Сліди на тротуарі

— Скажи спасибі матері, не хочеться при ній…

— От і добре, що не хочеться. Дуже добре. Тепер додому?

— Ходімо, Валерію. Прошу тебе… — обізвалася Галина Дмитрівна.

Пробурмотівши щось невиразне, Валерій підняв хутряний комір свого плащ-пальта і непевною ходою рушив, забираючи весь час вліво, вліво, так, наче плив на човні і гріб одним веслом. Через кілька кроків курс його змінився, тепер перевага віддавалася правій нозі. Мабуть, він таки здорово сп'янів, а може, маскувався під п'яного, розуміючи, що з п'яним і розмови короткі.

Там, де треба було звертати на свою вулицю, Валерій зупинився. Обхопив каштан.

Галина Дмитрівна наблизилася до сина, попросила лагідно:

— Підемо додому…

— Додому, додому, — повторив він, усе ще обіймаючи дерево. — Самі підемо…

Молибога стояв, роздумуючи.

— Одійдемо трохи, — запропонував він. — Я вам щось скажу. — І коли вони опинилися в кількох кроках від Валерія, продовжував: — Не кажіть йому про «Абхазію» нічого. Нехай проспиться. А вранці я прийду. Мені хочеться вірити… вірити, що навіть тепер не пізно відвернути лихо. Ми поговоримо з ним, розкриємо прірву, перед якою він опинився.

Галина Дмитрівна вдячно потисла йому руку.

— Ви добрий, Миколо Павловичу. Я ніколи не забуду…

— Киньте… Ну, на добраніч вам, Галино Дмитрівно.

Молибога поспішив залишити їх, та він не пішов далеко. Притаївшись у тіні будинку, спостерігав. Ось мати зупинилася перед Валерієм. Він одірвався нарешті від дерева, зробив кілька кроків. Потім дві постаті злилися в одну і помалу віддалилися.

«Тепер зрозуміло, чому Валерій не з'явився тоді, як ми умовилися, — роздумував Молибога, дожидаючи трамвая. — Багато принад приготували для нього: дівчина, шикарні вечері в ресторані, гроші… І все це задарма. Послуги його, власне; мізерні, роль поки що другорядна… А що буде далі? Вірніше, що мало бути, якби не сьогоднішній вечір у «Абхазії»?..»

Пічний вагон спускається на Поділ. Дівчина-кондуктор у чорній форменій шинелі розправляє на коліні карбованці, троячки, п'ятірки — готується на відпочинок. Лице у неї стомлене, але й тепер вабить зір. На руках рукавиці з обрізаними пальцями: так можна працювати і руки не дуже мерзнуть.

«Ось і ця красуня, — думає про дівчину Молибога, — чесно заробляє свій шматок хліба, і отой чоловік у забризканій вапном кепці, певно, муляр або штукатур… І мої юні товариші по гуртожитку. Завтра, ледве розвидниться, підуть розігрівати мотори автомашини, екскаваторів, муляри спішитимуть на своє робоче місце і кластимуть цеглину за цеглиною стіни нового будинку, де й самі потім житимуть. А Валерій і його напарник?.. А ще та дівчина у хутряному пальті? Невже їм на роду написано прислужувати старому пройдисвітові, іти за ним по шляху злочину?»

Ранній гість Левадних розмовляв, здається, навмисне голосно, і Валерій прокинувся. Він лежав на високій подушці і з цієї позиції вичікувально поглядав то на матір, то на Миколу Павловича. Вчорашня нічна зустріч з ними і перепалка не забулися, звичайно, і прихід Молибоги не віщував нічого хорошого. А втім, у Валерія відразу ж виникла інша думка: а де вони самі були допізна? І за яким таким правом зовсім стороння людина, цей Молибога, втручається в їхнє життя? А мати? От він візьме і скаже, що вчора увечері двічі приходив додому, а двері були замкнені, його залишили, таким чином, на вулиці, без вечері. Хто винен, що так трапилося?

Зовсім уже приготувався почати контратаку і тільки не міг вирішній, чи одягтися йому, чи залишатися в ліжку. «Ні, краще встати», подумав і потягся за одягом, що висів на бильці стільця. Взявся за штани, і, як на біду, з кишені впала на підлогу пачка грошей.

— Ого, ми забагатіли! — обізвався Микола Молибога, нахиляючись за грішми. — А ти чого ніби злякався?

— Хто злякався? Я?!

Валерій швидко одягався.

Галина Дмитрівна, тримаючись за одвірок, стежила за кожним рухом сина. Але не тільки тривога позначилася на її обличчі: у складці міцно стиснутих губ, у виразі очей Валерій прочитав більше ніж докір. Вона дивилася із суворою рішучістю судді.

Хвилину, другу панувало важке мовчання. Нарешті знову заговорив Молибога.

— Ось що, Валерію. Твоя мати і я… Ми вирішили поговорити з тобою. Можеш не шукати пояснень, брехня тобі не допоможе, а правди ти, очевидно, казати не збираєшся. Але трапилося так, що ми знаємо правду. Вчора ми були в «Абхазії»… Тільки заради тебе, заради твого майбутнього ми пішли на таке…

Валерій пополотнів.

— Ну і що ж вас злякало, не розумію? — промовив він, розгублено зиркаючи на Молибогу.

— Все. І твоя компанія, і діла, затіяні вами… Так, не дивуйся. Ми й про діла ваші знаємо. І навіть те, за який процент ви всі на нього працюєте.

— На кого?

— Прізвище ти сам назвеш. Я маю на увазі «дядечка».

Валерій спробував посміхнутися, але очі в нього відразу ж і пригасли.

— Даремно ви намовляєте на людину. Чорнопудренко пенсію від держави одержує, має заслуги, — захищався Валерій.

— Подивися мені в очі, — підійшов до нього Молибога. — Ти ж сам не віриш у те, що кажеш.

— От і вірю! — хлопець нервово кусав губи. — А вас я не розумію… До чого вся ця комедія? Ну, були ви з моєю мамою в «Абхазії», ну, бачили мене… нас… А далі що? Треба ж кінець кінцем відповідати за свої слова!

— Ти правий. За слова треба відповідати. А за вчинки — особливо, — підкреслив Молибога. — Ти, наприклад, ідучи з чужими, можливо, краденими облігаціями за виграшами, замислювався над своїм вчинком?

Такого Валерій не чекав.

— Які облігації? Які виграші?.. Брехня. Мене оббрехали перед вами, — вже не захищався, а просився Валерій. — Мамо, ти ж знаєш, хіба я дозволю собі?!

Він почув, як вона глибоко зітхнула, побачив її руку, ніби прикуту до одвірка. Погляд матері — зосереджений, суворий, незнайомий — не обіцяв йому ніякої підтримки.

І раніше ніж Валерій отямився від цього нового удару, Микола Молибога почав одягатися.

— Я піду, Галино Дмитрівно, — сказав Молибога, — ми даремно гаємо час. Те, чого не хоче Валерій сказати нам, він скаже міліції. На жаль, без цього не обійдешся… Міцно прив'язали до себе хлопця «дядечко» та його компанія…

Молибога достояв трохи перед Валерієм; прозорі ніжні вуха, золотистий пушок на шиї, м'яке і густе, мов у дівчини, волосся. Квітуча юність… Як вилікувати тебе від червоточини, як спрямувати твоє буяння не на горе, а на радість матері?

— А мені?.. Може, і я з вами… в міліцію, — озвалася Галина Дмитрівна, ніби прокинувшись од сну. — Нехай роблять з ним, що хочуть… Сили у мене вже нема.

Молибога трохи подумав.

— І справді. Збирайтеся, підемо разом.

Валерій втратив, здається, дар слова, втратив здатність мислити. Треба негайно робити щось, затримати Миколу Павловича, матір, переконати обох, що ніякого злочину він не зробив. Радий заприсягтися, що віднині рве з Чорнопудренком — не треба йому тих заробітків. Тільки нехай не йдуть у міліцію…

А тимчасом мати одягається. Пальто вже на ній, і чорну хустку витягла з шафи. Вона й не глянула в його бік, не хоче бачити його благальних очей.

Цокає ключ. Настає тиша.

— Мамо! Стривайте… Нікуди не йдіть! — розпачливий голос Валерія б'ється, як птах серед чотирьох стін. Ніхто не відповідає йому. Мить, і Валерій на сходах. — Мамо, Миколо Павловичу, — знову гукає він і стрімголов летить униз. Он вони тільки-но вийшли на вулицю. Наздогнати, вернути їх, за всяку ціну вернути… — Мамо!

Галина Дмитрівна обертається на крик: Валерій з перекошеним обличчям, напівроздягнутий стоїть на тротуарі.

— Повернемося, — тихо говорить Галина Дмитрівна.

— Добре, — згоджується Молибога. — Але знайте, в ньому страх бере верх. Страх відповідальності, а не усвідомлення своїх помилок. Ви мати — і я розумію вас… Та знайдіть у собі хоч раз в житті силу протистояти Валерієві. Нехай відчує не лише вашу любов, а й гнів, непримиренність.