд із швидкістю тридцять кілометрів котився з уклону і вже рівнявся з будкою.
— Петарди! — встиг лише гукнути Стах. І саме в цю секунду кілька сухих випалів злились в один.
Слідуючої хвилини враз вибухло стільки звуків, стільки різних звуків, що вони немов вдарилися один об один, один одного збиваючи й знищуючи. Відразу це був скрегіт металу і хрускіт розтрощеного дерева, але зараз же стався сильний і короткий металевий брязкіт, і в ту ж мить вибухло потужне, скажене шипіння — вереск пари, що видиралася з щілин. Потім довгий, нескінченний брязкіт буферів — з початку поїзда в самий кінець — закінчив усе. Тільки пара вищала ще десь попереду та страшно кричав людський голос — страшно і голосно, немов у порожнечі або в тиші.