Сліди на тротуарі

— Клятий барига, знову крутить, — незадоволено сказала Неля.

Потім до лейтенанта Лози долетіли окремі Нелині фрази: «Десять годин — гроші на бочку. Іди скажи. Інакше ми… Й баригу труснемо».

Лейтенант знав: кличку «барига» носять покупці краденого. Тепер для Лози дуже важливо було простежити, де живе цей Нелин наречений. Десять годин… Ранок чи вечір мали вони на увазі? Якщо вечір, то, значить, хлопець піде до бариги сьогодні…

Вони йшли вулицею в бік центра. Лоза віддалік стежив за ними. Він бачив, як обоє ввійшли у вестибюль кінотеатру і хлопець став у чергу. Лоза глянув на годинник: вони могли взяти квитки на сеанс дев'ять тридцять, Отже, до десяти не звільняться і, значить, до бариги підуть не сьогодні…

На початку одинадцятої години він знову був біля кінотеатру. Тією ж самою дорогою Неля і супутник верталися до Нелиного дому. Трохи постояли, потім хлопець пригорнув Нелю до себе. Але дівчина відштовхнула його. Хлопець почекав, поки дівчина зникне, і собі подався додому. Лейтенант Лоза не випускав його з поля зору. Він бачив, як хлопець увійшов у під'їзд нового будинку і зник у глибині двору.

«Що ж, — подумав лейтенант. — Справа ця варта заходу. Доведеться і завтра побувати тут».

З дому він подзвонив:

— Прошу попередити моє начальство, — сказав він знайомому капітанові-черговому, — що я, можливо, спізнюся. Треба буде прогулятися за одним…

— Все ясно, — відповів капітан. — Бажаю успіху.

Нелин знайомий вийшов від бариги в поганому настрої. Він щось бурмотів собі під ніс, лаявся. Постояв біля дверей і знову зайшов у них. Лейтенант Лоза і собі пішов за хлопцем. Він опинився у напівтемному коридорі, потім почув голоси десь ліворуч за тонкою перегородкою і зупинився. Голоси замовкли. Відчинилися низенькі двері, і Лоза побачив перед собою невисоку людину з кошмою чорного волосся на голові, В глибині маленької кімнати стояв біля вікна знайомий лейтенантові хлопець, жених Нелі.

— Вам до кого? — запитав чорноголовий.

— До вас, — упевнено промовив лейтенант Лоза. — Можна?

— Заходьте, будь ласка, — зніяковів чорноголовий, пропускаючи лейтенанта.

Очі в лейтенанта радісно блиснули: він побачив на ліжку поруч з купою подушок чорний акордеон. Був переконаний, що це той самий, Калузький, на вісімдесят басів з написом: «300 років».

У кімнаті пахло клеєм, фарбами, на столі лежали перламутрові пластинки, струни та інші деталі акордеонів. Неважко було догадатися, що барига, до якого прийшов Нелин дружок, маскувався під майстра по ремонту акордеонів. Цим і вирішив скористатися лейтенант Лоза.

— Я з Будинку культури. Хотів би домовитися з вами про ремонт кількох акордеонів.

— Будь ласка, будь ласка, — з якимсь полегшенням промовив хазяїн квартири і запросив гостя сідати.

— Мені б хотілося, щоб ви на місці оглянули, — вів далі Лоза. Він підійшов ближче до ліжка, погладив рукою акордеон. — Чудовий. Можна подивитися?

— Це ось товариш приніс, — пояснив майстер, — настроїти просять.

Лейтенант Лоза обережно взяв у руки чорний акордеон. Розтяг міхи, взяв кілька акордів. Як згодилося лейтенантові те, що він колись, ще підлітком, трохи вчився грати!

Але лейтенантові довелося розчаруватися. Акордеон був випущений не Калузькою фабрикою, а якоюсь іноземною фірмою.

— Тепер і вітчизняні такі є, — сказав лейтенант Лоза, — вірніше, схожі на ці. Калуга випускає.

— Знаю. І з Калузьким доводилося мати справу, — похвалився майстер.

— Давно пора переходити на свої, — вів далі Лоза. — На жаль, їх ще мало.

Хлопець од вікна встряв у розмову.

— На руках легше купити, як у магазинах, — сказав він.

«Ага, клюнуло», подумав лейтенант.

— Нам уже готівкою дозволили платити, а не знайдемо, — звернувся лейтенант до юнака. — Може, ви допоможете? Ми б узяли два-три. Саме до олімпіади готуємось.

Хлопець подивився на майстра, потім перевів погляд на лейтенанта Лозу і нарешті насмілився.

— Один у мене є. Вірніше, не у мене, а у мого дружка. Він може продати.

— Та це ж чудово! — зрадів лейтенант. — Бачите, як мені пощастило. Може, й могорич сьогодні розіп'ємо?

Майстер незадоволено покрутив головою.

— Не знаєш, продає він чи вола крутить, а обіцяєш.

— Продає, — упевнено сказав хлопець. — Якщо хочете, ми вам додому принесемо.

Лейтенант згодився.

— Тільки не додому, — сказав він. — А до Будинку культури.

Назвав адресу. Він чекатиме в кабінеті директора. Уточнили час, поговорили про ціну. Лоза підморгнув хлопцеві.

— Ти ж даси і мені заробити?

— Ще б пак, звичайно.

З майстром домовилися на післязавтра. Лейтенант сам зайде по нього.

І в той же день о шостій годині, як умовилися, хлопець, що назвався Саньком, приніс у мішку чорний акордеон. Лейтенант Лоза сидів на дивані в кабінеті директора Палацу культури і задоволено потирав руки. Це був, нарешті, Калузький акордеон, на вісімдесят басів, з написом «300 років». Точнісінько такий описано в заяві потерпілого.

— Нам треба скласти акт про купівлю і вказати ціну. На випадок ревізії. У тебе якісь документи є?

Санько незадоволено відповів:

— Які там документи!

— Без акта нічого не вийде, бухгалтерія грошей не видасть. А в акті обов'язково треба вказати серію і номер паспорта, твою адресу.

Санько сказав:

— Тоді діла не буде. Ніяких актів. Або так беріть, або розійдемося, як у морі кораблі.

— Е ні, брат, розходитися нам нема рації. — І Лоза підвівся. Він дістав з кишені піджака службове посвідчення. — На ось, прочитай.

Санько глянув у посвідчення і побілів.

— Ну й що? А я тут при чому? При чому я? Що вам треба від мене? — розгублено повторював він. — Це ж не мій, дружок один доручив продати, хіба я винен?

— А ми поки що тебе ні в чому не обвинувачуємо. Тут, хлопче така штука трапилася: вкрали у одної людини акордеон. Перевіримо, і все.

— Мене просили, я й приніс. Не мій акордеон, — захищався хлопець.

— Ти не бійся, коли не твій. А може, зовсім і не той, що вкрали.

Хвилин через десять до Палацу культури під'їхала викликана лейтенантом Лозою машина синього кольору. Побачивши на машині червону широку смугу, Санько остаточно втратив рівновагу. Він виходив з кабінету директора, похитуючись, погляд у нього був непевний, як і крок.

Того ж вечора Дюженко підтвердив, що це справді його акордеон, а другий мешканець — Романець — впізнав у Санькові свого суперника.

Так. Здається, коло замкнулося. Тепер лейтенант ні на хвилину не сумнівався, що злодіїв у гуртожиток привела «студентка» консерваторії Неля. А втім, усе це треба було довести…

І тут лейтенантові згадалися інші нерозкриті злочини, коли якась молода жінка, досить приваблива, інтелігентна, виступаючи кожного разу під іншим ім'ям, знайомилася з безсімейними чоловіками, відвідувала їх квартири, а потім у зручну хвилину грабувала їх при допомозі своїх спільників. Чи не Нелиних це рук була справа?

Розслідування тривало.

Санько розповідав:

— Я, товаришу лейтенант, говоритиму тільки правду. Так, акордеон, як я розумію, крадений. І ви правильно кажете, він не належить тій дівчині, Нелі… Де вона взяла його? Ну, це вже мені невідомо. На жаль, невідомо. Неля… Вона ні з ким не радиться, і я для неї не авторитет. Частіше буває, що хлопець грає, як кажуть, на першій скрипці. А в нас, товаришу лейтенант, навпаки.

— Неля — ваша наречена?

— Майже…

— Що це означає? Ви не переконані, що любите Нелю?

— Я-то переконаний. Але вона… У неї дуже важкий характер. Вона завжди робить навпаки.

— Ну добре. Ваші особисті справи мене менше цікавлять. Я хотів би почути від вас одверту розповідь про акордеон.

— Я сказав усе. Все, що знав. Неля принесла мені акордеон додому. Де вона його взяла, не знаю.