Сліди на тротуарі

Якось Неля повідомила, що ввечері вони відвідають квартиру громадянки С. у Пущі-Водиці. Та одержує посилки від сина-офіцера і все складає у скриню…

— Стара з ранку до вечора дома, але це нічого, — умовляла хлопців Неля. — Ми примусимо її мовчати. Я скажу, що їй телеграма, а коли ввійдемо — налякаємо як слід. У когось із вас, до речі, є зброя?

Хлопці перезирнулися — звідки в них зброя? Неля відкрила сумочку, дістала маленький трофейний пістолет.

— Ось, — віддала Санькові. — Стріляти не доведеться. Старенька, як побачить, упаде з переляку.

Женька перший висловив сумнів:

— А як гвалт підніме? Що тоді?

— Тоді ми її отак. — І Неля цупкими пальцями схопила Женьку за горлянку. — Спробуй, закричи…

Він аж почервонів, ледве не задихнувся, так міцно схопила його Неля.

— Ні, ми на це не підемо, — нерішуче запротестував Санько. — За це доведеться відповідати.

Неля розсміялася.

— А за те, що ми раніше робили? Ти знаєш, герой, скільки за останні три місяці одержав у мене? — Неля дістала блокнотик і, знайшовши потрібну сторінку, почала називати цифри — Двісті, потім сто п'ятдесят, потім відразу п'ятсот, іще п'ятсот, аванс на пальто — він теж уже списаний з тебе. Нам з тобою, Санько, відступати пізно. Відповідальність однакова, що за п'ять операцій, що за десять.

Залишаючись з Саньком віч-на-віч, Неля, як і раніше, була з ним ніжною, говорила про любов. Санько боявся Нелі, але в ці «неробочі» години йому було з нею добре. Згодом Неля почала запрошувати Санька до себе додому і якось дозволила йому навіть заночувати в неї. Мамі Неля сказала, що це її наречений і що вони скоро одружаться…

Лейтенант Лоза нічого не записував і не тому, що не вірив. Навпаки. Він тепер бачив перед собою не просто злочинця. Ні. Перед ним була людина, яка випадково потрапила на хибну стежку, а потім заплуталася в брудних справах.

— Скільки вам років? — поцікавився наприкінці розмови лейтенант.

— Двадцять три, — відповів Санько.

— А їй?

— Неля на два роки молодша.

— Як це ви могли підкоритися їй? І ви, і ваші дружки? Чим вона «взяла» вас?

— Мене?.. Я полюбив Нелю. А потім, хоч і знав, що вона живе нечесним життям, що вона й мене водить за ніс, а все ж ніяк не міг без неї. Звик…

Можливо, це була тільки хитра гра, але Санько знов і знов повторював версію про свою любов.

Протягом наступних днів лейтенант Лоза заарештував, крім Нелі і Санька, ще двох учасників зграї. Перехресні допити, очні ставки, трус у квартирах заарештованих підтвердили свідчення Санька. На квартирах учасників зграї було реквізовано багато крадених речей: костюмів, дорогих відрізів шерсті, була також вилучена чимала сума грошей.

Неля спершу не визнавала себе винною. Потім під тиском свідчень і речових доказів призналася, що брала участь у зграї, але ніколи не була її керівником, організатором. Нелина мати написала заяву про те, що Неля не повинна відповідати ні за які свої вчинки, бо вона, мовляв, з дитинства душевно хвора… До заяви додала якісь лікарські довідки.

Довелося звернутися до судовомедичної експертизи.

Медики спростували вигадку про Нелину «душевну» хворобу. Довідки виявилися фіктивними.

Всі учасники зграї дістали по заслузі. Потерпілим повернуто речі. Та не тільки в цьому заслуга лейтенанта Лози, який так успішно вів слідство. Красуня з «Веселої жаби», як з'ясувалося, заводила все нові й нові знайомства з юнаками, намагаючись підкорити їх собі, а потім використати, як це вона зробила з Саньком. Цікаво, що серед нових її друзів, яких пощастило розшукати лейтенантові Лозі, двоє були закохані в Нелю і вона з ними фліртувала, називала нареченими і навіть встигла познайомити із своєю матір'ю.

Тільки похилий вік Нелиної матері і відсутність доказів про те, що вона знала про «діяльність» свого дитяти, допомогли їй уникнути лави підсудних.

ЗНАЙОМИЙ ПОЧЕРК

Є кримінальні справи, розслідування яких тягнеться роками. Такою справою у капітана Коваля була одна пригода, що трапилася в Києві. Вночі грабіжникам пощастило пробратися в кімнату, де ніхто не ночував, і вкрасти найцінніші речі, в тому числі унікальні шахи із слонової кістки, що перейшли хазяїнові пограбованої квартири у спадщину від батьків, відомих колись шахістів.

Капітан Коваль, як і завжди, уважно вів розслідування.

Якщо працівникам карного розшуку доводиться визнавати себе безсилими — це надзвичайна подія. Але не можна ж без кінця займатися однією справою, тим більше, якщо час витрачається марно. Доводиться визнати, що слід втрачено.

Та чи означає це, що працівник, якому не пощастило, може зовсім викинути з голови важку справу? Ні, якраз навпаки. Почуття професіонального самолюбства дуже глибоко розвинене у криміналіста. Нові й нові справи потрапляють такій людині в руки, вона добивається успіхів, і потроху товариші по службі і начальство забувають про колишню невдачу. Але той, кому не пощастило, скоріше забуде успіх, ніж свій провал. Так трапилося і з капітаном Ковалем. Десь глибоко в пам'яті надовго зберігся випадок з викраденням унікальних шахів. Минуло чимало часу, а Коваль знову й знову замислювався над справою, яку вважав незакінченою. Він знайомився з шахістами, бував на турнірах, коротше кажучи, не втрачав надії побачити вирізьблені із слонової кістки фігури, про які так багато розповідав йому їх власник.

А втім, справа була не тільки в шахах. Через деякий час після випадку з шахами на різних вулицях сталися схожі на це пограбування. Злодіям-невидимкам вдавалося вночі якимсь таємничим способом відчиняти кватирки, потім вікна і проникати в чужі квартири. Працівники карного розшуку, що вели розслідування цих справ, змушені були, як і капітан Коваль, припиняти кінець кінцем слідство, бо їм не вдавалося натрапити на слід злочинців.

Капітан Коваль вивчав матеріали, подані його колегами. І це допомогло йому. Допомогло принаймні в тому, що, зіставивши кілька фактів, Коваль зробив висновок: злочинці або користуються однаковим способом, або це діє одна зграя. «Почерк» справді був оригінальний. Ніяких пошкоджень, ніякого насильства. І кожного разу грабувалася квартира на другому поверсі. Капітанові довелося побувати на місцях у потерпілих, і він звернув увагу на балкони. Так, пограбовано саме квартири з балконами.

Проте господар однієї з квартир, розмовляючи з капітаном, категорично заперечував можливість проникнення до нього через балкон.

— Самі дивіться. Балкон виходить на центральну вулицю. Тут завжди людно. Вилізти на балкон непоміченим неможливо. Злодій повинен мати драбину і тримати її на виду, аж поки не закінчить «операцію». На такий риск навряд чи хто піде…

Балкони… Мешканці другого, третього і вищих поверхів дбають про двері, які виходять на сходи, про кухонні вікна, розміщені з тильного боку будинку. А балкони з фасаду ніколи не турбують їх. Тут їм ніщо не загрожує. Вулиці освітлені, вдень і вночі повз будинок проходять люди. Ні, звідси ніхто не посягне на їхнє майно.

До деякої міри вони, звичайно, мають рацію. А коли на хвилину уявити собі, що і злодій знає про таке становище? Чи не зможе він використати його у своїх цілях?

Так чи інакше, балкони зацікавили капітана Коваля. Ідучи по місту, він придивлявся до них, пробував опинитися в становищі злодія, якому доводиться «форсувати» балкон. Як він це робить? Може, спеціально зробив легеньку драбинку, таку, як у пожежників?

Щасливий випадок допоміг капітанові. Працівниками відділу по боротьбі з розкрадачами державної власності був затриманий один господарник. Він збував через спекулятивні канали надпланову продукцію свого підприємства. Спійманий на гарячому, злочинець у всьому признався. За рішенням прокурора, було зроблено опис його майна. І тут серед багатьох унікальних речей виявилися шахи з слонової кістки.