Страница 103 из 213
Батальйон «Одсса-мама» був сформований в Одесі з апашів і злодіїв. Прапор батальйону був справлений з темно-малинових, майже чорних портьєр, спеціально для цієї мети, кажуть, вкрадених з кабінету градоначальника серед білого дня під час засідання в цьому кабінеті одеського тимчасового виконавчого комітету, думку якого про доцільність формувати батальйон уркаганів, переказують, запитав Керенський. Комітет схвалив од усього серця підтримати прохання свободних урків.
Втім, військового обмундирування солдатам «Одеси-мами», про всякий випадок, не видали. Їм пообіцяли видати його вже на лінії вогню. Так само не видали їм і гвинтівок, мабуть, справедливо вважаючи це за марнотратство, — кожний-бо ракло міг сам собі десь розстаратися на гвинтівку Отже, батальйон їхав, тим часом озброєний лиш фінками і власними шпалерами. Але такого одіяння, яке було на солдатах батальйону смерті одеських «альош», ніколи не придумав би й сам режисер Черноблер з кінофабрики Ханжонкова[286]. Тут були піжони в шовкових циліндрах, але по пояс голі і в штанях з рихмушками. Були «денді» в лакових черевиках, але без штанів і в футбольних трусиках та купальних халатах. Були «ферти» босі, але в мистецьки запрасованих візиточних брюках і дамських трикотажних кофточках Були «фендрики» в широченних бриджах, але без чобіт і з солідними котелками на головах Були «блоти» в матроських тільниках. Були «жлоби» в кожушках.
З громогласним співом — «Альошя-шя, возьмі пол-тона ніже, брось Адесу вспамінать» — ешелон батальйону смерті підкотив просто під пасажирський вокзал Поїзд спинився, «альоші» вискочили з вагонів — вагони, до речі, у них були тільки класні, а для командування навіть м'які — і кинулися у вокзал. Насамперед вони зірвали вітрину з фотографіями, що висіла на стіні в багажному відділі під написом. «Бережіться поїзних злодіїв!» Потім вони вдарили в буфет і за п'ятнадцять хвилин очистили його весь, разом із касою та срібними ложечками.
Коли ешелон нарешті рушив, «альоші» ще довго махали з вікон кепками, циліндрами і дамськими панамами. «Дерібасівська», «Рівочка», «Молдаваночка» та «Сім-сорок» ще довго дзвеніли в прозорім повітрі літнього дня, волочачися за поїздом «Одеса-мама».
Нарешті надвечір підкотив І батальйон смерті прапорщика Бочкарьової. На паровозі лопотів чорний прапор ажурного шовку з оторочкою з чорних брюссельських мережив. Срібний череп і білі кості були вицяцькувані бісером. Це був перший жіночий батальйон, той самий, що чотири місяці пізніше ніс варту в Зимовому палаці в ніч падіння Тимчасового уряду й абшиту самого Керенського. Три сотні блондинок, брюнеток і шатенок висипали на перон. Власний батальйонний оркестр виконував ніжні полонези всуміш з пристрасними кадрилями та «Марсельєзою». Весь міський гарнізон ринувся до військової рампи.
Вночі прийшло перше повідомлення. В бою під Нараювкою наша армія розбила австрійців, полонивши триста офіцерів, вісімнадцять тисяч солдатів і захопивши двадцять дев'ять важких гармат. О першій годині вночі маніфестація з факелами, ліхтарями й страсними свічечками, застромленими в горілчані пляшечки без дна, з співами «Марсельєзи» і портретами Керенського, під церковне подзвіння рушила довкола міста. Сполохані пси валували й рвалися з припон, збентежені півні розгублено кукурікали, гайвороння кружляло вгорі, схвильовано й заклопотано гегочучи. Попереду демонстрантів з плакатом, чорним і відзначеним моторошною емблемою з черепа і кісток та написом: «Мы умираєм за свободную Россию», — йшов член нашого тимчасового комітету, уповноважений в справах освіти, культури і пропаганди, Аркадій Петрович… Ніч була прозора, зоряна й місячна. Але нічне повітря гуло, здригалося і схлипувало. То там, на заході, ніч і день безперестанку били німецькі «берти», гупали сорокадвохсантиметрові «чемодани», вибухали в одну мить сотні фугасів і тисячі шрапнельних снарядів…
Останні місяці війни немовби й не було. Вона відійшла собі вдалечінь, в тумани, в абстракцію. На фронтах було відносно спокійно. Куди бурхливіше було тут, у тилу, всередині країни. Була ж свобода! Революція!
І от — знову війна.
І на цей раз, здається, мали воювати й ми. Ще шістнадцятого ввечері комендантські вістові обійшли всіх нас — з великою прошнурованою та пропечатаною книгою.
Це була книга наказів по гарнізону нашого міста. На її сторінці тридцять сьомій під наказом номер двадцять нам, допризовникам дев'яносто шостої етапної роти, пропонувалося за дві години прибути до роти, в чому й розписатися тут же під текстом наказу.
Були літні канікули. Ми були відпущені і з гімназії, і з роти. Ми мали з'явитися ще тільки через два місяці. І скликати нас мав директор, Іродіон Онисифорович. І от — вістові, книга військових наказів і підписи коменданта поручика Гори-Гораєвського та командира роти дев'яносто шість штабс-капітана Дерев'янка…
Серця паші стиснулися. Призов? Мобілізація? Фронт?
Цей час, а надто останній тиждень, події всередині країни були такі надзвичайні і значущі! Підготовка до Установчих зборів провадилася прискорено її помпезно[287]. Паркани й мури цвіли величезними афішами. Транспаранти оперізували все, що можна було оперезати: дерева, ліхтарі, стовпи, а також самих людей. «Голосуйте за список номер такий-то!» — кричало до вас все: і афіші, і транспаранти, і плакати, і незчисленні оратори на нескінченних мітингах. Ми, гімназисти, виконували все і для всіх. Ми розклеювали афіші для есерів, малювали плакати партії народної свободи, чіпляли через вулиці транспаранти есдеків-меншовиків, розкидали летучки есдеків-більшовиків, після того закликали на мітинг федералістів.[288].
Втім, це ще було не все. Українська Центральна рада видала свій перший універсал.
Юрій Семенович Богуславський, наш колишній інспектор, прозваний Вахмістром, тепер уже не був ні інспектором, ні вахмістром. Він спішно виїхав до Києва представником до Центральної ради…
Ми — гімназисти — ретельно розучували «Не пора, не пора!», «Ще не вмерла», «Ми гайдамаки» — нові, не відомі досі навіть Туровському, пісні і бродили по місту з карнав-ками на користь утворення міської української бібліотеки.
Проте і для кожного з нас, зокрема, це літо минуло в діяльності гарячковій, патетичній і такій неждано новій.
Туровський і Теменко з головою занурилися у справи організації міської «Просвіти»[289]. Вони мали керувати в ній секцією молоді, з якої під орудою Івана Петровича Петроповича мав бути утворений національний хор. Туровський мав вести в ньому першого баса. Теменко розраховував у драматичному гуртку «Просвіти» дістати ролі Гриця, Петра й Івана.
Сербин ще навесні був обраний секретарем міської організації середньошкільників. Організація! Таж саме це йому й було потрібне! Він зрозумів, що все життя йому бракувало якраз організації. Молодь мусить жити тісно, дружно, об'єднана спільними інтересами! Інтересами своєї юнацької організації. Сербин скликав засідання, улаштовував збори, писав протоколи, листувався з київським центром.
Макар остаточно закинув залізничну бібліотеку. Там нічого вже було читати. Він виписав з Петрограда «Историю России» С. M. Соловйова і з Парижа через Стокгольм «Histoir ge Rewolution franзaise» Мішле[290] — і абсолютно ізолювався від миру сього над дванадцятьма тисячами сторінок, написаних різними мовами.
Кульчицький грав по великій. Гора-Гораєвський, призначений тепер замість барона Ользе комендантом міста, не вважав за можливе ходити до притулку пана Сапєжка і тому влаштовував грища у себе дома. Кульчицький грав між командирами полків, головними лікарями госпіталю, головними інтендантами та земгусарами з еполетами не нижче полковницьких. Треба признатися, грати стало важко. Витримки, якої було досить для прапорщиків з гімназичної лави, не вистачало проти кадрових офіцерів, провінціальних поміщиків та синків столичних фабрикантів. Кульчицький програвав і ходив чорний, як безмісячна ніч.
286
… режисер Черноблер з кінофабрики Xанжонкова. — В. Черноблер поставив кілька фільмів на приватних студіях («Бездоганна жінкам «Валерія Бальмонт» та ін.). У 1919 р. створив агітфільм «Пауки і мухи», який був знищений контррозвідкою. Знімав також фільми на кінофабриці Олександра Олександровича Ханжонкова (1877–1945), організатора першого кінопідприємства, яке, починаючи з 1907 p., випускало вітчизняні фільми.
287
Підготовка до Установчих зборів провадилася прискорено і помпезно. — Йдеться про виборну установу, яка мала після Лютневої буржуазно-демократичної революції 1917 р. вирішити питання пре державний устрій в країні. Буржуазний Тимчасовий уряд був змушений декларувати скликання Установчих зборів, оскільки ідея їх користувалася популярністю у народних мас ще з часів революції 1905–1907 pp. Склад обраних 12 (25) листопада 1917 р. Установчих зборів не відповідав дійсному співвідношенню сил у країні, більшість належала меншовикам та есерам, які намагалися протиставити їх Радянській владі. Відмовившись затвердити декрети Другого Всеросійського з'їзду Рад про мир, про землю, про перехід влади до Рад та ін… Установчі збори продемонстрували свою контрреволюційну сутність і були розпущені 6 (19) січня 1918 р. декретом ВЦВК.
288
Федералісти — члени дрібнобуржуазних націоналістичних партій «Соціалісти-федералісти», «Українська партія соціалістів-федералістів», які були ідейними натхненниками петлюрівщини.
289
«Просвіта» — культурно-освітня громадська організація, що існувала на західноукраїнських землях з другої половини XIX ст. до 30-х років XX ст. З 1906 р. ліберально-буржуазна інтелігенція почала засновувати організації «Просвіти» і в тій частині України, яка входила до складу Росії. Незважаючи на те, що. більшість «Просвіт» перебувала під впливом українського буржуазного націоналізму, окремі діячі культури розгорнули корисну роботу. На початку 20-х років «Просвіти» припинили своє існування в зв'язку з організацією нових радянських культурно-освітніх установ.
290
… «Ніstоіr de Revolution franзaise» Mішле… — Йдеться про «Історію французької революції» французького історика романтичного напряму, ідеолога дрібної буржуазії Жюля Мішле (1798–1874).