Страница 92 из 188
А зараз, поряд із Сапфірою та Глаедром, хоч золотий дракон і не зронив жодного слова від часу їхнього вильоту, Ерагон пробував повернути втрачене відчуття реальності. На самоті юнак почувався куди затишніше, ніж у якому-небудь селищі чи в місті, або в такому таборі, як табір варденів. На відміну від більшості, він не боявся дикої природи, наприклад пустелі. Більше того, дика природа мала таку витонченість і красу, якої не годна створити жодна уява. Вона давала Ерагонові справжню насолоду.
Словом, політ Сапфіри відвертав його від темного боку життя. І це було прекрасно. Зараз юнак не помічав геть нічого, крім ландшафту, що пропливав унизу.
Від табору варденів на березі озера Леона Сапфіра полетіла над безмежним водним простором у північнозахідний бік. Вона здійнялася так високо, що Ерагон був змушений накласти закляття, щоб захистити себе від холоду.
Озеро внизу було плямисте: місцями похмуре й сіре, місцями яскраве й іскристе. Ерагон міг годинами дивитися на ці хвилі світла. Ніщо в світі не було таким досконалим, як вони.
Яструби, журавлі, гуси, качки, шпаки та багато інших птахів пролітали під ними. Вони не звертали на Сапфіру жодної уваги. Лиш кілька яструбів піднялись угору й деякий час летіли за нею. Здавалося, їх спонукала до цього цікавість, а не страх. Двоє з них були такі зухвалі, що змінили свій курс усього за якийсь фут від її довгих і гострих зубів.
Ці люті хижаки із загнутими кігтями й жовтими дзьобами багато в чому нагадували Ерагонові Сапфіру. Та й сама Сапфіра була в захваті від них: не так від їхньої зовнішності, як від мисливської майстерності.
Берег позаду них поступово зменшувався до пурпурової лінії. Потім він зник зовсім. Понад півгодини вони бачили лише птахів, хмари на небі й безмежний простір води, що вкривав поверхню землі.
Потім зліва попереду на обрії з’явився обрис Хребта. Для Ерагона це було приємне видовище. Хоч то й не були гори його дитинства, та вони дуже нагадували їх, і, дивлячись уперед, юнак відчував, що перебуває не так уже й далеко від дому.
***
Гори були все ближче й ближче. Аж ось перед ними постали їхні кам’янисті, засніжені вершини, схожі на замкові стіни з бійницями. Униз по темних, укритих зеленню схилах стрімко збігали десятки білих потоків. Вони впевнено прокладали собі шлях, впадаючи у велике озеро, яке лежало біля самісінького підніжжя гір. На березі озера й неподалік від нього розташувалось кілька селищ, але за допомогою магії Ерагон зробив так, що люди, які були внизу, не помітили Сапфіру, коли вона пролітала над їхніми головами.
«Які ж ці селища маленькі й закинуті,— думав Ерагон, дивлячись на них.— Зрештою, хіба не таким був і мій Карвахол?» Порівняно з великими містами, в яких йому довелось побувати, ці селища нагадували, швидше, купку халуп, де мешкали найзлиденніші жебраки. І він чудово знав, що переважна більшість чоловіків та жінок, які мешкали в цих селищах, ніколи не бували далі ніж за пару миль звідси, а все їхнє життя пройде в оцьому маленькому-маленькому світочку.
«Яка дивна штука життя,— подумав Ерагон.— От, скажімо, що краще: залишатися там, де ти народився, і знати про цю місцину все на світі чи повсякчас мандрувати все новими й новими землями? Побачити всю землю чи ніколи не розлучатися з тим її клаптиком, на якому ти народився?»
Юнак не знав відповіді на ці питання. Але він пам’ятав слова Оромиса про те, що весь світ можна відтворити з найдрібнішої піщинки, якщо тільки досконало її вивчити.
Хребет — то були високі гори. Стрімчасті вершини ще й досі височіли на добру тисячу футів над Сапфірою, коли вона пролітала між ними, прямуючи вузькими міжгір’ями й долинами. Час від часу вона мусила злітати вище, щоб поглянути, чи є попереду шлях, і, коли вона так робила, перед очима Ерагона розлягалися величезні простори. І ці безкінечні гори нагадували йому зуби, що прорізались із коричневих ясен землі.
Зараз Сапфіра пролітала над доволі глибокою долиною. На її дні Ерагон помітив галявину, по якій звивався струмок. А на краю галявини було щось схоже чи то на коней, чи на намети, сховані під важкими кронами хвойних дерев, що ними густо заросли схили сусідніх гір. Одинокий вогник то з’являвся, то зникав між гіллям, ніби якась крихітна золотава крапелька на темному тлі. А ще юнак побачив якусь постать, котра незграбно рухалась від струмка. Ця постать здалася йому незвично великою, як на людину.
«По-моєму, я бачив ургала»,— сказав Ерагон.
«Де?» — спитала Сапфіра.
«Он там, на галявині позаду нас. Шкода, що в нас немає часу. Я б хотів побачити, як вони живуть».
Сапфіра пирхнула. Потік гарячого диму вирвався з її ніздрів й огорнув клубком її шию та Вершника:
«Вони можуть не дуже чемно повестися з драконом і Вершником, які без попередження приземляться на їхній території».
Ерагон закашлявся і почав моргати — його очі сльозились.
«Бачу, ти проти».
Сапфіра нічого на те не відповіла, але смужка диму перестала виходити з її ніздрів і незабаром повітря навколо стало чисте.
Збігло ще трохи часу. Ерагон помітив, що обриси гір йому наче як знайомі, а коли Сапфіра нарешті проминула велику ущелину, він зрозумів, що вони летять по шляху, який веде до Тейрма. Це був той шлях, по якому він двічі їздив верхи на конях разом із Бромом. Тут нічого не змінилось. Шлях був таким, яким запам’ятав його Ерагон: західний рукав річки Тоарк так само стрімко ніс свої води в далеке море, а поверхня річки була рясно посмугована білими гребінцями в тих місцях, де валуни перекривали течію. Відлюдна дорога вздовж річки, якою вони з Бромом колись їхали, була такою ж вузенькою, ледве чи ширшою за оленячу стежку. Юнакові навіть здалося, що він упізнає ті дерева, біля яких вони зупинялися на привал.
Сапфіра повернула на захід униз по річці й летіла доти, доки гори не змінились мокрими від дощу полями. Тоді вона повернула трохи на північ. Ерагон не питав, чому вона вирішила змінити курс — він був упевнений, що дракон ніколи не втрачає належних орієнтирів, навіть у безпросвітно темну ніч або в глибині підземелля Фартхен Дура.
Сонце було вже на вечірньому прузі, коли вони вилетіли з Хребта. На землю спадали сутінки. Тепер Ерагон думав про те, як заманити Галбаторікса в пастку й знищити його. Трохи згодом до роздумів Вершника долучився й Глаедр. Разом вони розробляли різні стратегії, вправлялися в атаці й захисті. Сапфіра теж брала в цьому участь, але тільки почасти, оскільки політ не дозволяв їй зосереджуватися на чомусь іншому. Так минав час.
«А чи може Елдунарі, що його Вершники сховали від Галбаторікса, бути в Склепі Душ?» — спитав Ерагон у Глаедра, дивлячись на холодні білі зорі.
«Ні,— не вагаючись, відповів Глаедр.— Цього не може бути. Якби Враель схвалив такий план, Оромис і я неодмінно знали б про це. Зрештою, якби хоч одне з Елдунарі залишилось на Вройнгарді, ми, поза сумнівом, знайшли б його, коли повертались обшукувати острів. Сховати живу істоту не так легко, як здається. Чому? Дуже просто. Якщо їжак згортається в клубочок, це ще не означає, що він став невидимий. Чи не так? І розум теж не зникає. Ти можеш захистити свої думки від інших, але твоя присутність усе одно буде відчутна для того, хто тебе шукатиме. Тут навіть закляття не допомогло б — у нас були спеціальні амулети».
«Ясно»,— спохмурнів Ерагон.
Тим часом політ тривав. Навколо стояла мертва тиша. Майже повний місяць сходив над гострими вершинами Хребта. Його світло тьмяно осявало землю. Здавалось, що вона зроблена з олова. Ерагон подумав, що зараз уся Алагезія схожа на якусь величезну, зроблену гномами скульптуру, сховану в іще більшій печері.
Ерагон добре відчував, що політ дає Глаедрові неабияке задоволення. Так само, як Вершникові й Сапфірі, старому дракону явно подобалось, коли випадала нагода залишити всі клопоти на землі — нехай ненадовго — і летіти високо-високо в небі.
Тим часом Сапфірі кортіло продовжити розмову.
«Розкажи нам якусь історію, Ебрітхілю»,— повільно змахнувши крилами, попросила вона Глаедра.