Страница 124 из 213
— Куди це ти… вирядився з сотнею? — запитав нарешті Зілов. — Коли це не воєнна таємниця?
Парчевський мовчав і спльовував набік.
— Таємниця, — сказав він по паузі. — Іду на ваш мітинг… Арештувати страйковий комітет.
Зілов затягся, Піркес подув на вогник цигарки!
— Батька там твого… нема? — запитав Зілов згодом. Парчевський відкинув голову і пустив кілька кілець угору.
Повітря було таке спокійне, що кільця тихо попливли одне за одним і розтанули в темряві.
— На мітингу? Ні. Він сидить дома. Мати не пустила, — всміхнувся Парчевський. — А ти чого ж тут? Не на мітингу? Коли не таємниця…
— Таємниця. З доручення страйкового комітету я йду організовувати боротьбу з штрейкбрехерами.
— Так-с…
Докурили мовчки. Парчевський затоптав цигарку і поправив на собі амуніцію.
— От що, хлопці, — сказав він нарешті півголосом, помахуючи стеком у повітрі, — поспішати мені нікуди. З сотнею я ще хвилин з п'ятнадцять тюпатиму до майстерень. Ну, й на те, щоб оточити галереї, потрібно буде хвилин з п'ять, може, сім. Що?
— Нічого… — прошепотів Піркес. Голос його тремтів.
— Сотня! — гукнув Парчевський. — Струнко! Кроком… — він потис за плечі Піркеса й Зілова і злегка їх підштовхнув. — Руш!
Довгі леза прожекторів раптом розтяли вже потемніле небо, перебігли швидко небозводом з краю в край, на мить схрестилися і знову розійшлися. Один з променів майнув через привокзальні будівлі, на секунду спинився на вершку водонапірної вежі — там, де одну мить тріпотів сьогодні червоний прапор, — ковзнув униз по стіні, немов відзначаючи лінію падіння завинутого в червоний саван героя, і згас. Німці вартували.
Коли сотня коменданта міста, поручика Парчевського, оточила мітинг залізничників-страйкарів з метою захопити й арештувати страйковий комітет з наказу командувача австро-німецького гарнізону, — страйкового комітету в галереях вагонних майстерень вже не було: попереджений, він щойно зник у темені ночі, в тісних і глухих закапелках передмістя У гольник. Мітинг розходився.
«ПОТРІБНІ ДІВЧАТА З ЗНАННЯМ УКРАЇНСЬКОЇ ТА НІМЕЦЬКОЇ МОВ»
Зілов і Катря зійшли на пагорб і тут на хвилину спинились.
Місто зосталось позаду. Але в сяйві сонячного блиску воно лежало яскраве і різьблене, дарма що за п'ять кілометрів. Водонапірна вежа, костьольна дзвіниця, димар електрички і купол вокзалу височіли з стовпища будівель і кучугур садів тремтливими, але яскравими силуетами. Три мачти радіостанції протинали небосхил над ними і також, здавалось, дрібно вібрували. На шпилі вокзалу злегка тріпотів жовто-блакитний стяг.
Таким яскраво й виразно видимим не бувало місто ніколи. Навіть морозяного зимового дня воно залягало, постійно повите фіалковим і рудуватим серпанком пари і диму. Тепер же дим мляво клубочивсь лише з димаря електрички. Це було не живе місто, а сама панорама — мальовнича й мовчазна. Ні гудків паровозів, ні відгомонів з депо, ні стукоту моторів з естакади, ні клацання буферів з запасних колій і парків. Місто було німе.
Це було журно й тривожно.
— Хтось іде, — сказала Катря, — і, здається, військовий. — Вона мерщій підійшла до Зілова, взяла його під руку і поклала йому голову на плече.
Справді, стежкою вгору на пагорб прямував австрійський патруль — два солдати з гвинтівками за плечима. Вони стерегли підступи до міста навіть удень. Зілов обійняв Катрю за стан і схилив свою голову зверху на Катрину. Під рукою тріпотів у диханні гнучкий дівочий торс, волосся пахло простим милом і молодою шкірою. Серце в Зілова забилося частіше й гучніше.
— Не хвилюйтеся, — мовила Катря тихо. — Пусте… Який чудовий краєвид! — млосно й дзвінко сказала вона. Патруль був уже в двадцяти метрах.
Краєвид і справді був чудовий. Вся райдуга барв грала перед очима, внизу. Густо-зелені луки, плантації червоногарячих маків, жовті крайки шляху з густизни баранків, сині смуги лісу на горизонті, руді глинища вздовж залізничного насипу, густо-блакитні осоки понад струмком, чорна рілля у яру. Над усе половіли жита — з правої руки, і ясно зеленіли сходи на бурякових плантаціях — ліворуч.
Патруль підійшов, і, обминаючи закохану пару, солдати вигукнули собі на сміх якесь брутальне слівце. Катря обійняла Зілова теж і сховала обличчя в нього на грудях. Адже для закоханих світ неприсутній. З-під руки Катря зірко стежила за патрулем.
Коли солдатські спини зникли за поворотом до насипу, Катря випросталась і тихо засміялась.
— Ви читали Золя[351], Зілов? Це, як його, забула назву! Ах, чорт!.. Ловіть! — раптом скрикнула вона і, зірвавшись, кинулася бігцем з горбка. — Не наздоженете! Не наздоженете! — Вона прудко летіла просто вниз, де під схилом починався грабовий перелісок.
Зілов змахнув руками, підстрибнув і вихором кинувся навздогін. Катрин дзвінкий сміх пурхав попереду нього, немов окремо, відірвавшись і відставши від дівчини.
Але наздогнав Катрю він тільки аж на узліссі. Вона впала в моріг — висока трава враз поглинула її, тільки залишила шматок білої матроски — і не могла вже сміятися, задихана, затиснувши серце. Зілов стояв над нею, тяжко відсапуючи.
— Чудово! — нарешті змогла вимовити Катря. — Ви теж любите бігати? Завтра, як повернемось, приходьте до Вахлакових, будемо грати в горюдуба. Гаразд? Прийдете? — Катря звелася, обтрушуючи травинки. — І Шурка буде. Здається, для вас це не байдуже? — кокетливо зиркнула вона. Але Зілов сердито почервонів. Що йому Шурка? Катря заляскала в долоні. — Ага, ага! За горою вовк, вовк. Сірі, білі, волохаті — скоріше до хати! — І, знову зірвавшись, стрімголов ринулася в гущавину грабової зарослі.
Під високим старим грабом, одиноким в цій молодій гущавині, Катря спинилася і почекала на Зілова. Коли він підійшов, вона взяла його за руку.
— Ну, давайте. Сорок. Напрям на яр. З правої руки має бути кущ шипшини. З лівої — «под лежачий камень вода не течет». Раз, два, три, чотири…
Вони пішли об руку, як на прогулянці, рівним неквапним кроком.
— Тридцять дев'ять, сорок. А де ж?.. Ага, ми взяли трохи вбік. Бачите?
— Так. Дуже просто.
Вони звернули вліво і спинилися над великим каменем, що виступав з землі. Це був, очевидно, вершок великої підземної скелі. Вузенький струмочок обтікав його, вигинаючись майже зашморгом. Катря відступила крок, розігналася і перестрибнула рівчачок.
— Ось і він!
Зілов перестрибнув і собі. Вони спинилися над трухлявим пнем старого граба. На хвилинку обоє замовкли. В лісі було тихо. Ледь-ледь шаруділи верхів'я грабків та де-не-де порипували, схрестившися, молоді стовбури. Катря сіла і нахилилася над пеньком.
— А що, як там гадюка! Брр! — зірвалася вона. — Я не можу! Нізащо! Суньте ви!
Зілов усміхнувся і, схилившися, просунув руку в корчі під пеньком.
— Єсть!
Він добув невеличку бляшаночку з-під ментоло-евкаліптових таблеток «Вальда». Знявши покришку, він вийняв вчетверо згорнутий папірець. Катря нахилилася йому через плече, нетерпляче витягуючи шию. Зілов розгорнув.
Впоперек папірця було всього кілька рядків. Якби не написано їх поспішним письмом та хімічним олівцем, то найбільше були б вони подібні до оголошення на останній сторінці газети, там, де дрібним шрифтом друкуються попит і пропозиція праці:
Негайно потрібні дівчата, не старші двадцяти — двадцяти п'яти років з знанням української та німецької мов.
— Хі! — чмихнула Катря. — Я знаю!.. Що за єрунда? Чи він відкриває біржу праці для гувернанток?
— Очевидно, — нахмурився Зілов, — мова йде про Аглаю Вікентіївну. Ну, і про вас. Але — скільки? Мабуть, необмежено, коли він не пише числа. Більше ви ні за кого не можете поручитися?.. А Можальська? Ну да — Шурка?
Катря нахмурилася теж.
— Н-н-не можу сказати… Як для чого. Німецьку вона знає, як кожний, закінчивши гімназію… У неї, здається, по-німецькому «три».
351
Золя Еміль (1840–1902) — французький письменник, автор багатьох романів, зокрема 20-томної серії «Ругон-Маккари» (1871–1893), в яких з великою реалістичною силою зображені соціальні суперечності.