Страница 143 из 213
Хвилюючися, Бруне зачитав. То була довга й докладна реляція трьох вільнооиредєляющихся імператорської драгунської дивізії, студентів-філологів Ганса Бруне, Фрідріха Кюлова та Отто Штірмахера до йогомосці ясновельможного пана гетьмана всея України. В цьому проханні три німецькі студенти, вихованці старих університетів Кенігсберга, Гейдельберга й Геттінгена, подавали глибокошановному монархові глибокий і точний аналіз суспільної ситуації в його країні. Студенти-філологи першого курсу доводили, що в усіх повстаннях, заколотах та заворушеннях всередині українського народу — проти своєї власної волі винна сама гетьманська держава. Високі ідеї зганьблюються і викриваються самим урядництвом пана гетьмана та урядовцями німецького інтендантства. Як же народу українському, патетично, з знаком оклику запитували студенти в пана гетьмана, як же цьому народу не хвилюватися і не сподіватися, коли всі чиновники вельмишановного гетьмана крадуть?! Адже всі поміщики намагаються скористатися з присутності німецької збройної сили і розквитатися з народом, що в захваті та піднесенні перших днів революції зруйнував їй добробут. Студенти-філологи першого курсу Кенігсберзького, Гейдельберзького і Геттінгенського університетів звертали на все це увагу вельмишановного пана гетьмана всея України і висловлювали йому свою певність, що коли пан гетьман зверне на це свою ласкаву увагу та ласкаву увагу найвищого німецького командування і припинить ці безчинства, то зникнуть причини до незадоволення українського народу і урядом пана гетьмана, і німецькою армією. Нижче вони подавали свою адресу — номер дивізії, полку й ескадрону. Щохвилини пан гетьман міг покликати їх для подання докладних пояснень…
Сміятися було незручно, та й сміятися не було чого — Бруне, Кюлов і Штірмахер були, мабуть, добросерді хлопці. Шурка спустила руку з своєї полиці вниз і погладила Ганса Бруне по голові. Туровський і Теменко посміхалися ніяково, але з почуттям безперечної вищості над цими студентиками з Кенігсберга, Гейдельберга й Геттінгена. От тобі й найстаріші в світі університети! Ні, Макар, ти собі як хочеш, а ми поїдемо вчитися краще вже до Києва!..
Сербин засоромився вкрай і мерщій відвернувся до вікна.
За вікном був уже майже день. Навіть сонце вже десь було, але по той бік поїзда, і тільки скісне проміння спадало на жовту стерню десь там далеко, за довжелезними тінями вагонів. Вранішня прохолода була насичена ароматами глиці, чорнозему, прілого сіна, гречки. Але поля й переліски враз урвалися і почалися будівлі. То були пригороди — до Києва зоставалося десять хвилин.
Німецькі студенти-солдати вже закидали рюкзаки за плечі. Ганс Бруне тремтливими пальцями згорнув папір і обережно сховав його до кишені. Дивізія відрядила їх до Києва по вагони з піднаряддям до чобіт, і вони вирішили скористати поїздку для великої місії. Сьогодні ж своє прохання вони віднесуть до канцелярії пана гетьмана.
Розпрощалися, одначе, сердечно. Бруне, Кюлов і Штірмахер, про всякий випадок, запам'ятали адреси товаришів там, дома, на їх рідній станції — вони ж поверталися туди за два-три дні, відбувши командировку.
Поїзд забряжчав буферами і став.
Київ! Це був Київ!
Студентство! Університет! Нове життя!
Дужим гомоном і гамором перон зустрів поїзд. Гукали пасажири, перегукувалися залізничні службовці, гули паровози, сюрчали кондукторські сюрчки. Але над усе були рясні й одчайдушні вигуки газетярів. Вони гукали:
— Екстрене повідомлення! Щойно з Москви! Замах на Леніна![416] В більшовицького вождя стріляла есерка Каплан!..
Макар виплигнув на перон через вікно і вхопив газетяря за плечі.
— Брешеш! — прохрипів він. — Ти брешеш! Леніна! Стріляла? Але ж він живий? Живий? Таж кажи — живий?..
Переляканий газетяр верещав, публіка кинулася розбороняти, утворився шарварок. Всі говорили, всі гули. Невідомо було, хто кого хотів бити, і, власне, — за що. І взагалі — чи дозволяється бити дитину? Втім, Макар нікого не бив. І він не розумів, чого від нього хотіли. Хтось подав здогад, що це божевільний. Жінки кинулися з натовпу геть. З'явилися двоє німецьких патрулів і повели Макара до комендатури.
Примірник газети, одначе, залишився в Макара в руках. І тепер, ідучи між двох патрулів, Макар похапцем бігав очима по шпальтах, забувши про весь світ. Свої дві книжки и рушнику — «Інтегральне числення» та «Держава і революція»[417], де «Революція» та «Ленін», про всякий випадок, було одірвано, — Макар також забув у вагоні.
УКРАЇНА МОЯ, ХЛІБОРОДНАЯ
До світанку було ще ген далеко. Ліс стояв тихий і мовчазний як буває це тільки в спокійні години передрання. Коники вже примовкли, птаство ще спало, навіть листя не тріпотіло на верховіттях. Темінь стояла сіра й безбарвна.
І дарма, що тут, на узліссі, грабиняк ріс не надто густий, пробиратися між дерев було трудно й клопітно; зраджував зір, відстань обманювала, і стовбур виникав раптом просто перед тобою, саме тоді, як ти гадав, що до нього ще кілька кроків. Разів зо три Зілов уже наштовхнувся на дерево і вдарився лобом. Стиха кленучи, кулячися та здригаючись від ранкової свіжості, він посувався поволі. Особливо заважала важка торба за плечима та довга й незручна піхотинська гвинтівка в руках. Враз він спинився, і серце в нього пристануло і завмерло.
Стовбур, об який він щойно торкнувся правою щокою, тихо відхилився вбік, а тоді знову хитнувся і вдруге вдарив його в лице. І кора, шорхнувши по щоці, зоставила чудне, фальшиве відчуття — така кора 'не буває. Зілов спинився і простяг руку вперед.
Дрож, глибоке внутрішнє тремтіння прохопило Зілова з ніг до голови. Стовбур знову відхитнувся від його доторку, і це був зовсім і не стовбур. В руці Зілов тримав шорстку холошу штанів і закостеніле тіло під нею. В руці Зілова була людська нога — високо в повітрі, окремо від землі…
В темряві нічного лісу його очі насилу ухопили темний силует. Він тихо похитувався перед очима. Але зразу за цим силуетом був ще один такий же, а далі — можливо, ще один.
— Австрійська робота, — зітхнув Зілов, — з якого ж це села? Сьогодні ж пошлемо розвідку…
Але гаятися Зілов не міг. Він уклав мертвих в ряд, на мить застиг над тілами похилений, з кашкетом у руці — віддав шану, — тоді закинув торбу за плечі, стис гвинтівку і рушив далі.
За кілька кроків вже западав вибалок, і тут зовсім пояснішало — роздивитися можна було кроків на сорок навкруги. Десь унизу тихо муркотів струмок. Зілов пішов униз, на голос струмка. Лісова криничка мала бути зразу ж у долині, у байраці.
— Питьпадьом-питьпадьом! — сплеснув раптом від кринички несподіваний тут перепелиний поклик.
Зілов спинився і відповів так само:
— Питьпадьом!..
Тоді дві постаті зразу звелися з трави. В сивих сутінках, тут, у балці, зблизька їх можна було роздивитися добре. Це було двоє дівчат.
— Зілов? — прошепотіла котрась з них.
— Галя? Одуванчик?
— Ми.
Зілов кинув торбу на землю, поставив гвинтівку і важко передихнув. Дівчата по черзі торкнулися його руки.
— Ти чого так тремтиш? — хрипким, немов після сну, голоском підлітка поцікавилася та, до котрої він сказав «Одуванчик».
— Так… — Він присів на цямриння і закурив.
Вогник спалахнув на секунду, і короткий рожевий спалах вирізьбив з сутінок два дівочі обличчя. Майже дитяче Одуванчика — з безбровими припухлими сонними очима, з шорсткими, непокірними, безколірними патлами підстриженого стіжком волосся. Доросле, спокійне, повновиде, з тонкими чорними бровами, пов'язане дівоцькою хустинкою, — Галине.
— Ну, давайте, — сказала Галя, — нема часу. Повернутися тра, бачте, ще вдосвіта…
Зілов розв'язав торбу і почав пачками добувати з неї книжки. Це були тоненькі брошури на сірому обгортковому папері.
416
Замах на Леніна! — Йдеться про замах на В. І. Леніна 30 серпня 1918 р. есеркою Каплан.
417
«Держава і революція» — праця В. І. Леніна, написана в серпні-вересні 1917 р. в підпіллі. В ній творчо розвивається вчення Карла Маркса та Фрідріха Енгельса про державу. В. 1. Ленін дослідив найважливіші питання виникнення держави й ставлення до неї революційного пролетаріату, питання змісту і політичної форми диктатури пролетаріату.