Страница 102 из 213
Втім, Кульчицький зразу ж перший почав шукати стежку із заміщання.
— Ах, так! — згадав він. — Америка оголосила війну Німеччині[283]. Ви чули?
— Тепер нехай німець начувається! — охоче відгукнувся Кашин. Присутність дівчини бентежила його за будь-яких обставин. — Ще два тижні — і ми переможемо.
Аякже! — Піркес зареготав коротко й ніяково. — Вчора на річці Стоход німці розбили і взяли в полон нашу сорокатисячну армію.
— А Тимчасовий уряд,[284] —закашлявся Теменко, — видав заклик про право поляків на самовизначення і про утворення окремої Польської держави. Бігме!
— І в гімназіях Київської округи дозволено викладати українською мовою, а також спеціальне українознавство. — Це прошепотів Туровський.
— Самі відозви! — відгукнувся Потапчук, сердито розглядаючи Катрин профіль. — До селян теж видано відозву, щоб вони не займали поміщицької землі, а хто займатиме, того під суд. Не дадуть селянам землі міністри-поміщики.
— Хай не будуть дурнями! — розсердився Зілов. — І відозв не слухають. Он робітники явочним порядком встановлюють восьмигодинний день. — Зілова дратувало, що присутність Катрі його соромить.
— Бігме! — мовчазний Теменко почував особливо гостру потребу заховати своє замішання в балачку. — У Вінниці вже формуються спеціальні польські легіони.
— Та що ти кажеш? А яка ж у них буде форма?
Бронька Кульчицький згадав, що він католик, отже, немовби й поляк. Звісно, поки що, поки не скінчиться війна, він не збирався вступати до польських легіонів, проте поінформуватися, про всякий випадок, не заважало. А що коли форма в польських легіонерів справді буде гарна й показна? Якісь там кунтуші, ментики, китиці?!
Всі помовчали, скоса поглядаючи на Катрю. Катря йшла, похиливши голову, ні на кого не дивлячись, ні про кого не розпитуючи. Губи її були стулені, червона троянда похитувалася в петлиці… Мірель лежала навзнак, байдуже змруживши свої чорні очі до неба.
Сербин трохи повернувся і сказав так, щоб Катря неодмінно почула:
— Скрізь по всіх містах утворюються спілки середньошкільників. Ми теж організуємо таку спілку у нас…
Тоді нарешті Туровський наважився і обернувся просто до Катрі:
— Ви вступите до такої нашої спілки, Катре?
Він промовив це навіть трохи зухвало. Замішання треба ж було кудись діти.
Катря глянула на нього одним оком скоса.
— А Кульчицький, — прошепотіла вона, — там теж буде?..
Туровському перейняло дух. Кульчицький? Так значить — Кульчицький? А як же Сербин? Що за чорт…
— Ну, так… аякже… — втрачаючи грунт під ногами, пробуркотів він. — Всі… всі… будемо там.
— Тоді. я не буду! — сказала Катря і відвернулася.
Серце Сербина враз немовби розірвалося. Принаймні воно різко вдарило і потім перестало існувати. Втім, через кілька секунд воно, навпаки, почало колотитися весело й сильно. Мила Катре! Зілов ішов поруч із Катрею. Відвернувшись від Туровського, Катря повернулася до нього. Він зустрів її стурбованим і серйозним поглядом.
— А до нас, — прошепотів він, — підете, Катре? Козубенко організує робітничу юнацьку спілку. Кульчицького ми не приймемо.
— Піду! — відповіла Катря. — Тільки ж я не робітниця?
— Це все одно. Ми учимось, але ж батьки наші робітники!
На кладовищі могила вже чекала готова. Ми зняли труну з дрог і поставили на купу землі. Піркес скинув кашкета і випростався над Міреллю. Ми згрудилися довкола.
Шая говорив довго і сумно. Він розповів нам життя Мірелі — розповів так, немов сам його бачив. Він розповів про невеличке містечко на межі Польщі і Білорусії, про годинникаря і його четверту дочку. Він розповів, що то був двадцять п'ятий годинникар у містечку, де всіх годинників було тільки двадцять чотири. Він розповів про дитинство маленької Мірелі між паршивих кошенят і здохлих собак. Там знайшла вона свій гумор і веселощі, проти яких були слабші й не встояли ні смерть батька, ні трахома братів, ні сама війна, біженство, голод. Шая сказав, що жити так далі не можна. Таке життя треба пофарбувати, приробити до нього ручку — і викинути. Життя треба собі справити нове, зовсім нове — без приточок, підшивок і нових ґудзиків до старих дір, як наші перелицьовані штани.
Катря плакала. Вона промокала сльози хусточкою коло самих очей. Ми теж плакали. Ми тільки ховалися за Катрину спину, щоб вона не побачила наших сліз.
Мірель лежала тихо і поглядала в безкрає небо. Ти, Мірель, з'явилась невідомо звідки і от уже відходиш знову невідь куди. Яке тобі було до нас діло? Ніякого. Втім, ми ж тебе любили, Мірель. На кого ти нас покидаєш?
Ти була нашою гіркотою, Мірель. Нашим першим юнацьким розчаруванням.
Макар і Сербин підняли віко. Піркес узяв молоток і довгі цвяхи. Катря хутко нахилилась і поцілувала Мірель в її холодний, синій лоб. Потім вона заспішила пальцями коло грудей. Вона шукала квітку. Висмикнувши її з петлички, вона встромила її мертвій у волосся. Червона махрова троянда запалала в чорних кучерях Мірелі. Ми взяли труну і посунули її до краю ями, Мірель хитнулася в своїй останній постелі, голова її струснулася, і вона кивнула нам. Віко впало зверху і закрило все назавжди…
Коли труна стала на дно й брили глини застукали рясно і густо по домовині, Туровський подав тихий і короткий знак… Ми вийняли з кишень револьвери: браунінги, «зауери», парабелуми, «стеєри» — яких тільки револьверів не мали гімназисти за часів війни! — і раз по раз тричі випалили просто в небесну височінь, просто в страшну безмежність неба, трьома печальними, жалобними залпами..
ЧЕРЕПИ І КОСТІ
І от війна спалахнула знову.
Шістнадцятого червня Керенський[285] видав свого знаменного наказа:
«Воины! Отечество в опасности!. В полном сознании великой ответственности… ваш вождь… Офицеры и солдаты» Приказываю вам — вперед!..»
Літературним стилем це було дуже подібне до маніфесту про зречення царя Миколи. А втім, цей наказ і був фактичним кінцем керенщини і Керенського. Адже через два дні — вісімнадцятого — півмільйона демонстрантів пройшли вулицями Петрограда з транспарантами: «Вся влада Радам!»
А фронт уже гарчав. Важкі гармати били так страшно, що жалісно схлипували шибки і ціла небесна просторінь гула і здригалася, немов осіння хуга в степу.
Фронтові підступи заворушилися й загуркотіли. По шосе і воєнних трактах ніч і день невпинно бігли фуражні обози, санітарні повози, реквізовані селянські підводи з бородатими резервістами-ополченцями. Вони були в селянських штанях, постолах і кожушках на плечах. Тільки солдатський картуз із хрестиком на крисах виказував їхню приналежність до армії. Вони сиділи на возах, звісивши ноги через драбиняки, як сиділи і їздили вони от уже сорок років щоліта в косовицю на поле. І між колін, як руків'я кіс, вони тримали довгі й заіржавілі однозарядні берданки.
По волочиській колії побігли нескінченні ланцюги червоних вагонів. На чорному полі в куточку, де вагарі відзначають крейдою назву станції та найменування вантажу, намальований білою емалевою фарбою красувався людський череп на двох схрещених кістках. Такі емблеми малюють на залізних дверях розподілкових шаф електричного струму. Тільки замість «40 человек или 8 лошадей» там буває підписано: «Смертельно». Чорні кармазинові прапори з сріблом гаптованими черепами й кістьми тріпалися по вітру попереду ешелонів, встромлені в груди паровозів. Вітер бавився чорними полотнищами і роздирав важкий кармазин, як ситець, на стьожки та гноття. Страшні емблеми смерті були нашиті й на лівому рукаві в кожного солдата. То їхали штурмові батальйони смерті.
Останніми проїхали батальйони: «Христа-спасителя», «Одеси-мами» і прапорщика Бочкарьової.
Батальйон «Христа-спасителя» був сформований з монахів, семінаристів і загулялих попів. Ряси їхні були підкачані на кшталт французьких шинелей, довге волосся було нестрижене, на грудях теліпалися наперсні хрести. Їхній чорний прапор був зроблений в формі церковної хоругви. Батальйон був озброєний шаблями, а в марші попереду несли хрест і кропило з кропильницею. На станціях монахи виходили на перон і служили молебні.
283
Америка оголосила війну Німеччині. — Америка на стороні Антанти вступила у війну 6 квітня 1917 р.
284
Тимчасовий уряд — центральний орган буржуазно-поміщицької влади в Росії, що існував з 2 (15) березня до 25 жовтня (7 листопада) 1917 р. Здійснював антинародну політику продовження імперіалістичної війни та придушення революційного руху. Скинутий Великого Жовтневою соціалістичною революцією.
285
Керенський Олександр Федорович (1881–1970) — російський політичний діяч. Лідер фракції трудовиків в Четвертій державній Думі. З березня 1917 р. — есер, в Тимчасовому уряді міністр юстиції (березень — травень), військовий і морський міністр (травень — вересень), з 8 липня міністр-голова, з 30 серпня — верховний головнокомандуючий. Після Великої Жовтневої соціалістичної революції організатор антирадянського заколоту. Білоемігрант.