Сліди на тротуарі

Інколи Пилип дотримував слова. Знайомство з Людою, наприклад, можливість залишатися з нею у квартирі сам на сам… Звичайно, без допомоги досвідченого дружка Валерій не зміг би так швидко завоювати Людине серце…

Згадка про Люду недовго тішила його. В уяві поруч з нею виникла постать Городинського. Ось повні губи, масні від шашлику, впилися в білу дівочу руку вище рукавички…

За вікном поблискують мертві калюжки, і важко здалеку розпізнати, чи то на воді, чи на тонкій льодовій плівці відбиваються золотисті промінці. Валерій тягнеться до вимикача. І раптом він бачить — дверці шафки яку мати замикає на ключ, одійшли і в щілині щось біліє. Він завмирає. «Якщо у матері є гроші, то вони тільки у шафці. Материна схованка давно йому відома…»

Скриплять дверці. Голосніше б'ється серце. В напівтемряві Валерій засовує руку під білизну, мацає в лівому кутку. Ага, папери…

З полиці просто йому на обличчя наповзає якась тверда річ. Валерій хапається за неї — пізно… Щось падає під ноги, розсипається, розкочується по підлозі.

Тепер йому вже не до грошей. Цокає вимикач… Гудзики, нитки, папірці… Треба швидше позбирати, бо ось-ось на сходах почуються знайомі кроки.

Серед паперів Валерій бачить і лист, принесений Молибогою. Батьків лист… Чомусь починають тремтіти руки, чоло мокріє. Він залазить під стіл, переставляє стільці. Ніби все… Ні, он іще білий ґудзик. А під самим вікном шматочок крейди… Ненароком штовхає моток з нитками. Бодай ти… Ну як ти його добудеш тепер з-під шафи?

А чого, власне, він так боїться? Чому почуває себе у власній квартирі, мов у чужій? Нічого ж не трапилося… Хіба хто-небудь знає, з якими думками відчиняв Валерій шафу? Гроші на місці, він тільки ледь приторкнувся до них…

Але такі роздуми не приносять заспокоєння… Мабуть, одурити себе важче, ніж одурити когось.

Нарешті Валерій сяк-так упорався. Зачинив шафу, витер піт. Кинув на ліжко стареньке покривало і ліг горілиць. «Дурень я, дурень», промовив уголос. Гірке почуття досади довго не залишало його.

За стіною у сусідів почулися радіосигнали: сім годин. Він підвівся.

«Хіба прогулятися, мінеральної випити?» виникла думка.

… Суміш землі і снігу йоржиста, колюча, іти важко, але ноги не ковзають. Не поспішаючи, спускається Валерій на площу, пересікає засніжений скверик. Червоні, сині, зелені вогні. Залиті сяйвом вітрини. Над старим високим будинком неонова реклама: «Чи знаєте ви, що консервована печінка тріски дуже поживна для дітей…»

Цього Валерій, звичайно, не знає, зате він добре-знає інше: он у тому старому будинку є затишна квартира. І сьогодні в ній, як завжди, танцюють під магнітофон, танцюють і п'ють, що кому подобається. Валерій дістав можливість бувати там завдяки рекомендації Пилипа Городинського. Четвертак за вхід — і ти бажаний гість літнього холостяка Чорнопудренка. Можна приходити з дівчиною, можна самому і вже на місці вибрати собі пару з тих, що прийшли без кавалерів… Так, власне, познайомився Валерій і з Людою…»Люда… Вона й сьогодні пішла на танці…»

Вікно Чорнопудренка відрізняється від інших синім світлом — он воно, четверте зліва. Валерію важко відвести від нього очі: те синє світло — магніт. Стоїш віддалік, воно притягає ледь-ледь, навіть не притягає, а тільки доторкується до тебе ніжно, про щось нагадує… А зблизька, коли ти вже бачиш не тільки вікно, а й двері знайомого будинку, коли між вами лише вузька стрічка асфальту, о, годі магнітні хвилі починають діяти! Вони обгортають тебе, голублять, збуджують, як музика чужих радіохвиль, записана магнітофоном Чорнопудренка. Спробуй перебороти спокусу…

Валерій рішуче переходить вулицю. Перекладає для чогось гроші у праву кишеню, залишаючи в лівій тільки двадцять п'ять карбованців.

Мармурові сходи, холодні поручні. Тиша. Навіть на третьому тиша. Не чути дзвінка, хоч він уже натискає кнопку. М'яко відчиняються двері.

— А, прошу, прошу… Калоші сюди… Кашне сховайте в рукав… — Чорнопудренко догоджає Валерію, як швейцар, бере четвертну.

Пальто Валерія потрапляє на вішалку поруч з ховрашковою шубкою.

Зустріч у тролейбусі нагадала Валерію: відтоді, як він побував у гуртожитку на околиці, минуло п'ять днів. Петро, пізнавши Валерія, розповів про діла на будові, сказав, що ні морози, ні сніг їх не лякають. Муляри, хвалився, гріють воду і кладуть цеглу на гарячому розчині. Росте будинок! Потім поцікавився, чи придбав Валерій усе необхідне для гуртка боксерів.

— Дещо купив, — знітившись, відповів Валерій.

Петро спохмурнів.

— Гляди ж, не підведи. Хлопці аж горять, не діждуться суботи…

«Хто з нас більше «горить» — невідомо…» подумав Валерій, прощаючись.

А він таки справді «горів».

Завтра субота. Завтра треба нести в гуртожиток придбане. А усього ж куплено інвентаря на три з половиною сотні. Що він скаже їм про решту? Розповість про вечір у Чорнопудренка, де за вино і за побиті пляшки довелося викинути більше сотні?

Дома у нього лежали дві пари нових рукавиць, «груша», кілька книжечок про боксерів. Оце й усе. Добре, що хоч мати не знає цін, а то вона почала б допитуватися, чи не загубив бува Валерій чужих грошей, чи має чим розрахуватися. Сто п'ятдесят… Невелика, здається, сума, а де взяти?

Просити у матері — не смів. Позичити у товаришів… А є у нього товариші? У Пилипа десятку не вициганиш. У Люди? Ні, тільки не в неї.

Пригадувалося. Микола Молибога відраховує йому гроші, а хлопці дивляться і ніби не схвалюють цього, не довіряють Валерію. Так і вийшло… Ех, добре було б прийти завтра і покласти перед Молибогою на стіл — оце інвентар, а це решта грошей! Найбільше, мабуть, він ошелешив би Петра: той і раніше з підозрою поглядав на Валерія і сьогодні, бач, не випадково заговорив про інвентар… Та й не один Петро, можливо, чекає нагоди посміятися над довірливим Молибогою…

А завтра субота. Піде він, Валерій; чи не піде, однаково. Піде — почують, що не приніс грошей, і скажуть йому в обличчя: «Шахрай ти, Валерію, а не боксер». Не піде — подумають, що всі до копієчки пустив на вітер…

Чорнопудренкові уклонитися?

Вперше застав Чорнопудренка одного. І ледве пізнав. Перед ним стояла людина з хворобливо-сірим, втомленим обличчям, у засмальцьованому квітчастому халаті. З-під халата визирала брудна, як ганчірка в поганої господині, сорочка. Стоптані капці, очевидно, належали колись жінці, бо й досі на одному з них стирчав оксамитовий бантик. Але найбільше вразили Валерія брови Чорнопудренка: ліва була зовсім сива, а права чорніла воронячим крилом.

— Вам до кого, пробачте, — шепеляво спитав Чорнопудренко, і Валерій помітив, що рот у нього зовсім беззубий.

«Що за чортівня? — розгубився Валерій. — Ніби не туди потрапив».

Вішалка в кутку, двері, оббиті жовтою цератого, імітованою під шкіру… Навіть русалка в багетній рамі на стіні, і все, як і в Чорнопудренка.

— Я друг Пилипа Городинського.

— Ага! Пилипа Городинського!.. Так, так!.. Ну, чого ж вам треба?.. Ще зовсім рано. Приходьте о сьомій. Бачите, я саме займаюся туалетом, — і Чорнопудренко, — а це таки був він, — приторкнувся пальцями до фарбованої брови.

Валерій не наважувався сказати, що не танці під магнітофон цікавлять його. І піти ні з чим теж не хотів. Вирішив усе-таки спробувати щастя.

— У мене до вас дуже важлива справа, — звернувся до Чорнопудренка. — Розумієте, мені дуже потрібна невелика сума…

— Скільки? — несподівано зацікавившись Валерієм, запитав Чорнопудренко.

— Сто п'ятдесят…

— Під заставу, звичайно?

— Я не думав…

— Думав чи не думав, а без застави діла не буде. Навіть держава, а вона добріша за Чорнопудренка, дає позичку лише під заставу. Що у вас є — годинник, перстень?

— Годинник є… Але мені б не хотілося…

— Пальто? Костюм? Можна окремо піджак або брюки…

«Піджак… Що як справді залишити піджак? Завтра він одягне спортивний светр, а про піджак дома скаже… Ну, віддав, мовляв, у чистку».