Атомний вогонь над океаном

К. Г. Балль, Л. Вайзе

АТОМНИЙ ВОГОНЬ НАД ОКЕАНОМ

Переклад з німецької П. Н. ФАКТОРОВИЧА

Художнє оформлення та ілюстрації В. Є. CAВАДОВА

Переклад здійснено за виданням: Kurt Herwarth Ball — Lothar Weise Atomfeuer uber dem Pazifik. Verlag Neues Leben. Berlin. 1959.

Джек Зонненфельд обережно опустив на рампу останній з сорока маленьких, але дуже важких металевих ящиків. Вони стояли щільно один біля одного. Раптом вгору шугнув яскравий сліпучий промінь світла. За спиною Джека хтось злякано зойкнув: — Свята Маріє!

Онімілий від жаху Зонненфельд тупо дивився на білу розпечену вогненну кулю, що так несподівано, без будь-якої видимої причини спалахнула серед цих невинних на вигляд ящиків. Потім він повернувся і побіг. Джек біг з кілометр, поки не впав на коліна біля високої огорожі з дроту, що оточувала територію складу. Все ще охоплений невимовним страхом, він припав до землі, ховаючи обличчя.

Полум'я жадібно пожирало решту металевих ящиків і розгорялось дедалі дужче: величезне, сліпуче штучне сонце.

Том Уеллс, який вартував коло залізної брами, сидів у бетонному бункері біля дороги, що вела до корпусу 37, і нудьгував.

Жовте світло на променевому індикаторі раптом почервоніло, наче хтось окропив його кров'ю. Це сталося несподівано, однак Том одразу ж зреагував на зміну. З блискавичною швидкістю натиснувши кнопку «тривога», він спустився в підземний хід променесховища.

Завили сирени. Уявні тишу і спокій атомного міста Мехіко-Занд, збудованого серед білої пустелі Нью-Мехіко, наче рукою зняло. Кілька тисяч охоплених страхом людей кинулися до сходів і ліфтів, що вели до лабіринта підземних захисних бункерів.

І в цю мить сталося найжахливіше, те, чого завжди боялись і що досі ніколи не траплялося.

Вогонь пробився крізь бетонні стіни і дах корпусу 37. На якусь частку секунди сліпучо-біла вогненна куля наче затрималася, потім стрибком відірвалася од землі і метнулася вгору, піднімаючись усе вище. Десь на висоті кількох сотень метрів вона перетворилася на сіро-чорну кулеподібну хмару, що поступово розвіювалась і тонкими смугами диму потяглася в пустелю.

Коли рятувальні команди, нарешті, наважилися вирушити туди, де був корпус 37, вони побачили там тільки сіру тверду горбисту масу — все, що лишилося від бетонної будови. Вогонь перетопив бетон і пісок у міцний камінь.

Люди в просякнутих водою захисних костюмах обережно зійшли з спеціальних машин і, важко ступаючи, почали обходити місце вибуху. В протиатомних мавках вони були схожі на химерних доісторичних тварин, що нишпорять по лісу, шукаючи поживу.

Через півгодини рятівники за невеличким земляним захисним валом знайшли непритомного шофера Джека Зонненфельда. Все його тіло було вкрите виразками від опіків. Спеціальною машиною шофера відвезли в санаторій у Мехіко-Занд, де його негайно поклали в окрему підземну палату. Після першої обробки опіків Джека кілька разів перекладали з однієї ванни до іншої, щоб змити з його тіла радіоактивні частки.

Джек весь час був непритомний. Лише через дві години він уперше розплющив очі, але нічого не побачив. Навколо панувала глибока ніч, страшна темрява. І раптом його знову осліпили біло-голубі промені нещадного сонця. Джек боязко склепив очі, щоб не бачити пекельного полум'я. Перед ним, наче кадри кінофільму, постали недавні події.

Важко навантажений електрокар, рипнувши гальмами, зупинився перед в'їздом на територію корпусу 37, яку охороняв вартовий.

Джек Зонненфельд глянув за браму. Невже Том Уеллс так і не вилізе з свого проклятого бетонного бункера? Чи довго доведеться чекати його в таку спеку, під палючим сонцем? Шофер сердито натиснув на клаксон. Потім опустив віконце і виглянув з кабіни.

— Гей, Том, мерщій! За годину я кінчаю роботу!

Але Тому, мабуть, до цього діла не було. Він наближався дуже повільно, не йшов, а повз, мов слимак.

Том підкинув порожню консервну банку, яка лежала перед його черевиком, таким влучним ударом, що вона пролетіла біля самого носа Джека і впала аж на другому боці дороги. Том — центральний нападаючий команди «Рівертаун атом». Такий удар під час гри — неминучий гол… Плечистий, спокійний, з почуттям власної гідності Том зупинився біля Зонненфельда.

— Документи! — процідив він крізь зуби.

Джек подав йому коричневу шкіряну папку з паперами і посміхаючись сказав:

— Що з тобою сьогодні, блоха вкусила?

Вартовий, примруживши очі і ні на мить не перестаючи жувати гумку, переглянув списані дрібним почерком формуляри, підвів голову і невдоволено зиркнув на Зонненфельда.

— Ти сьогодні двадцятий. Рух як на курорті. Такого ще не бувало, а на кожну машину після десятої потрібен спеціальний дозвіл. Яка там каша знову заварилась, хотів би я знати?

Похитуючи головою, Том відійшов назад і з гуркотом зачинив дверцята машини. За якусь хвилину Джек почув, що Том перевіряє вантаж. Біля корпусу 37 завжди доводиться довго чекати. Наче тут охороняють самого дідька! Може, і правду кажуть, що корпус 37 —це склад вибухівки…

Джек Зонненфельд знову розплющив повіки. Очі нестерпно боліли. Він дивився наче в темну, страшну діру, де не було нічого.

Склад вибухівки? Ходили чутки, ніби в корпусі 37 зберігаються величезні запаси вибухових матеріалів. Що було там насправді, не знав ніхто, хіба, може, Атомний слон… У цьому місті один про одного нічого не знає. Зонненфельд уже не перший рік возить довгасті стальні ящики від цеху очистки до корпусу 37. Якби це була вибухівка… Ні, ні, кілька тижнів тому повний ящик упав з машини на бетонну підлогу. І що ж сталося? Нічогісінько. Тільки хряснуло. Але ж ящики не гумові. Вантажник смертельно зблід. Робітник, мабуть, чекав, що з ящика вирветься вогняний сніп, як буває, коли здіймається ракета, і все злетить угору. Але тоді нічого не сталося. Джек навіть посміявся з вантажника, надто вже придуркувате обличчя було в хлопця. Чесно кажучи, Джек теж перелякався. Але в ящиках перевозили, мабуть, свинець або ртуть, а може, золото чи уран. А втім, що саме, Джеку байдуже. Ця робота дає йому гроші, значно більше грошей, ніж можна запрацювати деінде в благословенних Штатах. Та й робота трапляється ще небезпечніша, ніж тут! Досить згадати про Йозефа, його шкільного товариша, який злетів у повітря разом з вантажем нітрогліцерину… Тут тільки одне неприємне, оце осоружне чекання. Шофер ще і ще натиснув на клаксон. Клятий Том стає дедалі впертішим! Нарешті! Вартовий дозволив в'їхати.

Джек Зонненфельд увімкнув електромотори і натиснув на важіль швидкості. Машина важко рушила з місця і повільно проїхала крізь розчинену браму. До корпусу 37 лишалося два кілометри.

Через кілька хвилин сліди від гумових коліс машини відбилися на утвореній із спеціально навезеної землі контрольній смузі завширшки метрів десять. Розглядаючи в дзеркало сліди машини, Джек і гадки не мав, що бачить їх востаннє.

Двері корпусу 37 були широко розчинені. Зонненфельд зробив невеликий поворот і заднім ходом повільно в'їхав по схилу на платформу складу.

Завищали гальма, електрокар зупинився за кілька сантиметрів од дверей. Джек навіть у сні під'їхав би так же точно й акуратно, бо виконував те саме день у день. Він виліз з кабіни, відсунув засуви заднього борта і почав чекати. Минуло небагато часу, і з складу вийшли завідувач з вантажником. Джек ступив кілька кроків їм назустріч і привітався, приклавши два пальці до кашкета.

— Це вже втретє за тиждень. Ось документи.

Тут Зонненфельду спало на думку, що зараз його знову вилають… Він щоразу виходить з кабіни, а в корпусі 37 це інструкцією заборонено. Боже милостивий, що тільки не заборонено в цьому корпусі! В'язниця в порівнянні з ним просто рай. Що може трапитись, коли шофер вийде на хвилинку розім'яти ноги, поки пан завідувач зволить його помітити. Часи, коли такі інструкції сприймали серйозно, минули давно.