Сліди на тротуарі

Віталій Петльований

СЛІДИ НА ТРОТУАРІ

Оповідання

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

Художник Г. Т. ГАРКУША

ХТО ТАМ СТУКАЄ?

Залізний ківш екскаватора ковзнув по чомусь твердому і землі не набрав.

— Що трапилося? — машиніст висунув з кабіни свою стрижену голову.

— На скарб, здається, натрапили! — весело відповів шофер самоскида і спустився у котлован.

Машиніст, не кваплячись, зійшов із своєї металевої «хатки на колесах» і, широко розставивши ноги у сипучому піску, став, ніби моряк, що тільки-но зійшов на берег. Посмоктуючи люльку, він оглядав будівельний майданчик… Учора, виходить, таки привезли блоки фундаменту. Треба поспішити з котлованом, а далі все піде як по маслу. От уже й стінні панелі чекають своєї черги, і сантехнічне обладнання…

Ні, ніколи ще Микола Молибога так не приглядався до будівельного майданчика, як тепер! І ніколи ще так приємно не пахли йому цемент, вапно, соснові бруски, цегла! А причина одна. Знаменна причина. У будинку, що оце споруджується, він житиме. Прощавай тоді, гуртожиток! Весною Молибога оселиться тут і щодня милуватиметься зеленою околицею, яка нагадує йому рідне село. Все, все подобається Молибозі — і широка асфальтована магістраль, обсаджена молодими липами, і дачні будиночки з верандами понад бором, і небо над головою — голубе і бездонне. Особливо ж чудова картина відкривається очам, коли дивитися звідси на хвилясті наддніпрянські горби. Он, ліворуч, на них красується білостінний палац Верховної Ради, увінчаний круглою вежею з прапором, поблизу мармурові колони будинку Ради Міністрів… Висоти облягають Поділ півколом; десь на правому кінці уявлюваної дуги — знаменитий Андріївський собор…

Смачно затягнувшись востаннє, Молибога витрусив з люльки попіл. Руки вже свербіли взятись за важелі. День не чекав, та й автомашини — всі шість — очікувально вишикувалися під екскаватором.

Але де ж це шофери?

Підійшов до краю насипу і побачив їх унизу. Усі шестеро працювали так, що аж упріли, витягаючи з грунту якість старі, почорнілі бруси.

На тому місці, де лежали бруси, виразно вимальовувалося щось схоже на підземний хід або на льох. Той самий шофер, що жартома сказав Молибозі про скарб, руками відгрібав землю, готуючись, здається, лізти в підземелля.

— Давай, Петре… І що б там не знайшов — цур на двох, — підганяв його шофер у вовняному светрі.

— Чом би не так! Не на двох, а на всю компанію, — виправили бідового «свата».

Микола Молибога й собі спустився в котлован. Оглянув бруски, зазирнув в отвір.

— Солдатський бліндаж, — сказав упевнено. — І будували його справжні майстри. Бачите, без скоби, без гвіздка обходилися.

Петро тимчасом силкувався пролізти в глиб бліндажа, де, як він бачив, було просторіше. Ось уже в отворі мелькнули стоптані підошви його чобіт і зникли.

Минали хвилини. В підземеллі спалахували сірники, вогник віддалявся. Та незабаром Петро показався. Передав хлопцям іржавий протигаз без трубки, стеаринову плошку і згорнуту газету, а сам знову подався в глиб бліндажа.

Шофери з цікавістю оглядали знайдені Петром речі. Молибога намагався прочитати вицвілі газетні рядки:

«… оволоділи сильно укріпленими опорними пунктами — Мостите… Біличі… Пріорка…»

— Це бої за наш Київ, друзі, — зрадів Молибога. — Цікава знахідка. Шкода, не вся газета збереглася.

— А може, там ще щось є? — шофер у светрі нахилився і крикнув в отвір: — Ну, як там? Нічого не залишай…

З-під землі долинула відповідь:

— Далі зовсім просторо… Залазьте, хто хоче…

Хлопці запитально подивилися на Миколу Молибогу.

Вони, здається, пропонували йому, як старшому, досвідченішому, обслідувати бліндаж. Що ж, він готовий. Застебнувся, підняв комір бушлата…

Ті, що лишилися на поверхні, розглядали протигаз. Такий вони бачили вперше. На дні сумки знайшли двогривений; монета не блищала, а здавалася пофарбованою паризькою зеленню.

І раптом із сумки випав сіренький трикутничок. Лист! У саморобному конверті, без адреси, невідомо, ким і кому написаний.

Конверт пішов по руках. Але ніхто не наважувався його розкрити. Та ось виліз із бліндажа Молибога. На його плечах лишилися плями цвілі і павутиння.

— Піхотинці проживали, — підтвердив він, обтрушуючись. — Стіни рублені, є й двері. Ось там приблизно, — показав у бік шляху, — хід сполучення. Тільки він завалився…

Молибога обережно розгорнув знайдений у протигазі лист і пробіг очима перші його рядки. Потім схвильованим голосом прочитав для всіх:

— «Дорога дружино моя, Галю, здрастуй! Здрастуй, синку Валерко! Зовсім близько від вас я, на околиці Києва, а не знаю, чи живі, здорові, не знаю, як перебули неволю…»

Шофери ловили кожне слово Молибоги, і з бліндажа, перед яким вони стояли, повіяло на них не пліснявою, а порохом і війною, теплом солдатських сердець — суворих і ніжних.

Миколі Павловичу Молибозі і його молодому другові Петру доручили будь-що розшукати адресата і самого автора листа. Скільки цікавого зможе він розповісти про бої за Київ, про тих, хто живе у цьому бліндажі!

З чого почати розшуки? Ще раз перечитали листа. «Арсенал». Там, як видно з листа, до війни працював майстром «кум Федір Прокопович», про якого солдат писав, що той відразу ж, як тільки почує про визволення Києва, повернеться з евакуації…

Микола Молибога жив з Петром в одній кімнаті; першому пішов сорок другий рік, другому — вісімнадцятий. Та незважаючи на велику різницю у віці, вони дружили; для Петра, здається, не було в будуправлінні людини авторитетнішої за бригадира механізаторів Миколу Павловича Молибогу, він навіть одягався, як Молибога, носив синє галіфе, а замість піджака — коричньову вельветову куртку. І курив Петро не цигарки, а люльку, за що його товариші охрестили «турком».

Набивши люльки пахучим «дюбеком», вони поспішили на трамвайну зупинку. Літні службовці з потертими портфелями поглядали вздовж вулиці, чекаючи трамвая. Між двома вже зав'язалася дискусія про причини незрозумілих змін: на півдні морози, у Києві — дощі. А це ж початок лютого! Басок доводив, що вся справа у випробуваннях водневих бомб. Чолов'яга з борідкою сперечався з ним, говорив про спалахи на сонці і космічні бурі… Дискусія точилася і в дорозі. Один з пасажирів у чорній рясі піп чи дяк, зовсім моложавий, читав товстий журнал і в дискусії участі не брав. А тимчасом старенька бабуся, яка сиділа навпроти нього, весь час дивилися на рясу з надією, ніби чекала, що ось зараз духовна особа встряне в суперечку і проглаголить істину.

Петро тихенько запитав Молибогу:

— Водолаза бачите?

— Якого водолаза?

— Та он, у чорній рясі. У нашому селі попа водолазом називають. Ну звідки, скажіть на милість, Миколо Павловичу, молоді попи беруться?

Молибога поморщився.

— Кожному своє… На моїй батьківщині в Добропіллі є дідок-листоноша. Так він неодмінно хотів сина на артиста вивчити. Всі гроші йому віддавав, зодягав, як пана. Ну, той років два десь вештався, а потім — лист з Одеси. У духовній семінарії опинився, тільки туди й склав екзамен…