Страница 14 из 213
Півгодини пізніше мама вкладає Юру вдруге. Землетрус уже давно кінчився. Нічого страшного — все пройшло.
Але Юра не відпускає маму. Він тримає її за руку і вимагає, щоб вона була так цілу ніч, ну, принаймні поки він засне. Мама голубить його і заспокоює. Куховарка Олександра стоїть на порозі, схрестивши руки на грудях і підперши щоку кулаком. Вона причитує і розповідає, що землетрус — це не інакше як кара божа, що це «провіщення», що незабаром прийде, мабуть, антихрист — оце ж він десь уперше ногою на землю ступив, а вона, матінка, огинається і отакечки сполохано тремтить: знак усім людям подає, щоб молилися і спасали душі перед кінцем світу…
— Ай! — схоплюється Юра знову. — Не хочу! — він горлає щодуху і пацає ногами. — Не хочу! Антихриста не хочу! Землетрусу не хочу! Війни не хочу! Кінця світу не хочу! Не хочу, щоб нічого більше не було!
«МИР ВСЕМ»
Того ранку, як і щосуботи, прийшов Дворянин.
— Салют вашій милості!
Він зірвав кашкет з червоною дворянською околичкою і розмахнувся на порозі широким реверансом іспанського гідальго:
— Сьогодні світ прекрасний, як і вчора!.. Ме вотр сайте[41], мадам? Муж, дєтішкі? Пожалуйте стаканчик!..
Його голос гримів на цілий дім, і діти кинулися мерщій до кухні. Прихід Дворянина — це був неодмінний і веселий щосуботній спектакль.
— Чадам і домочадцам! — вітав Дворянин. — Мадам, во занфан се сон ле загреабль анж, ма фуа! Ваші діти, мадам, — це чарівні янголи! — З галантним уклоном він прийняв з рук Юриної мами дві чарки з горілкою. — Салфет[42], душі моєї! — Потім штовхнув двері до сіней і, не озираючись, простяг туди, через поріг в сіни, одну чарку. — Йоська, лехайм![43]
Дві сині, тремтливі руки жадібно вхопили чарку і зразу ж зникли за дверима знов. То був Йоська, нерозлучний побратим Дворянина. Але ніякі всовіщування не могли вплинути на Дворянина і змінити його дворянський звичай: Йоську він завжди залишав надворі або в сінях. — Парбльо! — сіпав він плечима на докори. — Се тенпосібль.[44] Його батько (сон пер) був швець, а його мати (са мер) була в мене куховаркою!
Чи справді був Дворянин дворянином, про те не знав ніхто. Він з'явився в місті Стародубі[45] років зо три тому — задовго до того, як Юрині батьки переїхали сюди, в глухе Полісся. Щодня він міг розповісти про своє минуле нову історію аж ніяк не подібну до вчорашньої і завтрашньої. В цих історіях було все — і нещасне кохання, і коварство друзів, і несправедливість закону, і трагічне падіння матері й таке інше. І найперше, звичайно, шампанське і карти. Жебрати він приходив раз на тиждень, в точно встановлений день. Для цього він розподілив все місто на сім секторів і суворо додержував черги. Горілки йому давали вдосталь, але били теж залюбки — ні за що, просто так, бо треба ж когось бити для практики. Били городові, прикажчики, інші босяки та орави задерикуватих дітлахів. Дворянин не опирався, тільки ревів уголос і, падаючи ниць, ховав під живіт свій дворянський кашкет. Його він беріг як зіницю ока.
— Для чого? — питали його.
— Для ганьби! — відповідав він. — Пур гонт, пур дезоноре ма ноблес тражік…[46]
Юра вже наготовився реготати з Дворянинових приказок та ламання, коли раптом стара куховарка Текля залишила поратися коло печі й кинулася до вікна:
— Ой матінко! Глядіть!
Вікна виходили через паркан до сусіднього подвір'я і дивились на довгий та брудний барак. То була «Полесская канатная фабрика А. С. Перхушкова в городе Стародубе». Півста кремезних і бородатих старовірів-заробітчан[47] м'яли там коноплі й крутили мотузки з ранку і до ночі. Електричного освітлення в місті не було, а вживання гасових ламп серед сухої пряжі та клоччя було заборонене через пожежну небезпеку. Платню сезонникам купець Перхушков вичисляв з «літнього сонця» — і два зимові дні йшли за літній один. На роботу він приймав тільки старовірів, яким був сам. Це були один в один бородаї в личаках і яскравих сорочках. В неділю вони виходили на вулицю з гармошками, горлали пісні, ловили необережних дівчат і тягли їх до себе в барак. Гвалт тоді зависав над цілим містом.
Але ж була тільки субота, і всі здивовано глянули за паркан у фабричний двір.
Якась надзвичайна, несподівана подія відбувалася там. Бородаті мотузярі, без шапок і кожушків, в самих сорочках, вискакували з фабрики і прожогом бігли до воріт. За ними вискакували городовики в чорних довгополих шинелях з бляхами на баранячих шапках. Але ворота були замкнені, і мотузярі кидалися вздовж високого з цвяхами по верху паркана. В кутку городовики наздоганяли їх і, вихопивши шаблі з піхов, плашма полосували ними по спині, по плечах і по голові. Городовиків було не менше як двадцять.
— Конституція! — в якомусь дикому захваті завив Дворянин. — Ура! — Він вихопив коцюбу із кочерг і вискочив у сіни та в двір. Просто з ґанку він перестрибнув через паркан і побіг, розмахуючи залізякою. — Сальве![48] За мною!
Серед двору зійшлися двоє: бородай мотузяр і дебелий городовик. Вони схопилися на кулаки. Дворянин налетів на них немов буря. Не спиняючись, він розмахнувся і загилив городовикові коцюбою в тім'я. Той крутнувся і гепнув ниць. Бородай-мотузяр змахнув піт з чола і непорозуміло видивився на несподіваного спільника. Але Дворянин спинився тільки на мить. Він розмахнувся і вдруге хряпнув коцюбою. Бородай-мотузяр, змахнувши руками, завалився навзнак…
В що хвилину двері розчинилися і вбіг батько. Він був блідий, і руда його борода стирчала на всі боки, як зламаний віник. Він задихався:
— Уроків нема… Де мій револьвер «бульдог»? Інтелігенція і робітники Перхушкова виступають проти чорної сотні[49]!
Він кинувся до кімнати. Він розкидав усі речі, шпурляв чемодани, висував шухляди. Нарешті на дні останнього кошика він схопив щось металеве і блискуче. Патлаючи руду бороду, він кинувся до дверей.
— Корнелій! — побігла за ним мама.
Але двері вже хряпнули, і чорна батькова шинель війнула полами вже за хвірткою.
— Діти! — мама патетично сплеснула руками і, похапавши дітей, зігнула кожного навколішки. — Ми будемо молитися! — вклякнула вона.
Це була пропозиція зовсім не цікава: а як же Дворянин, що з ним? Так кортіло до вікна — і діти почали були хлипати. Але мама гримнула, і доводилося скорятися. Брат за мамою проказував слова молитви, а Юра на правах найменшого тільки хрестився і бив поклони. Втім, це швидко набридло, і, всівшися зручніше на підлогу позаду всіх, Юра, завмираючи солодко серцем, почав мріяти про револьвер «бульдог» і про чорну сотню. Що таке револьвер — Юра знав. То була така штука, з якої стріляють. І Юра вже давно вирішив, тільки зробиться дорослим, купити собі револьвер і стріляти. Але до чого ж була тут собака бульдог? Вона ж просто гавкає, а зовсім не стріляє! Та й не брав же батько з чемодана ніякої собаки… Юра заспокоївся на тому, що, поспішаючи, батько собачку забув. Увечері він її, безперечно, віддасть Юрі, то ж було очевидно, що то собака не справжня, а тільки лялька — справжні собаки в чемоданах не бувають. Що ж до чорної сотні, то тут Юрі все було ясно. Сотнями бувають тільки яблука, огірки і козаки. Зрозуміло, що тут мова йшла про козаків з чорними вусами, в чорних папахах і на чорних конях. Юра почав тихенько підгодувати на колінках і прицмокувати язиком. В'язки від маминого фартуха він вже тримав у руках, як вуздечку.
Але тут, не домолившися, мама зірвалася з колін:
41
Як ваше здоров'я (франц.). — Ред.
42
За гріхи (єврейськ.). — Ред.
43
На здоров'я (єврейськ.). — Ред.
44
Чорт забирай! Це неможливо (франц.). — Ред.
45
Стародуб — колишнє повітове місто Новгород-Сівсрського намісництва (тепер Брянської області РРФСР), в якому деякий час у місцевій гімназії викладав фізику і математику батько письменника.
46
Щоб знеславити трагедію мого дворянського стану… (франц.) — Ред.
47
Старовіри — прихильники старообрядництва, які не прийняли церковної реформи XVII ст., виступали проти офіційної православної церкви. До 1906 р. переслідувалися царським урядом.
48
Привіт! (лат.) — Ред.
49
Чорна сотня — погромно-монархічні організації («Союз російського народу», «Союз Михаїла Архангела» та іи.), озброєні загони декласованих елементів, які боролися з революційним рухом в 1905–1907 рр. У книзі «Я вибираю літературу» (с. 40) Ю. Смолич писав: «Дев'ятсот п'ятого року — ми проживали тоді в місті Стародубі, і там прокотилася хвиля страшних єврейських погромів, — батько з мамою переховували цілу купу євреїв, що рятувалися від чорної сотні. І батько — освічений атеїст — хапався за ікони, щоб виставити їх на вікнах нашої хати і тим оборонятися від чорносотенної зграї, що нишпорила за євреями по хатах».