Страница 144 из 213
— А що саме? — нахилилася через плече Галя.
— Ленін… «Більшовики про землю»…[418]
— Саме що треба! — Галя навіть сплеснула руками.
Зав'язавши хустинку тісними кінчиками під підборіддям, вона полізла за пазуху і ніяково спинилася перед Зіловим. З пазухи вона вийняла невеличкий вузлик…
— Іванкові… — почервоніла вона, — гостинця передасте Іванкові?
— Давай! — Зілов узяв. Навпомацки він визначив у вузлику два пиріжки і п'ять яблук. — А сказати що?
— Пхі! Нічого не казати! — Вона пересмикнула кінчики хустинки під підборіддям. — То я піду! — Але, зробивши крок, вона ще спинилася і зиркнула через плече. — А мені той… нічого не переказав?
— Поцілувати сказав… Щоб я тебе поцілував від його імені…
Галя чмихнула в хустинку і побігла до стежки. Незабаром її постать зникла в ліщині.
Розвиднювалося. Темінь ночі немов сіла на землю, і вгорі вже був ясний вранішній небозвід. Над лісом праворуч вже трохи рожевіло.
Одуванчик теж завинулася в хустку. В цій маминій хустці та кофті вона достоту скидалася на сільську дівчину, і ніхто ніколи не став би заперечувати проти того, що вона оце простує до міста на базар і в торбі в неї паляниці, крашанки та пшоно.
— Ну, в городі що там і як? — запитав Зілов.
— У кіно вчора була! — губи в Одуванчика зразу ж розшили захопленою посмішкою. — Віра Холодная![419] І-і-і! Він її як ухопить за руку і як зашипить до неї: «Ти моя!», а вона тільки блиць його по морді і говорить тоді: «Нахал! И как это вы смеете! И потом, граф, я ж вас совсьом не люблю!» — Одуванчику аж затамувало дух. Очі зробилися круглі, і обличчя зблідло. — Як зробимо вже революцію і в гімназіях будуть учити безплатно, зразу ж навчуся на кіноактрису і гратиму драми на дві серії…
— Я не про те… — всміхнувся Зілов. — Стах мені переказував щось?
Одуванчик зітхнула, розлучаючись з образами Лисенко[420] і Мозжухіна[421].
— Післязавтра, сказав, буде там, де від церкви шопа на захід під яблунею. — Вона нахилилася і взяла свою торбу, заміряючись іти. — Ага! Ще! — Вона спинилася. — Ще таке казав, що сам післязавтра до ладу розповість. Оце…
— Що «оце»?
— Ну, саме це… у Росії, під більшовиками тобто, незабаром з'їзд має бути…
— Не казав — який?
— Ну, цей же, — здивувалася Одуванчик, — тобто наш Союзів робітничої і селянської молоді! І у Києві, — згадала вона і заквапилася, — союз наш уже інакше себе прозвав…
— Інакше? — вразило Зілова. — Як же інакше?
— Прозвалися «сокоммол» чи «коммол». Сказав — сам до ладу розповість. Коммол.
— Ну, йди! Йди мерщій! — махнув Зілов рукою. — Гальчина торба у ліщині буде… Сокоммол?
— Ага! Чи коммол… А ми, значить, коммольці будемо… Хі!
За хвилину силует дівчинки — дещо зігнутий, з торбою за плечима — зник у ліщині. Зілов залишився сам.
Край лісу, на горбику, Зілов на хвилинку присів. У долині внизу лежали картаті поля. Жовта стерня немов димилася легкою парою. Де-не-де по клаптях полів височіли ще рудуваті полукіпки — возовиця ще не кінчилася, хліб підгнивав. По дорозі на Коростовці пливла курява — котився віз. За дорогою між стернею там і тут прохоплювалися брунатні полоси достигаючої гречки. Вже жовтіли далі й баштани. Під горизонтом на захід простилався соковитий килим цукрових плантацій. Врожай на буряки цього року мав бути добрий. Але — хто ж його забере? Невже, як і хліб, — німці? А в Росії — голод. Якби той хліб, що забрали німці, та був у своїх, у Росії!
Коммол — це, очевидно, мало значити «комуністична молодь». Союз комуністичної молоді — сокоммол. Вірно. А то — і в есерів соробмол, і в меншовиків соробмол. А потім, комунізм — це ж і є остаточна, довершена форма соціалізму. Паризька. комуна! Значить — до кінця. Не на життя, а на смерть. За комунізм!
З'їзд робітничо-селянської молоді у Москві!..[422] Десь там, близько-близько, е Радянська Росія, і в ній пролетарська молодь організовує свій союз! Радянська Росія! Вона є.
Серце заколотилось схвильовано. Але зразу ж зробилося журно і в грудях тоскно занило.
І Зілов зрозумів. Журно і тоскно було від думок про Катрю. От уже два тижні, як Катрю перевезено до Києва, в Лук'янівську в'язницю[423]. Катря так і не виказала, хто давав їй прокламації, хто посилав на агітацію до німецьких та австрійських частин. Серце в Зілова стислося журбою і болем. Мила Катря! Смілива дівчина, чудовий товариш, відданий соробмолець! Коммолець Катря!.. Невже — повісять? Чи, може, як Козубенка, Шумейка та інших — до концтабору в Німеччину?
Мила Катря!
Сонце враз бризнуло просто в праву щоку. Зілов замружився і солодко потягся — після безсонної ночі. Неохоче він звівся на рівні. Ранок настав, треба було ховатися до лісу.
У лісі Зілов жив уже понад два тижні. Сталося це так.
Одного вечора до нього прибіг задиханий, схвильований Піркес. Щойно його викликав спішно до офіцерського кафе Парчевський і переказав катастрофічні новини. Таємний відділ київської державної варти та австро-німецька контррозвідка виявили по всьому Поділлю підпільні організації і воєнно-революційні повстанкоми по цукроварнях і селах.
Сьогодні ввечері у Вінниці мала відбутися підпільна нарада більшовицьких комітетів, і варта та австро-німці ладналися її захопити. Одночасно мало бути проведено підготовану теж на сьогодні загальну ліквідацію всіх виявлених більшовиків та й інших неблагонадійних для гетьманської влади елементів. Сотню Парчевського варта притягала для облави також. Копії списків Парчевський щойно одержав. По станції і місту — дев'ятнадцять більшовиків та кілька діячів різних інших партій…
Зілов з більшовиків-комітетчиків знав тільки одного. Замість Шумейка він був тепер зв'язаний з електромонтером Марченком. Підпілля вимагало суворої конспірації. І от — проклята варта та контррозвідка знали всіх. Ось, з її рук, перед Зіловим лежав повний список його старших товаришів — керівників підготовки до повстання. Дев'ятнадцять! Це після того, як десятки наложили головами весною, десятки поїхали до концтаборів після страйку! Зілов ніколи не сподіваної, що організацій така вже велика знов. Зараз її мали ліквідувати. Вісімнадцятим у списку був і сам Зілов. Комітетом він ще не був прийнятий до партії. Але контррозвідка його вже прийняла…
Роздумувати не було часу. Стах і Золотар побігли по квартирах всіх за списком вряд. Піркес побіг попередити інших — не більшовиків. Зілов метнувся до Марченка.
Марченка на роботі не було. Дома теж. «Він поїхав щойно до Вінниці», — сказала дружина. Зілов прибіг на вокзал: пасажирський відійшов десять хвилин тому. Зілов вчепився на якийсь паровоз, що з Товарної йшов резервом по київській колії. В Гнівані він наздогнав пасажирський. В пасажирському Марченка не було: він поїхав якимсь товарним. Пасажирський привіз Зілова до Вінниці. Зілов вибіг з вокзалу і став серед вулиці. Куди йти? Де підпільний з'їзд? Де знайти хоч би одного товариша-більшовика? Як попередити? Австрійський жандарм вже стежив підозрілим оком за чудним робітником — в засмальцьованій тужурці, без шапки, з розпатланим волоссям, посеред вулиці.
Але гинути доводилось все одно. Зілов підійшов просто до якогось слюсаря, що з водогінними кранами під пахвою переходив у цей час вулицю.
— Товаришу! — сказав Зілов. — Вір мені. Нещастя! Зараз десь тут німці та варта мають захопити підпільну більшовицьку нараду. Скажи, де хоч один більшовик? Треба попередити!..
Але австрійський жандарм вже стояв за їх спиною. Боязко озираючись, слюсар з водогінними кранами під пахвою відійшов геть. Дійшовши до тротуару, він кинувся бігти в провулок. Побіг попередити? Знає когось? Чи, може, просто злякався?..
418
Ленін… «Більшовики про землю»… — Йдеться про «Доповідь про землю», виголошену В. І. Леніним 26 жовтня (8 листопада) 1917 р. на Другому Всеросійському з'їзді Рад робітничих і солдатських депутатів, в якій була висунута вимога передати землю селянам.
419
Віра Холодная — Віра Василівна Холодна (1893–1919), російська кінозірка німого кіно.
420
Лисенко Наталія Андріанівна (1884/86? -?) — російська кінозірка німого кіно.
421
Мозжухін Іван Ілліч (1888–1939) — російський кіноактор, зірка німого кіно, чоловік Н. А. Лисенко. З 1920 р. жив за кордоном.
422
З'їзд робітничо-селянської молоді у Москві… — Всеросійський з'їзд робітничої і селянської молоді, що відбувся 29 жовтня 1918 р., на якому було створено ВЛКСМ (тоді називалася РКСМ — Російська Комуністична Спілка Молоді).
423
Лук'янівська в'язниця — колишня політична тюрма в передмісті Києва — Лук'янівці, збудована в 1863 р. У 1917–1919 рр. — політична тюрма під час контрреволюційного режиму Центральної ради та Директорії.